Українські вчені ХIX століття презентация

РОЗВИТОК НАУКИ УКРАЇНИ

Російська імперія —15 липня 1916, Париж, Франція) — український науковець волоського походження, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.

походить з шляхетного україно-волоського роду Спадаренко. Засновником української гілки цього роду є Ніколає Мілеску-Спетару (рум. Neculai Milescu Spătarul), а прізвище «Мечников» є русифікованим «рум. Spătaru, зброєносець». Мати — Емілія Левівна Мечникова (Невахович), донька єврейського письменника Лева Неваховича, родом з Летичіва.
Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року).
1864–1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені.
1867 — отримав ступінь магістра зоології.
Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867–1868; доцент зоології) та Петербурзькому університе 1868–1870).
1870–1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса)
1886–1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології).
Надалі Мечников змушений був емігрувати до Франції за українофільські настрої.
1888–1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту).
Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи».

імперія — 26 жовтня 1972, Істон, Коннектикут, США) -український та американський інженер (авіаконструктор), підприємець.

корпус (1903–1906) в Петербурзі та Київський політехнічний інститут (1907–1911). Навчався у Паризькій технічній школі (1906).
1908–1912 роки — навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів.
У 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер.
В 1911 році на своєму літаку С-5 здав іспит на звання пілота. Встановив 4 всеросійських рекорди, здійснював показові польоти, катав пасажирів.
29 грудня 1911 р. на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами — 111 км/год. На Московській повітроплавальній виставці був нагороджений Великою золотою медаллю, а Російське технічне товариство нагородило його медаллю «За корисну працю у повітроплаванні та за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати». Київське товариство повітроплавання нагородило знаменитого земляка золотою медаллю.

У 1912–1918 роках — головний конструктор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу.
18 лютого 1918 року емігрував до Франції, а в березні 1919 році переїхав до США. 1923 року заснував авіаційну фірму, згодом — співвласник конструкторсько-будівельної фірми «Уестленд-Сікорський». До 1939 збудував близько 15 типів літаків.

У 1925–1940 роках розробив серію надзвичайно успішних літаків
1939 року здійснив перший політ спроектований ним гелікоптер VC-300. З 1943 року його фірма стала провідним виробником вертолітної техніки за кордоном.

— український політичний і громадський діяч, економіко-географ, історик, економіст, педагог, доктор географічних наук, професор Київського університету.

у 1876–1885 роках навчався в першій гімназії, у 1885–1889 роках — на історико-філологічному факультеті університету святого Володимира. В університеті зблизився з Володимиром Антоновичем, під його впливом захопився історією, археологією.
По закінченні Київського університету (працював під проводом В. Антоновича), продовжував студії в Одеському університеті і за кордоном (Німеччина).
Член Одеської Громади, мав зв'язки з Галичиною (зокрема з Іваном Франком) і під різними псевдонімами (Катран А., Скраглюк X. та ін.) друкував статті в галицьких періодичних виданнях 1890-х років («Народ», «Зоря» тощо).
З початку 1901 й по 1918 рік у Катеринославі — директор Комерційної школи, асистент, доцент гірничої статистики, з 1910 року професор Гірничого інституту. Заступник голови Катеринославської Вченої Архівної Комісії та ред. її «Летописи» (1-Х, 1904-15), у якій містив свої праці з історії та археології Півдня України.
У 1918–1919 роках — директор Департаменту середніх шкіл Міністерства народної освіти України.
У 1920-х роках професор і завідувач кафедри економіки, географії та світового господарства Інституту зовнішніх відносин, співробітнк кафедр сільського господарства Інституту народної освіти у Києві.
1933 року Синявський виїхав на Далекий Схід, спочатку у 1931–1934 роках завідувач кафедри економічної географії Українського відділення Благовіщенського агропедінституту, а після закриття українського відділення — переїхав до Владивостока й очолив кафедру фізичної географії Владивостоцького педагогічного інституту. Восени 1934 року Синявський — завідувач новствореної кафедри географії, професор Сталінградського педагогічного інституту, від грудня 1936 року — завідувач кафедри фізичної географії Кримського педагогічного інституту, від серпня 1939 року до 1942 року професор Кабардино-Балкарського педагогічного інституту Нальчика.
Під час війни Синявський повернувся до окупованого Києва.
Далі Синявський послідовно професор Сімферопольського педінституту (1944), університету в Ростові-на-Дону (1944–1946), Чернівецького університету (1946–1948), Кіровоградського педінституту (1948–1949), Краснодарського педінституту (1949–1950), ректором якого на той час був український педагог Олександр Карпеко.
Наприкінці 1950 року Синявський вийшов на пенсію і переїхав до Сімферополя. Помер на початку 1951 року. 1987 року, у зв'язку з ліквідацією Староруського кладовища в Сімферополі, останки Синявського перевіз і поховав на Лісовому кладовищі у Києві онук Олександр Синявський.

імперія — 20 червня (2 липня) 1895, Софія, Князівство Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

поділяли ліберальні для свого часу погляди.
У 1849–1853 навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.
Продовжив навчання у Полтавській гімназії. Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю.
Восени 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.
Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.
1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права.
З середини 1860-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.
1870 — Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.
Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.
У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури.
1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), де працював до своєї кончини
Похований у Софії.

губернія, Російська імперія — пом. 14 жовтня 1960, Ленінград, РРФСР, СРСР) — радянський фізик українського єврейського походження, організатор науки, знаний як «батько радянської фізики».

у 1889–1897 роках, де приятелював зі Степаном Тимошенком.
Навчався в Петербурзькому технологічному університеті у 1897–1902 роках.
Стажувався в Мюнхені в лабораторії Вільгельма Рентгена (1902–1906). 1905 року там же отримав ступінь доктора філософії.
У 1913 захистив магістерську, а у 1915 році — докторську дисертації. 1913–1915 — професор фізики в Петроградському політехнічному інституті, Гірничому інституті, університеті та інших вузах. Наукові пошуки А. Ф. Йоффе були направлені на експериментальне підтвердження квантування електричного заряду.
1918 — вчений створив фізико-технічний відділ в Рентгенологічному та радіологічному інституті (пізніше Фізико-технічний інститут). У 1919 році створює фізико-механічний факультет у Політехнічному інституті. У 1921 році створює Фізико-технічний інститут. У 1932 році створює Фізико-агрономічний інститут. Ініціював створення фізико-технічних інститутів у багатьох промислових центрах СРСР, зокрема у Харкові та Дніпропетровську[1].
Під час німецько-радянської війни 1941–1945 років працював у Казані (Татарстан), очолював Військово-морську та Військово-інженерну комісії. В ході повоєнної кампанії проти космополітів 1949–1953 років був звільнений з посади директора Фізико-технічного інституту. У 1952–1955 роках очолював Лабораторію напівпровідників АН СРСР, а від 1955 року — Інститут напівпровідників АН СРСР[1].
Похований в Санкт-Петербурзі.

Донецьк, 2007.
Абліцов В. Г. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
Гончаров С.. Сікорський — «відомий» і невідомий // День. — 2001. — № 132. — 27 липня.
Згуровський М.. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі // Дзеркало тижня. — 2008. — № 13. — 5 квітня.
Майкл. Винахідник «човнів, які літають» // Поступ. — 2005. — 1 вересня.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів: Світ, 1998. — 192 с.
Матвіїшин В. Михайло Драгоманов і європеїзація літературного процесу в Галичині 70-90-х років ХХ ст. // Український літературний європеїзм. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — С. 128—136
Кикоин И. К., Соминский М. С. Абрам Федорович Иоффе (К восьмидесятилетию со дня рождения). «Успехи физических наук», 1960, Том 72, выпуск 2.
(рос.) Соминский М. С. Абрам Федорович Иоффе. М.-Л., 1964.
(рос.) Абрам Федорович Иоффе (1880–1960). М., 1981.
Абліцов В. Г. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

Катерина
Личева Катерина
Солончак Станіслав
Бондаренко Дмитро