Концепції, теорія та категорії глобалістики презентация

національною безпекою

Дисципліна “Глобалізм та політика національної безпеки”




Тема: КОНЦЕПЦІЇ, ТЕОРІЯ ТА КАТЕГОРІЇ ГЛОБАЛІСТИКИ
Лекція: 4 години


Київ 2017

3. Прикладні аспекти глобалістики.

Література:
Глобальна та національна безпека: : [підручник ] / авт.. кол. : В.І Абрамов, Г.П.Ситник, В.Ф. Смолянюк та інш. – Київ : НАДУ, 2016. – 784 с. [С. 133-144].
Муза Д.Е. Введение в глобалистику: Учебное пособие/ Д.Е.Муза. – Донецк: ДонНТУ, 2010. – 240 с. [С. 10-104].
Гаврилишин Б. До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє: доп. Римському Клубові / Б. Гаврилишин; упоряд. В. Рубцов.– Вид. 3-тє, допов – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2009 – 248 с. [С. 180-247].
Співак В.М. Політико-правовий та соціокультурний виміри глобалізації: монографія / В.М. Співак. – К.: Логос, 2011. – 416 с. [С. 114-200].
Словник-довідник: Глобальна та національна безпека. / Ситник Г.П., Шевченко М.М. та інш. / За заг. ред. Г.П.Ситника. – Київ : НАДУ, 2016. – 126 с.

Актуальність теми

Виникнення феномену глобалізації, понятий як процес становлення єдиного взаємозалежного світу майже не заперечується та не ставиться під сумнів.
Глобалізацію по-різному сприймають, інтерпретують і оцінюють, аж до характеристик і висновків, які взаємовиключають один одного.
Багато дослідників відзначають невизначеність, розпливчатість самого терміну «глобалізація», але відмовитися від нього, нехтувати їм в дискурсі про сучасне й майбутнє людської цивілізації вже не можуть.
В літературі з глобалізації існує широке і вузьке тлумачення цього поняття: від значення особливої стадії всесвітньо-історичного процесу до найменування конкретних явищ і тенденцій. Мова йде про «глобальні виклики», «глобальну економіку» або «глобальну безпеку», називають ознаки-тенденції, на зразок розмивання національних бар'єрів в економіці або суверенітеті держав, ототожнюють з інформаційною або технологічною революціями.
Більш розповсюдженою є трактовка поняття «глобалізація» в значенні, близькому етимології самого слова «глобальне», тобто, що взяте в цілому, загальному, всесвітньому. До глобальних відносять явища, чинники, тенденції і процеси, які стали загальнозначущими, загальнолюдськими для світової спільноти в цілому, зачіпають інтереси та виражають потреби всіх народів і громадян, країн і культур і так ними сприймаються і оцінюються.

Вихідні поняття аналізу процесу глобальних соціальних трансформацій

Глобалізація є символом загального, глобалізація, проте, в її гуманістичному сенсі і тлумаченні не має нічого спільного з уніфікацією, стандартизацією і знеособленням.
Глобалізація – це те, що властиве і належить всім, але не вимагає відмови від своєї індивідуальності і своєрідності. З іншого боку, все глобальне перестає бути тільки локальним, приватним і автономним і стає загальним надбанням. Як і чому це можливо? Відповідь на це питання дозволяє розкрити і зрозуміти суть глобалізації як процесу, здатного гуманізувати світ і всю систему людських відносин.
Звернення до змісту основних понять глобальних процесів можливість відзначити головне:
глобалізація – це багатовіковий природно-історичний процес;
глобальні проблеми – закономірний результат цього процесу;
анти- і альтерглобалізм – протестні настрої та рухи, зв'язані з глобалізацією;
глобалістика – сфера теорії і практики, в центрі уваги якої знаходяться глобалізація, глобальні проблеми яки породженні нею і всякі наслідки глобальних змін в різних сферах суспільного життя.

ідея в класичній соціології Т. Парсонса
Витоки еволюціонізму:
віра в краще майбутнє людства, будь то моральне вдосконалення, економічна ефективність, панування раціональності або розширення рамок свободи індивідів, з іншого.
вперше прогресистська ідея надихнула мислителів епохи Відродження. Цей підхід сьогодні часто називають девелопменталізмом, іншими словами, це твердження про постійний односпрямований і безповоротній розвиток суспільств.

девелопменталізму завдав Еммануи́л Мо́рис Валлерстайн
Виникнення глобальної капіталістичної світосистеми вимагає переосмислити класику XIX - початку XX ст.
Найбільш сумнівною він вважає концепцію розвитку, тому що вона спирається на внутрішні джерела прогресу суспільсив, яки радикально коригуються змінами в світосистемі, не кажучи вже про втрату соціально-економічної (частково і політичної) автономії держави.
Ця думка абсолютно узгоджується з формулою Фрєнсиса Фукуями про кінець історії окремих країн.

в тому, що:
Майже ніщо з класики не втратило своєї актуальності для розуміння соціальних процесів в сучасних суспільствах.
Прогресу загрожують рухи назад.
Але залишається розумним і інше – соціально-культурні, насамперед інституціональні, традиції продовжують себе проявляти.
Будь-яка соціальна теорія – ідеальний конструкт, який за визначенням не редукується в різноманіття соціальних фактів і подій.
Представники діяльнісного підходу в сучасній соціології заперечують девіацію (від лат. deviation - відхилення), оскільки поняття «девіація» пов'язано зі стабільною соціокультурної системою.

ризик-теорії. Той факт, що людська діяльність постійно породжує небезпечні ризики, був помічений в соціальній теорії вже в XVІІ-XVІІІ ст. Джамбатіста Віко стверджував, що суспільство неухильно регресує і «золотий вік в минулому».
Ентоні Гідденс вводять поняття ризику і пов'язує його з глобалізацією. Акцентує анонімність породження ризиків шляхом функціонування безособових інститутів і транскорпорацій, які інституціоналізують ризики, нав'язують їх і створюють «середу ризиків».
Ніклас Луман зауважив, що «ми можемо пізнати нормальні процеси нашого суспільства, вивчаячи, як суспільство намагається осмислити свої невдачі в формі ризиків» і ввів поняття «поріг ризика».
І, нарешті, Ульріх Бек чітко формулює концепцію суспільства ризиків як особливу теоретичну парадигму.

теоріях циклічності (маятникових) змін, які відображають розгортання повторів руху суспільства в часі. Види циклів:
По-перше, абсолютний циклічний процес, остання фаза якого повертається до своєї першої фазі, і цикл починається знову, проходячи той же самий шлях, який він виконав до цього.
По-друге, циклічні процеси можна спостерігати також в підйомі і згасанні цивілізацій (концепція культурно-історичних типів Миколи Яковича Данилевського; соціокультурної динаміки Питирима Сорокіна; концепція локальних культур Освальда Шпенглера; концепція "круговороту локальних цивілізацій" Арнольда Джозефа Тойнбі. Однозначно оцінити достоїнства і мінуси парадигми циклізма важко.
По-третє, циклічні соціальні зміни є синусоїдою, яка розгортаються в часі як повторювання руху суспільств між двома полюсами.

багато). Алексій Федорович Лосєв у книзі «Діалектика міфу» пише, що антиномія одного і багато чого може іменуватися антиномією сущого і принесене, буття і небуття. (Антино́мія - термін логіки та епістемології означає парадокс або нерозв'язну суперечність. Антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом).
Саме по собі прагнення до цілісності є закономірним і правильним, бо багато без одного – небуття, відносність повного буття. Ціле – повнота буття, сполученого своїми складовими. У контексті глобалізації цей ефект називається емерджентністю.
Емерджентність системи — важлива властивість системи, яка полягає в тому, що сукупне функціонування взаємозв’язаних елементів системи породжує якісно нові функціональні властивості системи). В науці таке співвідношення частини і цілого не виняток, і навіть не закономірність, а необхідна умова чіткості категоріального апарату глобалістики.

тема єдності. Частина сама по собі не може не представляти єдність. Але частина цілого теж є складним цілим. В сучасних умовах світової нерівності, коли між країнами-лідерами і периферійними державами лежить прірва, неможливо говорити про учасників глобалізованого світу як повноцінних частинах діалектичного цілого.
У статті «Про світогляд» А.Ф. Лосєв дає таке визначення світу: «Світ є вся дійсність в цілому, в її минулому, в її теперішньому і в її майбутньому. Частин світу нескінченна кількість, але світ один, і вся нескінченність його частин є щось одне. Це можливо тільки тому, що світ є ціле, цілісність. Скільки б різноманітних частин ми не знаходили в цьому цілому, він залишається самим собою і в цьому сенсі абсолютно неподільним»[6, с. 309].

поняття символ. Символ є повна рівновага між «внутрішнім» і «зовнішнім», «ідеальним» і «реальним». Символ безпосередньо пов'язан з дійсністю. Тут стає зрозумілим вислів Лосєва про те, що людство має більшу частину світової сили, «світового самоствердження», адже людина, людство – символ світу. Однак людство ще не весь світ.
Це означає, що частини максимально реалізують себе, перебуваючи в складі цілого, і лише при доцентровому русі частин творить себе як ціле. Частини і ціле взаємно збагачують один одного.
4. Проблема частин і цілого глобального світу вирішується в руслі сучасної теорії холізму. (Холізм - в широкому сенсі - позиція в філософії і науці з проблеми співвідношення частини і цілого, яка виходить із якісної своєрідності і пріоритету цілого по відношенню до його частин).
Глобалізація стала варіацією давніх філософських дискусій. Ціле, за Арістотелем, більше своїх частин, частина є «діалектична необхідність» для цілого. При цьому світ – не просто безліч речей. Світ не є сума, світ є згода. Для згоди необхідна відмінність. У відмінності частин, їх неоднорідності – запорука єдності. Суспільство – теж світ. І людина – світ. (макрокосм – Г.С. Сковорода).

«розширеної особистості» і особистості як «стиснутого суспільства» (Вл. Соловйов).
5. Глобалізація абсолютизує ціле, порушуючи тим самим діалектичну рівновагу між цілим і частинами.
Власне, «ціле» глобалізації є не метафізичним цілим в повному розумінні слова, але наслідком конкретних сучасних процесів. Претендуючи на «глобальність», глобалізований світ не має онтологічного статусу.
Таким чином, глибина і цілісність філософської рефлексії дозволяють зв'язати різноманітні аспекти глобалізації воєдино.

В теорії світової капіталістичної системи країни «ядра» світової системи («золотий мільярд») домінують над країнами другого і третього «кільця», нав'язують їм вигідну для себе політику, перш за все в економіці, і противляться допуску в свій клуб менш успішних.
Теорія Валлерстайна правдоподібна перш за все тому, що капіталістичній системі чужі моральні норми безкорисливості і властиві імперативи отримання прибутку в будь-якій ситуації.
Майкл Хардт і Антонио Негри загострили проблему капіталістичної світової системи. Вони пишуть: «"Імперія "позначає нову форму глобального суверенітету зі своїми органами влади, порядками ієрархій і політичною стратегією" втручання в ім'я універсальних цінностей".
Національний суверенітет не зникає – скоріше держави прихованим чином змінюють свої функції, вбудовуючись в різні рівні влади світової "імперської машини"».
Піраміду світового устрою вони описують так:
- на вищому рівні держава-гегемон США,
«сімка», на середньому - транснаціональние корпорації і більшість національних держав,
нижній - різні інститути, що представляють глобальне громадянське суспільство (ООН, мас-медіа, неурядові міжнародні організації).

висунули концепцію «залежного розвитку» менш успішних країн, змушених шукати підтримку ззовні.
Не можна не помітити, що країни «сімки» в 2005 р. вирішили пробачити борги країнам «третього світу», які Валлерстайн за аналогією з пролетаріатом назвав «небезпечними» для капіталістичної системи.
Широко відома концепція «макдоналізаціі», яку часто спрощено розуміють лише як американізацію світової культури.
Її автор Джордж Рітцер стверджує про високу раціональність ділових відносин і виробництва: ефективність, прорахованість і передбачуваність результату. Така макдоналізація не завадила б українському народному господарству.

іншого – прямо протилежна позиція різноманіття культур, збереження ними своїх особливостей при запозиченні елементів універсалізму.
Автори книги «Багатолика глобалізація» дають їй підзаголовок - «Культурне розмаїття в сучасному світі». Пітер Бергер проголошує, що в умовах зародження глобальної культури має місце пошук будь-яких середніх позицій між прийнятим і агресивним опором, між глобальною однорідністю та провінційною ізоляцією.
Починаючи з XII Всесвітнього соціологічного конгресу в Мадриді (1990 р) поширеним терміном стало поняття «глолокальність» – поєднання глобального та локального в соціальних інститутах і культурі різних країн.
В останні роки аналітики глобалізаційних змін все більше схиляються до того, що відбувається фрагментація світової системи і разом з тим виникають нові взаємозв'язки і взаємодії.

тільки взаємозв'язки між ансамблем цілого і його елементами, а й між дискретними елементами того й іншого, створюють транс-національні, транс-культурні, транс-релігійні та інші зв'язки».
Глобальну систему можна розглядати як нестійке утворення економічного, політичного і культурного просторів.
Нормативні правила, що регулюють взаємодії національно-державних і транснаціональних суб'єктів на цих полях відрізняються не тільки змістом, а й ступенем примусовості: в економічному полі - найбільш високою, в політичному - ситуативно гнучкою, в сфері культури - мінімальної.
Взаємодії між трьома полями різні. Політико-економічні об'єднання країн утворюють вузли взаємозв'язків, які потенційно і реально фрагментують світову систему, а транснаціональні корпорації (фінансові та енергетичні в першу чергу) успішно конкурують в нав'язуванні своїх правил з міжнародними інституціями – ООН і створеними при ній спеціалізованими структурами.
Те, що називають глобальною культурою залишається гранично гло-локальнимї, ядро цивілізаційних і національних культур незрівнянно більш стійке до зовнішніх впливів, ніж їх периферія.

між ними

цивілізації?
1. Загальний вектор розвитку людської цивілізації в тенденції можна визначити як розширення ступенів свободи людської діяльності в межах обмежень, заданих станом економічного, політичного, культурного просторів та довкілля.
2. Реальний же вектор – це результуюча дій багатьох агентів історичного процесу.
3. Держави та інші гравці на світовій арені переслідують свої інтереси, в результаті ж глобальний світ змінюється не так, як цього хотілося б тієї чи іншої, навіть найпотужнішої державі.
Том Барнс і Олена Флем запропонували теорію систем правил, в якій виділяють систему правил (їх зміст), режими правил (як вони підтримуються санкціями) і граматику правил – їх засвоєння, аж до ігнорування. Людство та процес глобалізації мають ініціювати систему правил глобального розвитку, модернізації, трансформації та перехідного процесу.
4. Кожний індивід виконує те, що задається йому «соціальною схемою» та власним своїм індивідуальним стилем, бо люди розрізняються і типом нервової системи, і особливостями психіки, і іншими властивостями. Так і національні особливості модернізації можна визначити як «національний стиль» розвитку країни у світовій системі. Цей стиль характеризується особливостями режимів і граматик жорстких або нежорстких правил яки нав'язуються світовою глобальною системою.

Школи глобалістики

Першу школу репрезентує Римський клуб.
Вона застосовує методологію визначення «межі зростання». Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової динаміки на підставі глобальної моделі Джея Форрестера.
За основу брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування.
Було запропоновано робочу гіпотезу про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки було доведено, що в разі збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії.
Значення цих результатів полягає ще й у тому, що вони вказують на справжні причини проблем глобального розвитку: панування і жорсткий егоцентризм транснаціональних корпорацій, псевдосуверенітет багатьох держав, конфліктна конкуренція між ними, егоїстичний дух елітаризму західної цивілізації, дезінтеграція людського співтовариства.

Школи глобалістики

Фундатор Римського клубу(1972) Ауреліо Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення.
Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «нового гуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності;
2) любові до справедливості;
3) відмови від насильства в боротьбі за свободу.
На підставі принципів «Нового Гуманізму» визначає шість стартових цілей для людства.
Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики;
Друга ціль пов’язана з «внутрішніми межами» самої людини, тобто з її фізичними і психологічними можливостями;
Третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу;
Четверта ціль має сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»;
П’ята ціль вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п’ятдесят поколінь;
Шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства.

Школи глобалістики

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон).
Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Лестер Браун спирався на парадигму «сталого розвитку».
Генеральна Асамблея ООН ухвалила на базі цієї концепції спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі»,
Сталий розвиток має бути керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, громадських організацій і установ.
Визначено існування планетарних меж економічного зростання.
Причиною і наслідком надмірного демографічного зростання її представники називають неефективність і недорозвиненість традиційного суспільства.
Людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем.
Тому необхідно:
по-перше, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються,
по-друге, переглянути концепції економічного зростання західного типу.
Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.
Розробки школи приваблюють поступовістю, поетапністю, вимогами еволюційних змін.

Школи глобалістики

Третя школа — універсального еволюціонізму.
На думку її засновника Микити Миколайовича Мойсеєва,
глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані.
Прихильників концепції «сталого розвитку» М. М. Мойсеєв порівнює зі страусом, що ховає голову в пісок.
«Сталому розвитку» протиставляється конструктивна коеволюція системи «людство + природа», яка досягає стану «ноосфери», тобто ноосферної цивілізації.
Цю школу називають також школою глобальної екології, тому що :
запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику «екологічного імперативу».
розроблено глобальну комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»),
доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем,
запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів

Школи глобалістики

Четверта школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер».
Її репрезентують французькі послідовники вчення Едуарда Леруа, П'єра Тайяр де Шардена і Володимира Івановича Вернадського про ноосферу.
Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери.
При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети.
Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос.
На цьому підґрунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

Школи глобалістики

П’ята школа заснована Джерменом Михайловичем Гвішиані.
Вона відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку.
Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку й оптимальних управлінських стратегій.
Пропонує развивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму.
Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях розв’язання глобальних проблем.

Школи глобалістики

Шосту школу засновано Імануілом Уоллерстайном (США).
Вона відома як школа «світ-системного аналізу».
Розробляє парадигму, у центрі якої є розвиток економік, історія систем і цивілізацій.
Кінець ХХ ст. розглядає як кризу, пов’язану з переходом від капіталістичної світ-системи (домінує на планеті з 1500 року) до поки ще непевної посткапіталістичної системи.
Причому капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотого мільярда»), напівпериферії і периферії світу.
Для цієї світ-системи характерні циклічні кризи з періодичністю 50-100 років, котрі нагадують довгі економічні хвилі М. Д. Кондратьєва.
Парадигма світ-системного аналізу схиляється до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку.

Категорії глобалістики

Адекватний науковий підхід до феномена глобалізації припускає використання сукупності найбільш загальних (фундаментальних) понять, відповідних його системній (інтеграційній) сутності.
Категоріальний апарат глобалістики формується на основі асиміляції уявлень, що виробляються в межах сумісних процесів як результат адаптації знань у відповідних областях (філософських, культурологічних, соціальних, економічних, політичних і ін.).
В умовах глобалізації ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. У результаті цього формується така нова форма соціальної організації в умовах впливу сучасних процесів глобалізації, як глобальне суспільство.
Глобалізація як процес характеризується об’єднанням між народами та зародженням глобальних форм співіснування людства. В контексті з’ясування сутності глобального суспільства важливим методологічним аспектом є необхідність чіткого розмежування таких принципових понять, як
«глобалізм», коли справа стосується явища,
«глобальність», коли увага фокусується на стані,
«глобалізація», де першорядне місце займають процеси. Ця проблема викликає значні теоретико-методологічні складнощі.

Категорії глобалістики

Глобальне – охоплення всього глобусу, тобто розповсюдження свого впливу (діяння) на всю планету Земля; взаємопов’язані думки відносно всієї планети в цілому.
Глобалізація – це процес універсалізації, становлення єдиних для всієї планети структур, зв’язків та відносин у різних сферах життя. Глобалізація виступає також і як явище, і як феномен, коли вона сприймається в якості об’єктивної реальності, яка характеризується замкнутістю глобального простору, єдністю світового господарства, всезагальною екологічною взаємообумовленістю, глобальними комунікаціями і т. п. та яка в такій якості не може бути проігнорована будь ким.
Глобалізм – явище, яке характеризує цілісність світу, а також світоглядна установка, тип свідомості, засіб виділення оточуючого світу, коли глобальна компонента стає домінуючою.
Глобальність – це стан, властивість, якість, відмінна риса, які присутні тому або іншому процесу, явищу, події, що показують їх планетарну значимість.
Глобалістика – міждисциплінарна галузь (область) наукового знання, що утворюється на зіткненні суспільно-гуманітарних, природничих, технічних наук, а також сукупність практичних дій (рішень органів державного управління, політичних акцій, громадських рухів і т.п.), які орієнтуються на аналіз та вирішення протиріч загальнолюдського характеру.

Категорії глобалістики

Глобальний розвиток – це поняття, яке застосовується для визначення максимально можливої сукупності змін у просторі та часі, які охоплюють людство в цілому, а його використання дозволяє виявити головні тенденції розвитку людства.
Глобальна система – складова частина глобального розвитку як нова політична, соціокультурна, інформаційно-технологічна, економіко-технічна спільнота з її специфічними структурами та процесами, які функціонують та розвиваються в межах усього людства з його складними переплетіннями світогосподарських та міжнародних відносин, сукупність усіх досягнень людства в процесі його розвитку.
Глобальна спільність людства (людство як глобальна спільність) – буття, свідомість та діяльність людства у вигляді спільності (сукупності), ядро якої конституйоване співвіднесенням трьох «основ» (соціальне, природне, суб’єктно-діяльнісне).

Категорії глобалістики

Глобальне суспільство – це сукупність відносин, яка формується в результаті спільної діяльності людей, реалізації спільних інтересів та виробництва спільних благ на глобальному рівні. Такими спільними інтересами виступають: міжнародний мир, безпека, вирішення глобальних проблем, регуляція економічних відносин.
Глобальні проблеми – загрози, труднощі, небезпеки та актуальні завдання, яки стоять перед людством як єдиним цілим.
Глобофобія – це світоглядна позиція, настрій, у відповідності до якого поведінка людини характеризується неприйняттям всього, що пов’язане з глобалізацій.

Категорії глобалістики

Категорії методологічного характеру: інтегративність і диференційованість
Суть глобалізації – посилення тенденції взаємозв'язку практично всіх сторін і сфер діяльності і буття соціуму в планетарному масштабі.
Реальна динаміка соціоприродних систем значною мірою обумовлена співвідношенням інтегративних та диференційованих явищ, процесів і тенденцій.
Інтеграція – це процес, альтернативний диференційованості соціоприродних систем різного рівня. У даному контексті ефективно «працює» традиційна система методологічних категорій, а саме: синтез і аналіз, загальне і одиничне, ціле і приватне, холізм і індивідуалізм.
Інтеграція системи будь-якого рівня фіксує посилення тенденції до взаємозв'язку (зближенню, об'єднанню і т. п.) різних її підсистем, явищ, процесів і ін.
Виділимо деякі з основних напрямів областей (сфер) інтеграції:
соціокультурна інтеграція, що припускає зміцнення взаємозв'язків між національними культурами, інформаційними потоками, формування загальнолюдських цінностей на основі обліку національних стереотипів;
соціально-економічна інтеграція, що є взаємодією національних економік та їх елементів, а також соціальних структур різного рівня, що забезпечує ефективність розвитку як національних, так і регіональних економічних систем;
міжетнічна інтеграція, що пов'язана з розширенням відносин етносів, що відрізняються один від одного (мові, етичним нормам, відношенню до природи і ін.), але прагнучих вийти на рівень консенсусу, який забезпечує виживання (економічне, соціокультурне, екологічне і т. п.) етносу на інтеграційному світі..

Категорії глобалістики

Категорії методологічного характеру: інтегративність і диференційованість
Фіксуються два рівні інтеграції, а саме: інтеграція горизонтального і вертикального типів.
Горизонтальна інтеграція виходить із зміцнення і розширення взаємозв'язків систем і їх елементів приблизно одного типу і схожого рівня складності. Наприклад, інтеграція подібного типу характерна для процесів, що відбуваються в рамках Європейського союзу.
Вертикальна інтеграція припускає активізацію процесу взаємозв'язку систем різного рівня (економічного, соціального, культурологічного і ін.) для реалізації загальної цільової установки.
Цілісність (холістичність) системи. У більш узагальненій формі інтегративність знаходить вираз в уявленнях про цілісність (холістичність) системи або об'єкту. Цілісність розглядається як найважливіший атрибут системи глобального масштабу. В рамках цілісної системи світова цивілізація, що включає сукупність цивілізацій західного і східного типів розвитку, володіє як іманентними характеристиками, обумовленими цілісністю глобальної соціоприродної системи, так і властивостями, запозиченими з відповідних підсистем. Формування інтегральної системи глобального масштабу розглядається як складний еволюційний процес, що проходить різні стадії (між порядком і хаосом (синергізм), диференційованість і інтеграцією, лінійністю і нелінійністю і ін.).

Категорії глобалістики

Категорії методологічного характеру: інтегративність і диференційованість
Когерентність. Інтеграція складних систем зв'язується з принципом когерентності (взаємозв'язку), відповідно до якого підсистеми, що інтегруються, повинні мати деякі загальні параметри. Наприклад, когерентним є об'єднання європейських країн, і некогерентним входження в регіональну європейську систему держав, що радикально відрізняється за своїми параметрами (економічними, соціальними, культурологічними .
Коеволюція. Виявляє новий статус людини в глобальній системі, де суб'єкт не тільки об'єкт управління, але і визначальний елемент динаміки коеволюції. Людина, яка має великій ступінь свободи, трактується як складніша система в порівнянні з соціальною групою. Саме коеволюція людини (і соціуму) з підсистемами глобальної соціоприродної системи забезпечує такий рівень їх інтеграції, вийшовши на який реалізується цілісність універсального еволюційного процесу.
Універсальність. Конкретизацією інтегративності є уявлення про універсальність світових тенденцій, тобто фіксації загальних (єдиних) процесів, для соціоприродних систем різного рівня. Позначимо декілька форм виразу універсальності:

Категорії глобалістики

Диференціація – процес розділення (розчленовування) частини системи різного рівня на її елементи (підсистеми). У глобальній соціоприродної системі виділимо (за аналогією з інтеграцією) наступні напрями диференціації:
соціокультурна диференціація, що припускає збереження релігійно-духовної і соціокультурної специфіки в умовах глобалізації;
соціально-економічна диференціація, що витікає з того, що, не дивлячись на посилення загальних тенденцій в динаміці планетарного розвитку, світова система піддається подальшій диференціації;
міжетнічна диференціація, коли в процесі глобалізації не тільки не ослабляються суперечності на національному і етнічному ґрунті, а навпроти - фіксуються посилення і розширення націоналістичних (і етнічних) конфліктів, які виходять на рівень регіонального і планетарного масштабів.
Очевидно, що інтеграція (інтегративність) і диференціація (диференційованість) – зовсім не конкурують, а взаємодоповнюють один одного процеси (і категорії) розвитку світової системи.

Категорії глобалістики

Локалізація (або фрагментація) – специфічна форма виразу та існування глобальних систем – граничний ступінь інтеграції підсистем різного рівня (місцевого, регіонального, національного і ін.). Якщо глобалізація зв'язується з централізацією ухвалення рішень, що посилюється, то локалізація виходить з того, що ефективність управління припускає перенесення тяжкості відповідальності при ухваленні рішень на місцевий рівень. При цьому децентралізація управлінського процесу розглядається як істотний чинник, що забезпечує підвищення ефективності механізму ухвалення рішень.
Глокалізация - зафіксованість взаємозв'язку процесів глобального і локального масштабів.

Категорії глобалістики

Соціально-економічні категорії: інтернаціоналізація / націоналізація.
Просторовою та часовою формою виразу глобалізації є інтернаціоналізація як категорія, яка фіксує взаємозв'язок міждержавних взаємодій в різних сферах соціокультурної діяльності.
Інтернаціоналізація – соціальна форма виразу процесів інтеграції, що проявляється перш за все в соціально-економічних, соціокультурних, міжетнічних процесах і ін.
Альтернативною формою виразу глобалізації стала регіоналізація інтернаціональних процесів.
Регіоналізація – об'єднання груп держав, що мають загальні природно-географічні умови, єдині соціально-економічні і політико-ідеологічні установки, схожі природні ресурси. При цьому історично регіоналізація поєднується з локалізацією (націоналізацією), тобто з прагненням національних держав зберегти свою соціокультурну ідентичність, економічну самостійність, політичну незалежність і тому подібне

Категорії глобалістики

Отже, процес інтернаціоналізації, долає історичну локальність національних держав, виводить цивілізацію через регіоналізацію на рівень глобалізації. З одного боку, в її рамках створюються передумови того, що держава, будучи основною політико-економічною одиницею світового розвитку, може втратити свої минулі функції.
З іншого боку, сучасна держава робить все, щоб, подолавши наслідки регіоналізації (і глобалізації), зберегти національну ідентичність.
Державний суверенітет – принцип незалежності держави в процесі ухвалення рішень, що зачіпають як внутрішню, так і зовнішню сфери політики.
Внутрішній суверенітет – відносини держави та суспільства, тобто форми діяльності окремих людей і їх сукупності - соціуму, цільові установки яких можуть як співпадати, так і не співпадати з державними стереотипами. Держава регулює соціальні процеси, приймаючи відповідні законодавчі документи, наділяючи владними повноваженнями певні структури.
Зовнішній суверенітет – механізм функціонування національної держави в системі міжнародних взаємин. Ухвалення державних рішень на національному рівні припускає орієнтацію на таку стратегію, щоб, з одного боку, реалізовувалися національні пріоритети, а з іншого боку, по можливості враховувалися б інтереси інших держав, що беруть участь у вирішенні того або іншого міждержавного протиріччя.

Категорії глобалістики

Вестфальська модель державного суверенітету – теоретична схема механізму оптимального взаємовідношення між окремими національними державами. Історично процес ухвалення рішень на національному рівні припускав активний облік як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Тим самим суверенність в процесі ухвалення державних рішень носить відносний характер. «Ступінь суверенності» національної держави має тенденцію до зменшення в процесі розширення глобалізації.
Відзначимо лише деякі причини, що пояснюють статус національної держави, що змінюється, в умовах глобалізації в процесі ухвалення рішень.
По-перше, загрози (або виклики), що стоять перед цивілізацією, виходять на такий рівень гостроти і масштабності, адекватне подолання яких іманентно пов'язане не з національними, а з загальними міжнародними рішеннями.
По-друге, національні соціоприродні системи настільки взаємообумовлені (і взаємозв’язані), особливо у фінансово-банківській, торговельній або інформаційній структурах, що їх незалежне функціонування в умовах світового ринку вже не представляється реалістичним.
Партикуляризм – прагнення до національної автономності, збереження ідентичності – певний синонім диференційованості світового розвитку, альтернатива інтегральної універсальності.
Звичайно, ще в тривалій історичній перспективі національна держава, зберігаючи суверенітет, залишиться суб'єктом і об'єктом світового процесу. І проте глобалізація неухильно трансформує традиційні форми державного суверенітету.

процес перетворення соціуму в різних областях діяльності (економічною, соціально-політичною, соціокультурною і ін.). В рамках епохи модерна виявлялися і закріплювалися європейські цінності, що отримали поступово статус універсальних, таких, що мають загальнолюдське значення. Відзначимо найважливіші з них:
свобода особи в різних іпостасях її прояву і виразу;
домінанта ринкових відносин в економічній сфері як форма ефективної виробничо-господарської і соціокультурної діяльності;
політичний плюралізм, що дозволяє враховувати різні спектри думок в процесі ухвалення рішень;
раціоналізм як домінуючий метод пізнавальної діяльності, що забезпечує динамізм науково-технічного розвитку;
культурологічний європоцентризм, в рамках якого західноєвропейські духовні орієнтири розглядаються як зразки світового масштабу;
динамізм як прагнення до експансії західноєвропейських цінностей і стереотипів.

форми виразу глобалізації) почав інтерпретуватися в термінах постмодерну.
Постмодерн – сучасний період розвитку соціуму, для якого є характерним сукупність особливостей, що відрізняють його від попередніх етапів соціокультурної динаміки. Виділимо деякі з цих особливостей стосовно різних сфер соціального буття.
Соціальна сфера. Генезис та розвиток, динаміка ринкових відносин привели до стратифікації соціуму, класової диференціації, яка в значній мірі і зумовила, з одного боку, соціально-економічний розвиток суспільства, а з іншого - загострення суперечностей в системі суспільних відносин.
Економічна сфера. Для постмодерна характерна радикальна трансформація відносин, що історично склалися. Традиційні елементи ринку замінюються все більш жорсткими і масштабними процесами і формами регулювання; переважаючий розвиток отримують локальні виробництва, інтегровані в більш цілісну систему, де домінує застосування висококваліфікованої робочої сили, відповідної рівню високих технологій, а матеріальний характер діяльності неухильно замінюється інформаційними процесами.
Політична сфера. У процесі становлення епохи постмодерна неухильно підвищується статус держави в динаміці соціуму. Держава активно бере участь у виробничо-господарській діяльності, сполучаючи приватне підприємництво і державний інтерес, тобто підвищується ступінь державної участі в підприємницькій діяльності.
Екологічна сфера. У епоху постмодерна в цій сфері відбулися радикальні зміни. По-перше, подолання соціально-екологічних суперечностей розглядається як одна з визначальних цільових установок позитивного прогностичного розвитку сучасної цивілізації. І, по-друге, розроблена, прийнята та реалізується світова стратегія стійкого розвитку, яка орієнтована на перспективну раціоналізацію елементів системи «людина - біосфера - соціум».

відстоює збереження культурних, соціальних, історичних або релігійних традицій. Тотальний традиціоналізм характерний для традиційного суспільства.
Таким чином, в дискусіях з глобальні проблем та глобалізацію знайдено дійсний фокус і адекватний спосіб пізнання глобальних феноменів. Зусиллями учених відновлюється в своїх правах категоріальне мислення, підірване в кліматі «кінця науки». Хоча подібні настрої і обґрунтовані через обмеженість класичного наукового знання нині стає все більш ясним той факт, що наукове пізнання прагне зберегти свою специфічність і в руслі так званої постнекласичної науки.
Розгляд системи відповідних філософсько-методологічних, соціально-економічних та соціокультурних категорій обґрунтовує наші переконання щодо становлення глобалістики як науки.

Висновки

Отже, перехідний процес з необхідністю включає штучні, фіктивні об’єкти. І це особливість не тільки епістемічних, а й соціальних трансформацій. Оскільки перехідний процес відбувається між двома станами стабільності, що мов два берега окреслюють потік перетворень, то перехід від одного “берега” до другого потребує певних орієнтирів. А вони визначаються не тільки реальними подіями, а й мріями, ідеалами, надіями і, навіть, ілюзіями. Тут реальність переплітається зі сподіваннями. Перехідний процес включає віртуальну реальність усього того, що не здійснене, але є бажаним.
Відповідно такій специфічній предметній галузі перехідного процесу існує, як ми бачили, широка концептуальна сітка теоретичної репрезентації цього процесу. До неї належить поняття “зміна”, “перетворення”, “становлення”, “розвиток”, “катастрофа”, “метаморфоза”, “варіація”, “трансформація”, “реформи”, “революція” тощо. Це й дає підставу виділення феномену “перехідний процес” у самостійний предмет методологічного дослідження.