Становлення та розвиток педагогіки. Педагогічна думка в Україні (тема 2) презентация

часів до ХV ст. н.е.

3. Успіхи української системи виховання в епоху великого національного відродження в XVI—XVIII ст.

4. Втрата державності та занепад системи народної освіти в Україні (ХVІІІ-ХІХ ст.).

5. Школа і педагогіка України кінця ХІХ –ХХ ст.

загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.
Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях, а на об'єктивній і науковій основі.
Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину. 

своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»; «Природа і виховання подібні... виховання перебудовує людину і створює природу»; «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці»; «Більшість багатознайок не має розуму». 
Перший «штатний» педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96) був автором 12-томної книги «Дванадцять книг риторичних настанов» – практично, першої педагогічної книги. Разом із творами Цицерона її вивчали в усіх риторичних школах.

мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою. 

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) з'явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я – людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них – італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592). 

філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем Яна Амоса Коменського  (1592-1670) 

– великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»; школа – «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за порядком розвитку розумових здібностей»

який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями. 

матеріалісти і просвітителі XVIII століття

Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання». 

гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці. 

теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (розробив чотириетапну модель уроку, систему розвиткових вправ, увів поняття виховального навчання)

освіти, виховання релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці.

ХV ст. н.е.

В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії.
Як результат виховної діяльності мільйонів людей протягом століть сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку, тобто ту педагогіку, яку створив народ.
Українська народна педагогіка почала формуватися в українських племенах ще до заснування Київської держави в елементах побуту, вдачі, звичаїв і віри. Вона знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів’ях та приказках, піснях, билинах, переказах, виросла з нагальних потреб життя суспільства.

вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці – майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби.
З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

метою збільшення кількості грамотних людей. У містах і селах почали з’являтися церкви, що збирали книги, які треба було уміти читати. Тому почали масово навчати грамоті майбутніх священнослужителів.
За рівнем освіти школи Київської Русі поділялися на школи грамоти та школи книжного вчення (тобто елементарні та підвищеного типу), за джерелом створення та функціональною належністю – палацові, церковні (монастирські та парафіяльні), школи майстрів грамоти, ремісничі училища.
Перше свідчення про школи “книжного вчення” на Русі датоване 988 р. Її відкрив князь Володимир у Києві при Десятинній церкві.

не тільки у Києві та Новгороді, але і в інших містах (Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Ростові).
Першу монастирську школу заснував ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. 1034-1074).
Як і у школах “книжного вчення” у монастирських школах вивчалися “сім вільних мистецтв” відповідно до потреб практики: граматика була потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика – як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з’явиться гомілетика як „наука про церковну словесність”); астрономія – для розрахунків пасхалій; діалектика – для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилося до містичних тлумачень чисел

а й жінки. Відомим стало перше в Європі жіноче училище,відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною 1086 р. при Андріївському монастирі у Києві, яке сповістило світу про прогресивну (на той час) педагогічну думку Русі щодо рівноправності громадян обох статей, незалежно від сану, віросповідання, майнового чи якогось іншого поділу населення.

розпад Київської держави. Ці події безпосередньо позначилися на українській освіті та культурі.
До занепаду Києва як столиці Української держави, центру вітчизняної культури, освіти й науки причетні московський правитель Юрій Долгорукий та його син Андрій Боголюбський, який у 1169 р. напав на Київ і зруйнував його вщент, пограбувавши навіть ікони з київських церков
Культурно-освітній центр перемістився до Галицько-Волинської держави.

та білоруські землі. У Литві державною була українська мова й переважала українська культура та релігія. Її повною мірою можна називати державою Литовсько-Руською. У ній українське шкільництво, освіта й педагогіка, як і українська мова, мали умови для свого розвитку.
Основним методом навчання у початковій школі XIV ст. був літероскладальний, що полягав у вивченні всіх комбінацій складів із двох, трьох і більше літер: буки – аз-ба, въди – аз-ва і т. д.
Кінець XV ст. в історії української педагогіки ознаменувався значною подією: з’явилася перша надрукована кирилицею слов’янська книжка. Це був “Часословець”, виданий Швайпольтом Фіолем у Кракові (1491 р.).
Українська молодь навчалася в європейських університетах

XVI—XVIII ст.

Найбільших успіхів досягла українська система виховання, переживаючи свій своєрідний "зоряний час", у XVI—XVIII ст., в епоху великого національного Відродження. Бурхливо розвивалися усна народна творчість, театр, книгодрукування. Формувалася українська народна педагогіка, виникали нові типи навчально-виховних закладів, зміцнювалися демократичні й гуманістичні принципи їхньої роботи.

(XIV-XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. 
Розгорталася діяльність мандрівних дяків. Мандрівні дяки – студенти-бурсаки, вихованці українських духовних шкіл XVII-XVIII ст., які не мали постійного місця проживання і служби, мандрували по містах і селах України, заробляючи на прожиття культурно-просвітницькою роботою (учителювали, складали та декламували вірші, ходили з вертепом).
У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців. 

правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.
Козацька педагогіка мала три ступені. 
Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи. 

материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності. 
Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у другому училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. 

заклади.
Острозьку академію відкрив у 1576 р. волинський магнат князь Костянтин Острозький в Острозі.
Другим вищим закладом освіти став Києво-Могилянський колегіум, створений 1632 р. у результаті злиття Київської братської школи, заснованої у 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі з лаврською школою, заснованою у 1631 р. Петром Могилою при Києво-Печерській лаврі.

різко критикував систему єзуїтського виховання в колегіумах, які тоді створювалися в Україні та Білорусі, обстоював ідею навчання рідною мовою, чому противилися латиняни-єзуїти; протестував проти такого "унаочнення" в колегіумах, як обов'язкова присутність колегіонерів під час спалювання єретиків на вогнищі

Львівській братській школі, а й письменником, автором словника в 7 тисяч слів
Інокентій Гізель (Кисіль) (бл. 1600—1683) - автор праць із філософії, психології й теології, видав курс лекцій про життя і побут українського народу, у яких лунав протест проти польсько-шляхетського пригноблення.

виразником громадської думки львівського і віденського міщанства у боротьбі проти католицизму. Його "Катехізис для шкільного навчання" (1595) був визнаний єретичним, а самого Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів братських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

поглиблював свої знання в західноєвропейських навчальних закладах
був ректором Києво-Могилянської академії
вважав, що прогрес людського суспільства залежить, передусім, від поширення освіти
висловив низку цінних психолого-педагогічних думок
надавав великого значення у пізнанні та відкритті закономірностей світу знанням, інтелектуальному розвитку людини

фаталістичних тверджень церковників, ніби все життя людини визначається Богом
видав у Львові першу друковану східнослов’янську навчальну книгу “Азбука”

листів, передмов до різних видань, у яких критикує тих, хто перейшов на бік католиків
наголошує на великому значенні освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом

прогресивні педагогічні ідеї, ідеї патріотичного виховання, заклики до боротьби проти соціального і національного гноблення, поширення освіти серед народу

раннього віку
вимагав поліпшення методів навчання
високо цінив роль учителя і батьків у формуванні поглядів дітей і їх поведінки

медицини, географії, мистецтва,
був автором багатьох підручників
Стефан Яворський –
письменник, філософ, освітній і церковно-політичний діяч
у проповідях, промовах виступав проти унії і католицизму
підтримував і обґрунтовував поширення освіти

культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво
вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства
його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці

ст.).

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У середині ХVІІІст. в Україні почали створюватися державні школи.
У 1746 р. в Єлисаветграді (суч. Кіровоград) при фортеці було відкрито казенну школу, яку відвідували 60 дівчаток і 80 хлопчиків. Вони вивчали закон божий, російську, німецьку, французьку мови, арифметику, вчились малювати, співати, танцювати. Є свідчення про те, що в цій школі вивчали також польську і латинську мови, геометрію, історію, географію, алгебру, хлопчики – військову справу, дівчатка – домоводство, – тобто учні здобували різнобічну освіту. Відповідно до існуючих у школі правил тих, хто добре навчався, призначали в капрали, ротні квартирмейстри, вахмістри, а лінивих – у слюсарі, ковалі, столяри.

освітньої реформи 1786 року. Разом із заснуванням нових світських шкіл – малих і головних народних училищ, царський уряд заборонив діяльність полкових шкіл і шкіл мандрівних дяків.
Кінець ХVІІІ ст. охарактеризувався посиленням реакційної політики царського уряду в Україні. Це позначилось на діяльності Києво-Могилянської академії: з 1784 р. викладання усіх без винятку лекцій велося російською мовою.
Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту України, сприяючи відкриттю нових шкіл в ряді міст. Проте охопити все населення училища не могли і не стали масовою школою.

та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання.
Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення.
Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих народних училищ, вважаючи, що вони готують лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів навчати своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими школами, в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах.

до Петербурга і Москви, або ж до західноєвропейських вищих навчальних закладів.
За Катерини II українська автономія була знищена, козацтво замінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам-французам або німцям.
У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

школах, які інколи ще існували по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма.
Щоб поліпшити становище, у 1774 р. цісарський уряд впровадив систему шкіл трьох типів: 1) однокласні парафіяльні; 2) трикласні (тривіальні) з німецькою та польською мовами навчання; 3) чотирикласні з німецькою мовою навчання, що готували учнів для продовження освіти в середніх школах (гімназіях).
Вище названі, а надалі й всі інші державні школи Галичини, проектовані й впроваджувані цісарською Австрією, були не українськими національними навчальними закладами, а німецького (австрійського) зразка, чужинськими, розрахованими на онімечення української молоді

вищої ланки завдяки наступності начальних програм;
формальна доступність усіх освітніх ланок для всіх верств населення;
заборона фізичних покарань;
класичний характер середньої освіти;
відсутність викладання Закону Божого у двох вищих ланках освіти;
університетська автономія;
підвідомчий характер діяльності всіх навчальних закладів, які територіально належали університету.

училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) та університет.
У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Університет складався із чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного і медичного.
У першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні було створено цілий ряд гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав (суч. Дніпропетровськ), Херсон).
Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були “інститути шляхетних дівчат”.
Вже в 1818 році в Харкові існував інститут, де вчителював А.Гулак-Артемовський.

культурним центром України.
Спочатку він мав лише два факультети – філософський з двома відділами (відділ словесних наук, пізніше історико-філологічний, і фізико-математичний) та правничий.
Пізніше (1841 р.) відкрито медичний факультет

освітніх ланок з середньою, їх значне скорочення;
введення фізичних покарань, фіскальства у навчальних закладах;
вихолощення глибокої наукової основи класичної освіти (заборона “роскошных” знань, звуження або заборона філософських, суспільно-економічних курсів, введення викладання Закону Божого в гімназіях і створення кафедр богопізнання та християнського вчення в університетах (з 1819 р.);
скасування прав автономії університетів;
скасування підпорядкування університетам усіх шкіл у окрузі.

було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них насаджувались церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.
У гімназіях, що відкривалися на Україні, навчання проводилось російською мовою.
Українська мова, література, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах. Українського народу ніби й не існувало взагалі. Ця доба відзначалася повним пригніченням вчительства і учнів.
Православ’я цілком русифікувалось, як і чимало вихованців шкіл.
Після розправи із членами Кирило-Мефодіївського братства, царизм посилив репресії проти України. Заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались навіть наукові статті про Україну російською мовою

спадковості у вихованні
вважав, що людина має мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві

у стародавніх слов’ян на основі писаних джерел, вивчав народні думи
П.О.Куліш (1819-1897 рр.)
відомий український письменник, просвітитель,
виробив український правопис під назвою “кулішівка”
М.І.Пирогов (1810-1881рр.)
видатний вчений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії
проводив думку про те, що вихованню належить відповідальна роль в житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від нього у значній мірі залежить майбутнє людини
запропонував нову систему народної освіти

приділяв увагу підготовці вчителів для цих шкіл
віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків,
організував проведення вчительських з’їздів
О.В.Духнович (1803-1865 рр.)
відомий педагог і культурний діяч
освіту вважав найважливішим засобом перетворення суспільства
розвивав ідею народності виховання, наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості
важливим елементом педагогіки вважав гармонійний розвиток особистості засобами розумового, морального і фізичного виховання.

Русової лежать в основі роботи нових типів шкіл і дошкільних закладів.

ХІХ ст. характеризується новими явищами в історії школи в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух.
В Україні проводяться шкільні реформи, робляться перші кроки щодо заміни станової школи буржуазною класовою, розвивається діяльність земств, поширюється мережа початкових і середніх шкіл, з’являються нові типи училищ.
У 1871 р. було затверджено новий статут гімназій і прогімназій, згідно з яким гімназії були перетворені в класичні з восьмирічним строком навчання.
В 1887 р. вийшов циркуляр, який дістав назву “циркуляр про кухарчиних дітей”, котрий забороняв приймати до гімназій дітей простого народу.

предмети: закон божий, російську мову і літературу, латинську, французьку і німецьку мови, історію, географію, природознавство, математику, фізику, логіку, малювання, законодавство.
Однак репресії не змогли придушити прагнення передових педагогів навчати українських дітей їхньою мовою.
Всупереч царській забороні відомий український педагог і письменник Б.Д.Грінченко в школі в с.Олексіївка на Катеринославщині у 1881 р. один з перших запровадив навчання українською мовою.
У недільній школі Х.Д.Алчевської поряд з російською звучала українська мова, українські пісні, читалися “Кобзар” Т.Г.Шевченка, твори Марка Вовчка, Г.Ф.Квітки-Основ’яненка

Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від “Просвіти”, “Учительської громади”, Наукового товариства ім. Шевченка та ін. громадських і політичних організацій краю.
Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники українського народу – Христина Алчевська, М. Драгоманов, П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, С.Васильченко, І.Франко, Леся Українка, Т.Лубенець.

Україні розпочався після лютневої революції в Росії.

5-6 квітня 1917 р. в м.Києві відбувся Перший Український педагогічний з’їзд, який ухвалив резолюції щодо розвитку українського національного шкільництва, висловлена була також думка про необхідність організації українського народного університету.
У цей час проводиться інтенсивна робота з українізації освіти: організація навчання українською мовою; запровадження українознавчих предметів; підготовки навчальних посібників та підручників українською мовою; відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські; підготовка вчителів-українців тощо.
Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

Національна ідея не відхилялась, а лише поєднувалася з ідеєю інтернаціоналізму
спостерігається підвищення рівня економічного життя (завдяки НЕПу)
з’являється впевненість українського народу у власних силах, відроджується почуття власної та національної гідності

Він будувався на наукових надбаннях І.Сєчєнова та І.Павлова.
Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології.
Педологія (від грецьк. наука про дитину) предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.
Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються, переважно, інтересами й потребами дитини, що вона – центр навчально-виховного процесу.

тактику щодо інших радянських республік.
У квітні 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді Нарком освіти України М.Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, обґрунтовуючи це тим, що “цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР”.
Таким чином, поступово сформований наприкінці 1920-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти.
ЦК ВКП(б) в постанові від 4 липня 1936 року “Про педологічні перекручення в системі Наркомосу” викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях.
Засудивши педологічні “перекручення”, ЦК ВКП(б) в своїй постанові вимагав відновити повністю в правах педагогіку і педагогів, вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

“Про заходи поліпшення якості навчання в школі”, згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу.
Цією постановою також було запроваджено нагородження кращих випускників середньої школи золотими і срібними медалями.
Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи.
У 1949 році було введено обов’язкове загальне семирічне навчання.
У 1956 році був створений новий тип школи – школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти

зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР”. Законом передбачалась загальна обов’язкова восьмирічна освіта.
Згідно з цим законом встановлено нову систему шкільної освіти:
загальна обов’язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15-16 років;
повна середня для підлітків і молоді 15-18-річного віку (денні середні школи, вечірні /змінні/ й заочні середні школи працюючої молоді);
школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;
технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади.

введення в країні загальної обов’язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчального процесу і виховання учнів.
Школа знову стала 10-річною.
Суттєвим у 1960-ті роки XX століття було запровадження в українській школі кабінетної системи навчання.
У ці роки серед вчителів шкіл і працівників органів народної освіти виділяється багато ентузіастів, добрих організаторів, справжніх майстрів педагогічної справи.
Також у цей час у загальноосвітній школі широко запроваджуються нові методи навчання (проблемне, програмоване навчання, дослідницький метод та ін.).

(1918-1970).
Його теоретичні висновки, дослідження, особистий досвід роботи з дітьми, літературна спадщина є безцінним внеском у вітчизняну педагогічну науку.

На основі цього державного документа випускники восьмирічних шкіл могли продовжити освіту в загальноосвітніх повних середніх (десятирічних) школах (9-10 класи), середніх спеціальних навчальних закладах – технікумах (3-4 роки навчання), а також у школах робітничої і селянської молоді (9-11 класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту і атестат зрілості.
Школа орієнтувалась на створення кабінетної системи навчання, ефективне використання ТЗН, кіно, радіо і телебачення.
З метою стимулювання постійного росту кваліфікації, педагогічної майстерності і творчої ініціативи викладацьких кадрів запроваджувалась атестація учителів. За результатами атестації вчителям, які найбільш успішно працювали, присвоювались звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”

влада поступово входила в кризовий період, піддавалась “застійним” впливам, характерним для всього суспільства.
У 1984 р. була зроблена спроба вивести школу з кризи, накреслено заходи щодо проведення реформи загальноосвітньої і професійної школи, яка мала на меті подолання наявних недоліків в системі освіти, у змісті і методах навчання та виховання.

філософських робіт, присвячених дошкільному і національному вихованню, історії педагогіки, психології та трудовій школі
Г.Г.Ващенко (1878-1967 рр.)
система національного виховання, виховний ідеал, організаційні форми навчання

колективу, рольовий принцип, зведений загін,
системи перспективних ліній,
педагогіка колективної дії, педагогіка індивідуальної дії, педагогіка паралельної дії,
поєднання навчання з продуктивною працею,
проблеми сімейного виховання,
педагогічна майстерність