Літературна компаративістика презентация

(Анатолій Науменко ).
2. Українська компаративістика 10–20-х років ХХ ст. (Олександр Брайко).
3. Компаративістика в Болгарії. (Яна Кавушевська).
4. До історії та сучасного стану компаративістики у США (Олена
Дубініна).
5. Компаративні студії в Іспанії: короткий начерк історії (Тетяна Рязанцева).

Науменко).

Німецькомовна компаративістика відрізняється від традиційного уявлення про порівняльне літературознавство як лише літературо знавчу науку. На її передній план сьогодні вийшли зовсім інші чинники: політичні, соціологічні, культурологічні, релігійні, правові та ін. (звичай но, поруч із літературознавчими та лінгвістичними).

її активна реалізація розпочалась лише після Другої світової війни.
Цікава монографія Денклера про молодих письменників у Третьому Рейху, яких він назвав «утраченим поколінням». В цілому вказана монографія – зразкове дослідження в галузі соціологічної компаративістики.

НДР щодо впливів, новацій, традицій та запозичень в цілому та імагології зокрема, якій присвятила майже третину книги.
Також цікаві праці Ф.Л. Кролля, виданих ним у ХХІ ст. видав колективну монографію про німецьку літературу та Третій Рейх. Автори на чолі з Ф.Л.Кроллем доходять ви сновків, що традиційна типологія літературних явищ у країнах диктатури не відповідає дійсності, бо на ціональні чинники породжували значно більшу та яскравішу палітру художніх творів, хронологічна панорама яких зовсім не збігалася з часовими межами політичних режимів.

Співзвучна з указаною розвідкою і праця Ф.Р. Гаусманна. Вона цікава перш за все своєю тематикою – ідеться про аналіз літератури у Третьому Рейху. Аналізуючи формування нацистської компаративістики як суто політичного явища, вчений по казує, що її організаційним та об’єднавчим ядром була Спілка європейських письменників, створена 24 жовтня 1941 року з ініціативи рейхсміністра пропаганди Геббельса.

аналізу, а й матеріал вивчення, через що його висновки стають узагальненими та більш аргументованими, бо робляться на хронологічно панорамному матеріалі (Античність, Середньовіччя, Відродження і далі до ХХ ст. включно) під різними методологіч ними кутами зору: літературознавчим, естетичним, філософським, історичним та ін.
Д. Вандербеке, своєю чергою, вивчає найновітніші форми впливу природничих наук на літературний процес. У першій частині своєї монографії він критично аналізує так звану «риторику природничих наук» У другій частині характеризуються шляхи й форми обробки літературою наукових тем.

Кізель, Г. Ніггль та ін.) дотримуються тієї думки, що типологія національних літературних процесів виникає внаслідок довгострокового впливу провідних діячів словесної культури, які протягом історії ви значають еволюцію громадських естетичних потреб. Найбільш цікавими у порівняльному аспекті тут слід назвати статті В.Г. Мюллера та Т. Кюна про вплив Шекспіра на німецьку літературу, а також Ф.Р. Гаусман про Данте і німецьких письменників.

про вплив Ф. Шиллера на італійське духовне життя аргументовано до водить, що цей вплив реалізувався за таких чинників, як цензура, жорстка політика влади в галузі літератури, стратегії італійської громадськості в обхід закону, салони, гуртки для читання тощо.

європейської культурології другої половини ХХ ст. про психологічну незмінність людини у просторі та часі, найбільш аргументовано викладена у книзі німецького філософа Л. Шиллінга «Історія світової філософії».
Він доходить висновку, що «люди на як така в усі часи була однаковою не тільки у своїх засобах задоволення власних потреб, а й у житті взагалі, починаючи зі свого виникнення».

групою компаративістів: Ст. Цаун, Д. Ватцке та Й. Штайгервальд. Вони доходять висновку про те, що художню образність породжують психологічні чинники (насамперед сексуальні).
На позитивну оцінку заслуговує й розвідка У. Кінцеля: порівнюючи в етичному аспекті становлення Гете, Штіфтера, Раабе як письменників, автор доходить висновку, що при всіх індивідуально неповторних рисах їх творче самоутвердження має багато спільних типологічних ознак, породжених загальнолюдськими психологічними чинниками.

ся тритомної серії, виданої Й.Янота,про виникнення та еволюцію німецької літургійної драми (зокрема містерії) у певному географічному регіоні. автор показує й аргументовано доводить, що «Гейдельберзька містерія» є хронологічно останньою в цій жанровій групі .
ЇЇ відмінності від Франкфуртських містерій:
-в ній уперше використано велику кількість старозавітних персонажів (аж 13)
-також не тільки традиційні творчі принципи ігрової поетики літургійної драми, а й указівки до читання відповідних місць із Біблії.

один із засобів масової комунікації, у котрому головним є мовний чинник.
Так, С. Шнайдер аналізує типологію творчості Х. фон
Гофмансталя, Р.М. Рільке та Р. Музіля як яскравих представників літературного процесу на межі ХІХ–ХХ ст.
Застосовуючи аналітичні принципи історії мистецтв, психології сприйняття, антропології та лінгвофілософії, вони доходить висновку, що ці письменники тісно пов’язані з поетикою масмедіа.

ХХ ст. є те, що в цей період у ній синтезувалися і традиції ХІХ ст., і новаторські трансформації. Компаративістичний дискурс мав як емпіричний, так і теоретичний характер. Порівняння здійснюються на різних рівнях: тематичному, ейдологічному, сюжетному, жанрологічному, зіставлення двох чи кількох тво рів, літератур певного періоду, на рівні художніх засобів.
Окрім очевидного впливу народної поезії, українських письменників (Є. Гребінки – В. Дорошенко, П. Филипович; М. Маркевича – К. Студинський, М. Марковський)
велика увага приділялася впливам польської та російської романтичної поезії (О. Колесса, В. Щурат),
впливові байронізму (П. Филипович, М. Марковський, С. Родзевич). Про спадкоємність Шевченка йдеться у працях О. Багрія, типологічні паралелі намагалися провести М. Мочульський, І. Айзеншток (Шевченко і Тур генєв); продовжуючи пошуки І. Франка, порівняння поетичних і прозових Шевченкових творів здійснювали І. Стешенко, Б. На вроцький.

Филиповича, О. Бургардта, М. Драй Хмари, А. Ніковського, І. Шаровольського над ґенезою творів Лесі Українки, доводячи, що авторку цікавила не правдоподібність передачі біблійного чи історичного сюжету, а ідея, яку вона прагнула висловити певними образами.

мови, архітектури, малярства – порушив М. Возняк. Особливу увагу він звернув на візантійський вплив, наголошуючи на тому, що «український організм вибирав з нього те, що йому було рідніше, ближче,та, присвоюючи собі чуже, вкладав присвоєне у власне тіло й оживляючи власною кров’ю»
Грушевський стверджував: вітчизняна література є не лише часткою історичного та соціального буття народу, а й ре зультатом її контактів і зв’язків з іншими літературами світу та має дві основні частини – «народні в обробленні і широко інтернаціональні в своїм складі»

найбільшою об’єктивністю й має за мету з’ясувати походження пам’яток літератури й про цесу їхнього творення шляхом порівняння в цілому й по частинах.
Л. Білецький («Основи української науковолітературної критики», 1925) у розвитку історичної школи виокремлює теорію наслідування .
В українському літературознавстві ця теорія, за його спостереженнями, оформилась у двох напрямах:
1)Порівняльно міфологічний (основоположник Я. Грімм, в Україні – О. Котляре вський);
2)Порівняльно історичний (від Т. Бенфея до М. Драгоманова). Другий напрям він розділяє на ідейно соціологічний (М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Щурат)
та формально поетикальний (О. Колеса, Я. Гординський, Т.Сушицький, В. Бойко, П. Филипович).

чи марксівський метод.
Б. Якубський погоджується, що літературні впливи та запозичення треба вивчати через засіб порівняння, але застосовуючи його, настійливо радить звертатися до «провідного методу. Вивчати літературний твір потріб но, на його думку, послідовно застосовуючи філологічний, формальний,психологічнобіографічний,
порівняльний аналіз.

Інституті Т. Шевченка працював кабінет порівняльного вивчення літератур.
Робота якого зосереджувалася навколо трьох важливих тем:
російсько українські літературні взаємини;
переклади класиків світової літератури українською мовою у зв’язку з питанням про їхній вплив на українську літературу;
вивчення художньої літератури сучасного Заходу
Проте 1930 р. порівняльний метод уже називатимуть ідеалістичним, застарілим, і зрештою, реакційним, бо він «суперечить єдинонауковому методові – марксистському».

– не система філософських понять, а вже «тільки робочий прийом для виявлення культурних і літературних зв’язків в словесній творчості всіх народів».
Ідеологічний чинник, що запанував в усіх сферах наукової. діяльності, завдав непоправної шкоди літературознавству в цілому й компаративістиці зокрема, спотворив її принципи й оголосив лженаукою на кілька десятиліть, що значною мірою зруйнувало спадкоємність національного історико літературного мислення та звузило методологію пізнання літературних явищ.

значною мірою відрізняються від тих, в яких у ХІХ ст. виникає класичне західноєвропейське порівняльне літературознавство.
Ці відмінності поділються на: «зовнішні», соціально історичні, та «внутрішні», специфічно-літературні.

Шишманова і його статтею «Паїсій і Руссо».
Так історія болгарського порівняльного літературознавства показує, що компаративістична діяльність полегшується і великою мірою стимулюється міжнародною «відкритістю» культури.
Іван Шишманов проводить своєрідну паралель між французьким просвітником і «родоначальником болгарського Відродження».

роках ХІХ століття як порівняльне слов’янське літературознавство. Разом із першими підручниками з болгарської літератури, які були видані у 1895 та 1896 роках, у 1896 році у якості підручника для 7 класу з’являється й «Історія слов’янських літератур» Йордана Іванова. Ця праця свідчить про ранній розвиток систематичного слов’янського літературознавства у Болгарії.
В ній вперше з’являються і вводяться до широкого обігу такі компаративні поняття, як «слов’янська літературна спільнота», «південнослов’янська літературна спільнота», «слов’янські літератури».

літератур на болгарську, про користь цих перекладів, про Гоголя, його літературне життя і твори, він першим окреслює у болгарській літературі «певну істориколітературну лінію», і таким чином першим у болгарській літературі (на досвіді російської) вводить ідею літературно історичного розвитку, концепцію національної літературної історії. В цей же час, до середини 90х років, у Болгарії створюються і перші центри порівняльного вивчення болгарської літератури і слов’янських літератур. Це, передусім, літературні кафедри у новоствореній Вищій школі (пізніше Софійському університеті) і створений дещо пізніше його викладачами впливовий часопис «Български преглед» (1893–1900).

виходили у Пловдіві, та «Денница», яка виходила у Софії. Найбільш популярною була «Болгарська хрестоматія». Вона є новим моментом в історії літературної рецепції. Воно знаменує «включення» болгарської літератури до європейського літературного процесу, тобто фіксує усвідомлення її приналежності до ширшої літературної спільності.

він застосовує до вивчення широкого фольклорного матеріалу.
«Пісня про мертвого брата в поезії балканських народів»,цією працею Шишманов закладає основи широкого вивчення болгарського фольклору у порівняльному плані.
Говорячи про Шишманова як основоположника болгарського порівняльного літературознавства, не можна не відмітити його заслуг у розробці проблем порівняльного віршознавства. Ще в кінці ХІХ ст. він поставив питання про генезис десятискла дового розміру південнослов’янського історичного епосу у широ кому порівняльному плані

і Пейо Яворова. Вони свідомо цікавляться проблемами теорії і практики міжнародних літературних взаємин. Їхня діяльність у цьому напрямку веде і до оновлення і уточнення концепції сутності обміну літературними цінностями у світовому літературному процесі.

міжлітературні зв’язки як один із чинників літературного розвитку.
Б. Пенев є творцем болгарської наукової полоністики. Протягом свого порівняно ко роткого наукового шляху він значну увагу приділяє польській літературі і болгаропольським літературним взаєминам.
Боян Пенев є творцем болгарської критики і теорії перекладу. Найбільш цікавими у цьому сенсі є його статті «Болгарські перекладачі» і «Болгарські переклади Фауста».

над взаємозв’язком між фольклорними формами і мотивами.
Певний інтерес для порівняльного літературознавства становлять дві його книги «Вступ до літературної науки» (1919) і «Основи літературної науки» (1942)
Друга сфера, в якій Арнаудов бачить можливості викори стання порівняльного методу, – це галузь літературних впливів, або те, що пізніше назвали контактологічними зв’язками.
Третя галузь, у якій Арнаудов бачить можливості для вико ристання порівняльного методу, – це сфера типологічних схожо стей, які проявилися спонтанно через близькість умов розвитку у різних і віддалених точках земної кулі та які існують незалеж но один від одного.

Еміла Гергієва, який є автором низки конкретних досліджень з болгаросербських, болгаропольських і болгарочеських літературних відносин і книг, які поряд із цими питаннями торкаються більш загальних проблем «загального та порівняльного літературознавства».
Діяльність Петара Дінекова:
До широкого кола його літературних зацікавлень входять проблеми болгарської і слов’янської медієвістики.
Його перу належать аналізи творчості польських письменників: Владислава Броневського, Юліана Тувіма, Вілгельма Маха; дослідження з галузі болгаропольських відносин, таких як Пенчо Славейков та Адам Міцкевич, «Пан Тадеуш» у Болгарії, Дора Габе і польська література тощо.

«Літературні взаємовідносини і літературний процес» він намагається вирішити наступні завдання:
1) прослідкувати у певній системі всі основні лінії та тенденції у взаєминах болгарської возрожденської літератури з іншими балканськими літературами в період національновизвольної боротьби на Балканах – до російсько турецької війни 1877–1878 рр.;
2) встановити і пояснити з’єднувальні ланки між цими літературами і місце їх взаємовідносин у генезисному комплексі певних художніх тенденцій;
3) розкрити своєрідну і дуже істотну роль російської літератури у цьому процесі; простежити деякі типологічні аналогії у розвитку балканських літератур і таким чином допомогти подальшому вивченню болгарської возрожденської літератури у балканському та європейському контексті.

явища загальнобалканського характеру», «балканський романтизм», «балканське Просвітництво», «балканські діячі», «світова література» тощо.
У ці поняття він вкладає наступні значення:
– твори однієї балканської літератури, які тематично або в іншому плані пов’язані з історією всіх або частини балканських літератур;
– твори даної балканської літератури, які своєчасно або згодом стають відомими у балканських країнах і впливають на літературне або суспільне життя цих країн;
– художні досягнення відповідних балканських літератур, які характеризують ідейноестетичний напрямок літературного процесу у південносхідній Європі на окремих історичних етапах;
– письменники і публіцисти, які жили і працювали у більшості балканських країн або у своїй творчості висвітлювали загальнобалканські, ідейнополітичні чи культурнопросвітницькі питання;
– газети та журнали, які відображають розвиток балканських народів з огляду на їх взаємні інтереси в історії і у зв’язку з цим відстоюють певні ідейнополітичні
та художньоестетичні концепції.

Комітет порівняльного вивчення слов’янських літератур Міжнародного комітету славістів.
Особистий внесок Б. Нічева знаходиться у широкому полі літературної болгаристики, славістики і балканістики.
Його дві теоретичні монографії – «Вступ до південнослов’янського реалізму» та «Основи порівняльного літературознавства»(1986) є обов’язковими для будь-якої бібліотеки, цитуються, коментуються і перекладаються в усіх серйозних літературознавчих розробках.

застарілі постулати сучасної йому літературної компаративістики.
Його висновок, що такі літератури, як болгарська, не відвідають уявленням про «запізнілий прискорений розвиток». Саме Боян Нічев в «Основах порівняльного літературознавства» дає нове визначення літературної компаративістики – науки про «динамічне буття» (рух) художнього феномену у часі і просторі, і визначає предметом компаративістики літературну динаміку.

в Європі вирували дискусії з при воду виникнення та становлення нової дисципліни «littérature comparée», з’являється перше англомовне видання з терміном «літературна компаративістика» на обкладинці – книжка Х.М. Поснетта 1886 р. 1899 р.
У Колумбійському університеті було засновано першу в США кафедру літературної компаративістики, а вже за кілька років подібні підрозділи з’являються в Гарварді (1904), універ ситетах Массачусетса в Дартмуті (1908), Північної Кароліни (1923), Каліфорнії (1925), Вісконсіна (1927).

«Новий Лаокоон» бачить своє дослідження «Лаокоону» «не стільки в межах німецької класики, скільки як проблеми літературної компаративістики».
Такий підхід учений обґрунтовує твердженням, що компаративістичний метод видається найдоцільнішим у процесі пошуку визначень складних літературознавчих понять, як, приміром, «класичний», «псевдокласичний», «романтичний», «натуралістичний» – лише цей метод дає можливість погляду «ніби ззовні»

дисципліну до потреб академічного життя Нового Світу, визначити її перспективи у контексті американ ської культури.
Кемпбелл пропонує таке бачення дисципліни: «Літературна компаративістика прагне, в першу чергу, відкрити загальні закони, що виходять за межі однієї окремої літератури, як, приміром, розвиток типів та форм під час плідної взаємодії різних літератур.
Подруге, вона намагається виявити родову схожість між двома чи більше літературами.
І нарешті, через розкриття подібностей та відмінностей засобами порівняння вона намагається пояснити витоки та формування індивідуальних творів. Іншими словами, методи літературної ком паративістики спрямовані не на те, щоб відкривати або акцентувати естетичні категорії, а скоріше щоб створити нові способи розуміння»

ті нові принципи, що безпосередньо зумовлять формування американської національної школи; подруге, він стояв біля витоків інституїзації дисципліни в країні.
Доленосною для розвитку літературної компаративістики в США (а згодом і в світі) стала доповідь на Другому конгресі Міжнародної асоціації літературної компаративістики 1958 р., що була опублікована під назвою «Криза літературної компаративістики».
Свідченням кризового становища дисципліни, на думку ученого, став той «факт, що вона не спромоглася визначити чіткий предмет дослідження та відповідну методологію». Такому баченню предмета та методології компаративістики Веллек протиставляє власне визначення.
За цим визначенням літературна компаративістика «має досліджувати всю літературу в інтернаціональній перспективі з усвідомленням єдності всієї літературної творчості та досвіду. Згідно з цією концепцією, літературна компаративістика означає дослідження літератури незалежно від лінгвістичних, етнічних та політичних кордонів. Ця дисципліна не може обмежуватися якимось єдиним методом: опис, характеристика, виклад фактів, пояснення, оцінка використовуються в її дискурсі так само, як порівняння.

– це дослідження літератури поза межами однієї конкретної країни та дослідження стосунків, з одного боку, літератури, а з другого – інших галузей знання та віри, таких як мистецтво (живопис, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, суспільні науки (політика, економіка, соціологія), природничі науки, релігія тощо. Коротше кажучи, це порівняння однієї літератури з іншою/іншими та порівняння літератури та інших сфер людського вираження».

до дисципліни у країні (на початку 1960х рр.

Сполучених Штатах Америки для учених, чия робота стосується дослідження декількох літератур
2. В широкому сенсі літературна компаративістики запроваджує дослідження міжкультурних відносин, що перетинають національні кордони, мультикультурних взаємин в окремому суспільстві, а також взаємодії літератури та інших форм людської діяльності, включаючи мистецтво, науки, філософію, найрізноманітніші культурні артефакти.
3. Члени ACLA, відтак, об’єднуються не за сукупністю національних, лінгвістичних чи методологічних ознак, а за спільним прагненням до транснаціонального, трансмовного та транскультурного викладання і дослідження, а отже в основі лежить їх глибокий інтерес до порівняння у теоретичному та практичному аспектах.
ACLA має свій репрезентативний друкований орган – журнал «Літературна компаративістика»

про професійні стандарти», був підготовлений Г. Левіним, який очолив Виконавчий комітет за часів президентства в Асоціації Р. Веллека (1963–1965). Тут офіційно задекларовано, що літературна компаративістика дисципліною, призначеною для висококваліфікованих дослідників за умов доступу до добре оснащених бібліотек.

Втім, вже через десять років, 1975 р., автор другої «Доповіді про професійні стандарти» за президентства Х.М. Блока (1975– 1977) Т. Грін констатував кризу компаративістики, що виявлялася у стрімкому падінні критерію якості в межах науки. Це призвело до за нижень стандартів, що, в першу чергу, виявилося в недопустимому для компаративних студій вивченні літератури в перекладах.

Стала великою науковою подією і не лише в межах американської, а й світової компаративістики.
компаративістика проголошувалася дисципліною, яка не лише співпрацює з іншими науками, але повністю відкриває свої межі для нових та плідних спів дослі джень; поле інтересів сучасної компаративістики розширюється аж до цілого світу, і відтепер вона цікавиться всіма можливими світовими літературами всіма можливими мовами.

кризові явища фіксуються у двох безпосередньо модифікованих сферах компаративістики: її взаємодії з суміжними дисциплінами та особливої уваги до «інших» світів.
Куллер говорить, що така ситуація в першу чергу призводить до складного процесу втрати дисципліною своєї ідентичності.
Роздумує і М. Перлофф, яка завважує: «якщо абстрактно, то вимога «відкрити межі» має свій сенс», але що 151 «видається на перший погляд простим і необхідним відкриттям канону, фактично, хоча, можливо, поки це і непомітно, засвідчує кінець літературної компаративістики у тому сенсі, який вкладав у це поняття Р. Веллек та його колеги».
Приєднується до цієї думки і А. Балакян, яка пише: «Ми по трапили на дуже небезпечний ґрунт. Нам загрожує військо дослідників, які без профспілкових квитків намагаються приєд натися до нашої дисципліни за допомогою новітніх концепцій інтерпретації літератури та вивчення соціокультурних текстів поза контекстом компаративних взаємин. Інновації – це те, що робить дисципліну сильною та енергійною, але не може кожне по коління наново перекроювати літературну компаративістику»

над самим феноменом «світова література» у сучасну добу, побоюючись чи не є це поняття лише умовним конструктом самої компаративістики. Кадір привертає увагу до «ризику підходу до літератур світу як до об’єктів неоколоніальної узурпації та імперської категоризації»

та епіка; порівняння літератур доби Середньовіччя; європейський модернізм; модернізм та постмодернізм тощо), література, культура та інтелектуальна історія XVIIІ ст.; література та філософія; джазова культура – музика, література, живопис, кіно, фотографія, театр та танець; попкультура; культурна пам’ять; фільм та література).

загальної характеристики іспанської літератури». Серед його робіт порівняльного (головно, генетикоконтактного) характеру інтерес становить аналіз впливів каталонської та провансальської традиції на іспанську лірику, запропонований у дослідженні «Про трубадурів в Іспанії».
У М. МілаіФонтанальса вчився видатний філософ і літературознавець, фольклорист і педагог Марселіно Менендес Пелайо (Marcelino Menéndez Pelayo 1856–1912). Йому належить ідея розподілу вивчення цілого масиву історії іспанської літератури на кілька "кафедр" (іспанолатинської, іспаносемитської, іспано американської літератур, каталонської літератури і галісійсько португальської літератури).

Серед них: «Горацій в Іспанії» (1877), що являє собою аналіз відтворення іспанською мовою поезій римського автора, і два дослідження з історії перекладів творчості Віргілія в контексті національної літератури: «Іспанські перекладачі «Енеїди» (1879); «Перекла дачі віргілієвих «Еклог» та «Георгік» (1879).
Амéріко Кастро (Américo Castro 1885–1972), який у праці «Іспанськість та еразмізм» (1942) аналізував аспекти відображення соціальної сегрегації в іспан ській літературі. У написаному раніше дослідженні «Дон Хуан в іспанській літературі» (1924) А. Кастро розглядає різноманітні іпостасі «найбільш іспанського» образу світового красного пись менства.

в Іспанії протягом усього ХХ ст., давали, з огляду на культурологічну специфіку аналізованих текстів, багато можливостей для рецептивних (переважно, на античному матеріалі), тематологічних та генетикоконтактних праць, хоч, звичайно, ними не обмежувалися.
Прикладом вартісної узагальнюючої праці генетикоконтактного типу можна вважати широку панораму теорії та історії консептизму в компаративному висвітленні, наведену в ранній монографії А. Гарсіа Берріо (Antonio García Berrío, нар. 1940) «Іспанія й Італія перед консептизмом» (1968). У книзі розгляну то джерела і теоретичні підвалини консептизму та провадиться порівняльний аналіз ідей Пеллегріні, Тезауро і Грасіана.

у своєрідній праці Е.М. Торнера (Eduardo M. Torner) «Іспанська лірика. «Стосунки між народним та витонченим» (1966). Автор виявляє майже дві з половиною сотні тематичних груп народної поезії і простежує шляхи та види їхнього використання у літературних творах різ них епох.

школи. Під його керівництвом виросло такі відомі іспанські літературознавці та лінгвісти: брати Дама со (Dámaso Alonso) й Амадо Алонсо (Amado Alonso), Томас Навар ро Томас (Tomás Navarro Tomás), А. Кастро, Рафаель Лапеса (Ra fael Lapesa), Алонсо Самора Вісенте (Alonso Zamora Vicente) та ін.
Класичні твори Р. Менендеса Підаля були опубліковані в російському перекладі («Избранные произведения. Испанская литера тура Средних веков и эпохи Возрождения», 1961).

видатної пам’ятки середньовічної епічної поезії, «Пісні про мого Сіда». Саме завдяки зусиллям іспанського науковця цей величний твір отримав глибоке, різно планове опрацювання також і в компаративному аспекті.
Всебічний аналіз «Пісні про мого Сіда» міститься в одно йменній статті. У цій розвідці науковець, між іншим, спиняєть ся на взаємодії іспанського середньовічного епосу з французьким (на рівні запозичень та наслідувань), а крім того приділяє увагу «долі літературного твору», досліджуючи художнє значення і періпетії побутування та оцінок «Пісні про мого Сіда» в діахронічному аспекті й у зіставленні

іспанського поета Франсіско де Медрано (1570–1607), Д. Алонсо пропонує, зокрема, розгляд «імітації» як сталої поетичної практики, моделі засвоєння класичних взірців у творчості митця (розділ «Поет імітації (Горацій, Тассо, Пліній та Боецій)». Спеціальні підрозділи присвячені зіставленню поезій Ф. де Медрано і Луїса де Леон (обидва поети у своїй творчості наслідували Горація), а також аналізу групи сонетів іспанського автора, що належать до «італійській традиції».

компаративістики. Формуванню інтелектуальних зацікавлень К. Гільєна сприяло навчання у Франції, а згодом – у Канаді та США, куди його р дина змушена була переїхати з політичних причин, і де він про вів фактично половину життя (1939–1982).
К. Гільєн приділяв багато уваги педагогічній діяльності: отримавши ступінь доктора філології у престижному Гарвардсь кому університеті (1953) він викладав у Прінстоні, очолював кафедри порівняльного літературознавства в університеті м. СанДієго (1965–1976) і в Гарварді (1978–1987) (США), де отримав титул почесного професора. Російський дослідник І. Ільїн відзначає наближеність наукової позиції К. Гільєна в 1970і рр. ХХ ст. до структуралістських кіл (Дж. Каллер, Дж. Прінс, М. Ріффатерр).
За власним виразом К. Гільєна: «Подібно до антропології та інших споріднених галузей знання, порівняльне літературо знавство значно розширює межі нашої здатності до вираження, заглиблюючись у людську сутність нас самих, коли кажемо: «ми»

довкола проблем компаративістики. Ключовою була тема «Клаудіо Гільєн й іспанська традиція літе ратурної компаративістики», в межах якої відбулися, між іншим, спеціальна конференція та круглий стіл, спрямовані на детальне висвітлення творчості, життєвого шляху та інтелектуальної спадщини видатного діяча іспанської філології.
першим з трьох традиційних тематичних напрямів був саме компаративний з акцентом на пи тання орієнталізму: «Література й альянс цивілізацій: Літературні зносини між Сходом і Заходом. Інший в колективному уяв ленні. Релігії та літератури. Тематологія. Міста та письменники кордону. Переклад зі східних мов».
Мету своєї діяльності Товариство визначає так: «Розбудовувати дослідження в галузі компаративістики і загальної теорії літератури та співпрацювати з усіма інституціями й спільнотами, які займаються подібними дослідженнями, а також – із Міжнародною Асоціацією Компаративних Студій, заснованою 1954 року»

компаративістики своєрідно ілюструє деякі положення Р. Менедеса Підаля щодо відображення засадничих рис іспанського національного характеру в розвиткові красного письменства країни. Такими рисами, як окреслено у праці «Найважливіші особливості іспанської літератури», дослідник вважав: поміркованість і вірність традиціям, що знайшли своє втілення, зокрема, у так званих «пізніх плодах» іспанської літератури, жанрах, які зазнали розквіту пізніше, ніж у решті європейських літератур.
Компаративні дослідження іспанських учених відзначаються яскравістю та вишуканістю індивідуальних стилів, дотепністю, гостротою наукової полеміки, вмінням доступно пояснювати складні літературні явища. Не дивно, відтак, що чимало з цих статей і монографій знаходять свого читача і поза межами Іспанії (хоч іноземними мовами їх, на жаль, перекладають не часто).