Театр і музика на Україні в другій половині XIX століття презентация

Презентація з теми :

Виконали: С.Жеребілова Д.Юрескул

поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

драматург і педагог школи Марка Кропивницького, один з корифеїв українського побутового театру.

Садовський Микола Карпович — український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру. Брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.

Іван Карпенко-Карий — український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру. Брат Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Марії Садовської-Барілотті. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

Ці діячі – родина Тобілевичів . Тобілевичі — старовинний український шляхетський рід білорусько-литовського та польського походження, представники якого зробили видатний особистий внесок у справу відродження національної ідентичності українського народу та культурно-мистецького розвитку українського національного професійного реалістичного театру.

діячка, провідна зірка українського театру кінця 19 і початку 20 століть. Сорок років віддала артистка сцені і силою свого таланту пробудила інтерес до українського слова, українського театру. З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. У 1882 році в театрі корифеїв відбувся її сценічний дебют у ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки.
Пізніше М. Заньковецька працювала в професійних українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Актриса надзвичайно широкого творчого діапазону, М. Заньковецька створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю: Христина, Софія («Наймичка», «Безталанна» Карпенка-Карого), Оксана («Поки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницького), Наталка («Лимерівна» Панаса Мирного), Катря, Аза («Не судьба», «Циганка Аза» Старицького), Галя («Назар Стодоля» Шевченка), Наталка, Терпелиха («Наталка Полтавка» Котляревського) та інші.
Творчість М. Заньковецької мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців. Ім’ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові.

українського театру» назвав Михайла Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії. В українському театрі М. Старицький був і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп. Його перу належать п'єси, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Розбите серце», «Талан».

На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

П’єси М.Старицького

Його могильний пам’ятник

вистава українського театру.
Театр корифеїв вважають однією із найяскравіших сторінок українського театру,оскільки це перший професійний театр в Україні. Зазначимо,ще у 1881 році український театр під керуванням Марка Кропивницького відокремився від російського і польського, а через рік був заснований Театр корифеїв.
1.  Слово "корифей" походить від грецького "керівник хору" або "заспівувач". Втім, з часом слово "корифей" набуло переносного значення провідної особи, світила в будь-якій галузі.
2. Актори зобов'язані були грати вистави трьома мовами. У царській Росії тоді діяв указ, згідно з яким вистави українською або польською мовами повинні були йти тільки після виступу акторів російською мовою.
3. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький. Він був і драматургом, і режисером, і актором, і композитором, і музикантом, і художником, і педагогом, і керівником. 4. В репертуарі театру поєднували драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі. 
5. Серед найвідоміших постановок – "Запорожець за Дунаєм", "Катерина", "Галька", "Продана наречена" та "Енеїда".
6. "Театр корифеїв" користувався величезною популярністю не тільки в Москві, а й у Санкт-Петербурзі. Його вважали навіть кращим за імперський.
7. Театр проіснував сім років, до початку Першої світової, коли влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

Львові відбулася перша вистава першого в Галичині українського професійного театру, заснованого товариством "Руська бесіда".
 Це товариство виникло у Львові з метою пожвавлення товариського життя серед освіченого прошарку галицьких русинів. Ініціатором його створення став судовий радник, у майбутньому віце-маршалок Галицького сойму Юліан Лаврівський.Очолив украънський актор-режисер О.Бачинський. Протягом 60 років цей театр ставив водевілі,мелодрами,оперети,перекладні п’єси західно-європейських драматургів й українську побутову драму.Найбільшим успіхом користувалися німецькі,скандинавські,французькі й англійські драматурги. Вперше українці познайомилися с операми «Жидівка», «Мадам Баттерфляй», «Кармен», «Травіата», «Фауст», «Оповідання Гофмана», «Сицілійське парубоцтво», «Продана наречена», «Галька» тощо.
Над постановками працювали М.Садовський, М.Кропивницький, М.Вороний, М.Вільшанський та інші.

театру Руська бесіда, Львів, 2014

С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери.

талант визначили його майбутнє. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Пізніше Гулак-Артемовський за допомогою Глінки виїхав в Італію, де вже через два роки успішно дебютував у Флорентійській опері. Але не тільки слава співака й актора визначили його роль в українській культурі. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера "Запорожець за Дунаєм", яка і в наш час залишається є популярною.

У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він - автор музики до Шевченкового "Назара Стодоля", а також найвідомішого свого твору - "Вечорниці", який є дивертисментом (частиною) "Назара Стодолі". "Вечорниці" складається з низки вокальних номерів у супроводі невеликого оркестру. Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців.

ще один композитор-аматор (аматор - у перекладі з французької "любитель") Микола Аркас (1853-1909). Як і Ц. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної "Історії України". Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської - "твір"). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери "Катерина", написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це - перша в українській музиці опера на шевченківський текст. Рівень музичної підготовки не міг забезпечити створення повноцінного музично-сценічного твору. М. Аркасу допомагали професійні музиканти, які оркестрували оперу для малого складу оркестру. Але виразність пісенної мелодики, теплота й ліричність почуттів, щирість вислову зробили твір дуже популярним. "Катерина" була поставлена в Москві (1899) українською трупою Кропивницького і мала певний розголос.

на засадах професійної творчості. У першу чергу ці; було пов'язано з діяльністю Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912). Його творчість відкривала новий етап - створення української національної музичної школи та прагнення піднести її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із тих небагатьох українських композиторів, хто отримав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було щонайширше. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури. У своїй особі він поєднував творчість композитора, піаніста, педагога, фольклориста, музичного теоретика, громадського діяча.

М.Лисенко

і у світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики - М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає також школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура.

в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу. Усупереч перепонам, які чинило російське самодержавство та Австро-Угорська імперія, друга половина XIX ст. стала часом політичного прогресу української культури. Національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною спрямувати культурний поступ нації. Народний український театр був дійовим засобом у боротьбі за звільнення трудящих з-під соціального і національного гніту. Завдяки геніям, таких як М. Лисенко, С. Гулак-Артемовський, М. Аркас, П. Ніщинський та інші -світове визнання здобула українська музика.