Опозиційний рух в Україні в 60-80-х pp презентация

60-х — у 80-і pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці почалося відверте ігнорування керівною компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту людських прав. Його представників, як і учасників уже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувала влада.
Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої 1946 року Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
.

національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;
• правозахисна, учасники якої виборювали права людини;
• релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

- М. Руденко;
члени: О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, В. Стус;
завдання УГГ:
1) ознайомлення українців із Декларацією прав людини ООН (підписана 1975 р.);
2) забезпечення виконання статей Гельсінських угод;
3) домагання окремого представництва України на міжнародній арені;
4) акредитування в республіці представників іноземної преси;
мета: ознайомлення світової громадськості з порушенням прав людини в Україні;
до 1980 р. більшість учасників УГГ було ув'язнено від 10 до 15 років, решта емігрувала;
В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин загинули в таборах.

діяльності українських греко-католицької та автокефальної православної церков; боротьба за фактичне визнання свободи совісті; свобода діяльності протестантських сект.
1982 р. - Й. Тереля організовує Комітет захисту Української греко-католицької церкви

відновлення української незалежності; вільний розвиток української мови та літератури; захист прав і свобод усіх народів; життя, гідне цивілізованого світу.

ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.
В 1971 повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм».
Був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка .Працював теслею, слюсарем, співробітником виїзної редакції газети;
у 1960—1963 pp. — на Львівській студії телебачення.
У 1963—1965 pp. — комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки, завідувач одного з відділів газети «Молода гвардія».
За правозахисну діяльність був звільнений з роботи. Написав книжки: «Лихо з розуму» (1966 p.), що базувалася на матеріалах судових процесів над правозахисниками, «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967 p.), які були опубліковані на Заході.

позбавлення волі «за наклепницьку діяльність проти радянського суспільного ладу». Згодом термін був удвічі скорочений.
З 1970 р. живу Львові. Редагував самвидавний часопис «Український вісник».
У 1972 р. знову заарештований і засуджений до 6 років ув'язнення й З років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». Покарання відбував до 1978 р.
У 1980 р. знову заарештований, засуджений до п'ятирічного терміну ув'язнення. Звільнений 1983 р. достроково.
У серпні 1987 р. відновив видання «Українського вісника».
З 1990 р. — депутат Верховної Ради УРСР.
Навесні 1992 р. став головою Народного руху України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку «Правосуддя чи рецедиви терору» та ін.
Загинув в автокатастрофі за нез'ясованих обставин

якої був важко поранений.
Після виходу збірки віршів «З походу» (1947) прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ.
1949 — під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі СПУ.
1970-ті роки — активно залучився до захисту прав людини, в тому числі національних. Підтримує стосунки з московськими дисидентами. Член Радянського відділення «Міжнародної амністії».
1974 — виключений з КПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність.
1975 — виключений зі СПУ.
1975 — заарештований за «антирадянську пропаганду», але з нагоди 30-ї річниці перемоги у німецько-радянській війні амністований як учасник війни.

консультацій з П. Григоренком, О. Мешко, О. Бердником, Л. Лук'яненком, І. Кандибою, О. Тихим, М. Матусевичем, М. Мариновичем, Н. Строкатою 9 листопада 1976 р. М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГС.
5 лютого 1977 р. — заарештований у Києві й етапований до Донецька, де було порушено справу проти нього і О. Тихого. Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 р. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР.

Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України.
Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України».
Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін

за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.
В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії  розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу