Ідейно-політичні рухи на Заході у ХІХ – на початку ХХ ст презентация

характеристика

Лібералізм на Заході у ХІХ – на початку ХХ ст.
2. Розвиток консерватизму у ХІХ – на початку ХХ ст.
 
Заняття 2. Поява нових суспільно-політичних рухів
1. Націоналізм
2. Соціалізм та анархізм

підвищена самокритичність, натомість політичним ідеологіям як певним сукупностям взаємопов’язаних ідей, цінностей, символів і ритуалів, призначених об’єднувати людей заради спільних політичних дій, властиве спрощення відповідної політичної філософії. Ідеологія є не відображенням дійсності, а певним проектом впливу на неї: вона пропонує ідеальний образ, який відповідає на питання «як має бути?»

на противагу іспанським монархістам. Вперше термін «лібералізм» було вжито у 1810 р. в Іспанії, «лібералами» або ж liberals називали членів іспанських кортесів 1810-1811 рр.
Першопочаткове значення слова «ліберал» було в основному зневажливе за відтінком. Як вважали державні діячі початку ХІХ ст., ліберали являли собою загрозу відновленому політичному порядкові післянаполеонівської Європи. У середині ХІХ ст. пежоративна конотація зникає.

рух. У політичному лібералізмі головним було питання про створення урядів загальної згоди. Лібералізм може передбачати як республіканську, так і монархічну форму правління (конституційна монархія). Основні вимоги лібералів:
Верховенство закону
Громадянські й особисті свободи
Конституційні процедури
Віротерпимість
Основні права людини.
Ліберали виступали проти успадкованих привілеїв корони, Церкви чи аристократії. У ХІХ ст. ліберали велике значення відводили власності, вважаючи її головним джерелом відповідальних рішень і дій у цивільній сфері. У результаті, хоча вони й стали першими, хто виступив проти абсолютизму і заклав основи сучасної демократії, хоча вони були й не готові до радикалізму майбутнього загального виборчого права й егалітаризму (рівності).

у підприємництво, тобто протистояв традиційному протекціонізму. Економічний лібералізм виступав за право власників займатися торгівлею без зайвих обмежень, тобто як за зняття економічних бар’єрів у формі мит і податків, так і за скасування різних форм колективізму «давнього порядку» – цехів, гільдій. Тому лібералізм часто вважають ідеологією нових середніх класів.
Оскільки Англія розвивалася швидше за інші держави, підвалини лібералізму заклали саме англійські мислителі.

урядування» (1690);
Проводить характерні для лібералізму розмежування між «індивідом», «суспільством» і «державою», де свобода є вихідним пунктом всіх роздумів;
Сформулював концепцію природного стану і невідчужуваних прав людини на «життя, свободу і власність»;
Первинним є громадянське суспільство, а не держава.

фрази, вага яких в історії ідей значно перевищує їхнє майже побіжне використання самим автором. Йдеться про «невидиму руку» і «систему природної свободи» у праці «Багатство народів» (1776). У цій книзі Сміт прагнув показати, що безперешкодне переслідування індивідом своїх особистих інтересів в умовах конкуренції може створити гармонійний соціальний порядок: інтерес окремого громадянина не суперечить інтересам суспільства загалом. Необхідно лише дозволити йому досягти своїх цілей, не порушуючи при цьому норм закону і правил суспільної моралі.

населення зростатиме в геометричній прогресії, у той час, як виробництво продуктів харчування збільшується в арифметичній прогресії.

її переступити неминуче відбувається приріст нащадків робітників, у результаті збільшується пропозиція робочої сили, і зарплата повертається до попереднього рівня, а то й нижче.
Тому держава не повинна штучно збільшувати заробітну плату, єдиним регулятором є лише ринок.

щоби влада роботодавців була зрівноважена правами тред-юніонів найманих робітників;
В есе «Про свободу» (1859 р.) розробив маніфест прав людини, які мали обмежуватися лише там, де вони зачіпали права інших людей. Однак, принципи особистої свободи, не можна застосовувати до народів на низьких стадіях розвитку;
у відмінностях між чоловіками й жінками немає нічого такого, що би виправдовувало відмінність у правах.

компромісний, французький – безкомпромісний.
У період Французької революції поняття «рівність» випередило поняття «свобода». Розвиток лібералізму було призупинено терором. Як писав французький історик П’єр Шоню: «Революція, вибравши принцип рівності, перестає бути ліберальною. Ліберали стануть монархістами й відправляться в еміграцію».

сучасників» (1819 р.);
перенесення інститутів і принципів древніх у сучасну епоху є недоречним і згубним для сучасної політики: політична система повинна перебувати у єдності та гармонії з досягнутим рівнем історичного розвитку. Розуміння свободи в античності, яке передбачало виразно громадянські пріоритети – розподіл влади між усіма членами спільноти і їхню колективну участь у прийнятті рішень – не гарантувало жодного з особистих прав. А саме останні перебувають у центрі уваги людей новочасної епохи. Свобода у розумінні сучасних людей передбачає цілковитий тріумф індивідуалізму.

справах, залишається рабом у всіх особистих зв’язках. Як громадянин, він приймає рішення про мир і війну, а як приватну особу його обмежують, за ним спостерігають, пригнічують у всіх його починаннях; як частка колективного організму, він запитує, звільняє, засуджує, позбавляє, висилає або посилає на смерть своїх управлінців чи керівників; як підпорядкований суспільному організму, він, своєю чергою, може позбутися свого стану, дискредитаційна воля загалу, до якого він сам входить, може позбавити його гідності, вислати чи послати на смерть. У сучасних країнах навпаки: навіть у найбільш вільних державах індивід, незалежний у приватному житті, суверенний лише на позір».

професура;
Ключовими поняттями німецького лібералізму стали «спільність», «особистість», «свобода»;
В умовах політичної роздробленості, німецький лібералізм відзначався пов’язаністю із націоналізмом. Ліберали виходили з того, що створення правової держави остаточно може бути завершене лише в умовах єдиної національної німецької держави. Недарма старе ліберальне гасло «Через свободу – до єдності», в їх інтерпретації звучало інакше: «Через єдність – до свободи». Тому після 1871 р. перед лібералами постала нагальна проблема змінити програму, оскільки основної мети уже було досягнуто.

«Ідеї до встановлення меж державної діяльності». Розглядав державу не як самоціль, а як «засіб, во ім’я якого не можна жертвувати істинною ціллю – людиною». Вбачав ціль історії у здійсненні ідеалу «гуманності», який полягав у духовному формуванні та розкритті індивідуальності у всій повноті її інтересів і здібностей. Цей естетичний лібералізм Гумбольдта спирався на неповторність особистості а розмаїття життєвих стилів, а тому заперечував законність правових обмежень особистої поведінки. І саме «поступки», які можуть бути доцільно запроваджені, й визначають межі діяльності держави: захищати кордони та внутрішній правопорядок.

пов’язана з процесом національного об’єднання країни. Ліберальні ідеї служили основою для розуміння італійської нації. Ідея свободи змішувалася з поняттям незалежності. Наприкінці 18 – першій половині 19 ст. в Італії «свобода» розумілася як звільнення, незалежність від іноземної держави.
1830-ті рр. були періодом розквіту італійських ліберальних ідей, які отримали новий імпульс з Франції. Тоді було засновано ліберальні часописи «Рівіста еуропеа», «Політекніко». Характеристикою італійського модератизму була його віра у реформізм у протиставленні революційним зрушенням.

собою «золоту середину»: «Я довго залишався у нерішучості між цими двома протилежними рухами (революційним і реакційним), і врешті я, як маятник, зупинився якраз посередині. Тому я заявляю, що я чесна людина «золотої середини, прагнуча прогресу й працююча для нього не покладаючи рук, але вважаю, що цей прогрес не має бути куплений ціною загального політичного й соціального перевороту».

ліберальні конституції скасовувалися з тією ж швидкістю, що й вводилися: у 1812 р., 1820 р., 1837 р., 1852 р., 1855 р., 1869 р., 1876 р. У результаті, громадянська війна стала буденністю. Після 1876 р. при Альфонсі ХІІІ (1885-1931) ліберальний центр зміцнів настільки, що зміг підтримувати конституційну монархію до 1920-х рр.
Це дозволило іспанській дослідниці Ірен Кастелліс говорити про «повстанський іспанський лібералізм». Саме в 1812-1830 рр. іспанські ліберали виробили традицію пронунсіаменто – військового перевороту, за яким слідувала зміна конституційного ладу. Через пронунсіаменто во ім’я Конституції, армія виконувала роль реалізатора національної волі та ліберальних прагнень, ставала речником політичних гарантій. Іспанія, на противагу Франції, стала відмінною моделлю революції – «революції без терору». Слово «ліберал» стало синонімом пронунсіаменто Рієго 1820 р., ліберального триріччя.
Таким чином, Іспанія подарувала світу терміни «пронунсіаменто», «ліберал», «герилла», «хунта».

усіх прав людини надавався праву на власність. Але були певні відмінності у ставленні до фрітредерства. Вільна торгівля у межах держави схвалювалася, але у зовнішній торгівлі на певному етапі необхідний протекціонізм. Це пояснювалося слабшими позиціями американських промисловців, порівняно з англійськими.

Валлерстайн називає «ліберальним консенсусом». Консерватори стали «ліберальними консерваторами» (Дізраелі й Бісмарк провадили ті реформи, до яких прагнули ліберали), соціалісти стали «ліберальними соціалістами» (Каутський і Бернштейн протиставляли ревізіонізм радикальному марксизму). Такі ліберальні вимоги, як загальне виборче право, держава добробуту, були значною мірою виконані.

його батьки.
Квентін Гог
Термін «консерватизм» у значенні політичного руху отримав поширення у 1818-1820 рр. після виходу у світ газети Рене Шатобрана “Le conservateur”. Французькі політичні письменники окреслювали терміном «консерватор» охоронця спадщини цивілізації та принципів справедливості. В Англію та німецькі землі термін приходить у 30-ті рр. ХІХ ст.
Консерватизм не протистояв демократії чи змінам як таким, і його не варто змішувати з просто реакційними поглядами. Консерватизм лише вимагав керувати всіма змінами так, аби не було загрози узгодженому розвитку існуючих інститутів держави й суспільства: монархії, Церкві, суспільній ієрархії, власності й сім’ї. Звідси й назва (від лат. conservare – «зберігати»).

прагнули обмежити центральну виконавчу владу. Ось чому вони нерідко ставали найуспішнішими реформаторами, відкидаючи пропозиції крайніх радикалів і виступаючи у ролі посередників у стосунках з правлячим двором. Якщо ліберали наголошували на абстрактному індивідуалізмі – людська істота, позбавлена конкретних національних, соціальних та інших визначень, то консерватори підтримували конкретного індивіда – людину на своєму місці, на яке її «посадили» історія, біографія, суспільство, тобто це «індивід в історії».
На зламі 18-19 ст. консерватизм конституюється як послідовна ідеологія у боротьбі з ліберальними течіями. Отже, як послідовний напрямок політичної думки, консерватизм – це витвір модерного часу. Він виник приблизно водночас із поєднанням поглядів, що його називають лібералізмом, та на декілька десятиліть раніше від таких ідеологій, як соціалізм, комунізм та анархізм. Коріння ж консервативної думки сягають глибоко в історію ідей і суспільних рухів.

працею консерватизму, оскільки вона вперше була видана у 1790 р., і менше, ніж за рік уже було 11 видань, продано 30 тис. екземплярів. Прикметно, що сам Берк не застосовував слова «консервативний», а говорив радше про «збереження».
Вдовольнявся існуючим в Англії політичним ладом: «Наша Конституція – немов острів, що використовує і стримує підвладне йому море: даремно ревуть хвилі. За такої Конституції я знаю і з захватом відчуваю те, що я маю свободу, і те, що я не маю тієї небезпечної свободи, щоб я міг зашкодити собі та іншим. Я знаю, що жодна сила на землі, діючи, як повинен діяти і я, не може зазіхнути на моє життя, мою свободу і мою власність.»

наших прадавніх незаперечних законів і вольностей, а також того древнього способу правління, який один тільки й захищає ці закони й вольності. (…) обгрунтовуючи свої вольності не абстрактними засадами на кшталт «прав людини», а правами англійців, успадкованими від їхніх предків. (…) Саме ця неспроможність боротися із труднощами й змусила свавільні Національні збори Франції розпочати здійснення своїх реформ зі скасування й цілковитої руйнації. Але шалена лютість за півгодини розвалить більше, ніж розважливість, обачливість і далекоглядність можуть вибудувати за сторіччя. (…) Зберігати й одночасно реформувати – це зовсім інша річ. Коли зберігаються корисні частини старожитніх установлень, а те, що додається згодом, має відповідати збереженому, ось тут і необхідно вжити енергійного розуму, непослабної уяви, вміння порівнювати й поєднувати, здатності оцінювати доцільність».

«давній порядок» не був ідеалом. Вони вважали революцію карою аристократії за аморальність.
Шлях до спасіння, на їхню думку, лежав лише через посилення ролі релігії у всіх сферах життя. Йшлося про теократію, тобто передачу влади духовенству. Ядром консервативних схем де Местра була ідея еквілібру, тобто створення статичної рівноваги у політичному й духовному житті, яка б запобігла перетворенням. Папа мав зайняти центральне місце у цьому еквілібрі, саме він мав навести порядок у зносинах між європейськими світськими державами, забезпечити їм владу над підданими, переконати їх, що підкорення не виключає свободи, а передбачає її.

людини замінити Декларацією прав Бога, оскільки «Бог – автор усіх досконалих законів». Але його теократизм не доходить до ідеї універсальної монархії на чолі з папою. Він пропонує союз релігійного й політичного суспільств, двох влад, бога й монарха, кліру й дворянства. Де Бональд виділяє такі основні закони суспільства:
1. Наявність публічної релігії. Громадянське суспільство – поєднання духовного, або релігійного, суспільства з політичним суспільством.
2. Єдність влади. Ця загальна та єдина влада повинна керувати загальною, чи то публічною, силою, і всю цю силу застосовують урядовці.
3. Наявність постійних соціальних відмінностей.
Також, на відміну від Берка, який намагався пов’язати реформи з традицією, французькі мислителі протиставляли традицію та авторитет реформі. Сама концепція реформи, на їх думку, безплідна.

(1735-1826) й Александра Гамільтона (1757-1804). Першого пов’язують із поміркованою гілкою консерватизму. Так, Адамс писав: «Всі народилися з рівними, однаковими правами, але для вельми відмінних доль, щоб мати дуже неоднаковий успіх і вплив у житті».
Своєрідністю відзначався й традиціоналістський консерватизм американського плантаторського Півдня. Саме там народилися відомі ідеологи Келхун (1782-1850) і Фіцхю (1806-1881). Фіцхю жалів, що Америка не монархія, й вихваляв замкнуте ієрархічне суспільство у феодальному стилі.

(4 січня 1849 р.), «Про стан справ у Європі» (30 січня 1850 р.) і «Про становище в Іспанії» (30 грудня 1850 р.). Найбільший резонанс викликали два перші виступи. У консервативному таборі їх порівнювали із «Роздумами про революцію» Берка. Меттерніх, Микола І, папа Пій ІХ, Фрідріх Вільгельм ІV, Луї Наполеон зацікавилися ним. Ще влітку 1847 р., передчуваючи наближення бурі, переконував «сильну людину» Іспанії генерала Нарваеса діяти рішуче й авторитарно: «На нас насувається катастрофа, неминуча й жахлива: передбачаю соціальні потрясіння; виникає потреба сили, і ви – той, кому я віддаю свою довіру». Будучи іспанським послом у Парижі в 1851-1853 рр., Доносо Кортес підштовхував Луї Наполеона до державного перевороту і навіть надавав йому не лише моральну, а й фінансову підтримку. Наслідувати приклад Наполеона ІІІ Доносо радив і Нарваесу. Іспанський мислитель вважав, що якщо є альтернатива «шпаги» (військової диктатури) та «кинджала» (революційного терору), то краще обрати шпагу.

апелює до аутсайдерів і опирається на них. Де Местр родом із Савойї, Берк з Ірландії, Александр Гамільтон – нешлюбна дитина, народжена на острові Невіс із африканськими коренями. Дізраелі був євреєм. Прихильники лівих часто не розуміють, але консерватори справді звертаються до народу й виступають за тих, хто щось втратив. Це може бути маєток, чи привілеї білої шкіри, авторитет чоловіка у подружжі чи необмежені права промисловця. Втрата може бути як моральною, так і матеріальною.

центральною цінністю.
Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму.
Середньовіччя успадкувало і саме слово, і деякі його семантичні нюанси. Спочатку в історичних хроніках воно вживалося тоді, коли йшлося про віддалені, малознайомі народи, культура яких вважалася відсталою, чужою.
На думку американської дослідниці Лії Ґрінфелд, приблизно в XVI ст. відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ»

еквівалентом слова «народ» (peuple). Д. Дідро в «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом.
Отже, англійська й французька мови культивували передусім політичне значення терміну «нація» і саме в них це слово стало політичним символом. Етнічні складники терміну не відігравали суттєвої ролі — до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження.

В німецькій мові старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської Імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між численними німецькими державами слова «нація» і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських й центральноєвропейських народів.

нації – політичної (французької), етнічної або ж культурної (німецької). Щоправда, самі терміни «етнічна нація» і «політична нація» ввів в обіг німецький історик Фрідріх Майнеке (1862-1954) у книзі «Світове громадянство і національна держава», вперше опублікованій у 1907 р.

не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він характеризував як «примітивізм, вузький націоналізм»: «ця любов до свого роду, коли вона спрямована в себе, зміцнює одностайність племені, а коли спрямована назовні, проти іншого роду, посилює чвари, родову ненависть; там багатьох іще міцніше з’єднує в одне, а тут із двох сусідів відразу робить ворогів».

органічними єдностями.
Справжня свобода, на його думку, можлива лише за умови ототожнення себе із нацією. Для створення єдиної та сильної нації потрібні спеціальні зусилля:

духу. Той, хто ставить перед своєю жертовністю обмежену мету й не зважується ступити далі за якесь визначене місце, перестає опиратися, тільки-но йому в тому місці, яке ще анітрохи не похитнулося і якому нічого не бракує, починає загрожувати небезпека. Той же, хто не поставив собі жодної мети, але ризикує всім, і найдорожчим також, що може втратити на цьому світі, - життям, ніколи не припиняє опору й перемагає, бо в його супротивника безперечно обмеженіша мета. Народ, здатний – хай навіть це стосується тільки його найвищих представників і керманичів – утвердити в собі образ духовного, самостійного світу і бути охопленим любов’ю до нього, як наші найдавніші предки, напевно переможе тих, хто був тільки знаряддям для поневолення самостійних народів …».

солідарність, утворювана почуттями жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації – це щоденний плебісцит…».

новітній націоналізм, що з’явився наприкінці XVIII ст. унаслідок тривалого розвитку інших форм ідентичності, пройшов декілька етапів, які можна класифікувати водночас і як історичні типи націоналізму:
гуманістичний націоналізм
якобінський націоналізм
традиційний (консервативний) націоналізм 
ліберальний націоналізм
інтегральний націоналізм

XIX ст., стверджує Г. Кон, націоналізм поступово запанував в умах освічених класів Німеччини, Італії та інших центральноєвропейських народів. Революції 1848 p. («весна народів»), які стали також політичним дебютом націоналізму, були, за висловом Люїса Нем’єра, «революціями інтелектуалів». Можливо, ця обставина була однією з причин тимчасової поразки націоналізму в 1848 р. — він не спромігся дістати масову підтримку (Греція та Бельгія, що здобули незалежність на зламі 1820-1830-х рр. були, скоріше, винятками).

1815 р. прагнули відновити династичний устрій зразка «до 1789», стали відвертими прихильниками ідеї національної держави. Соціалістичний рух, який прагнув всесвітньої організації робітників, «націоналізувався» і перейшов до вирішення соціально-класових проблем у межах національних держав. Ліберали почали вимагати державного захисту для приватної власності, індивідуальних свобод та демократії. Християнство й досі переживає процес формування «національних» церков.
Тому, коли говорять про ХІХ ст. як «епоху націоналізму», то розуміють націоналізм, як ідеологію, націлену на утвердження націй і національних держав.

проблем бідності, соціального гноблення, нерівності. Альтернативою ліберальному індивідуалізму вони виставили суспільство, засноване на співпраці. Предтечею ідеології були британські левеллери й дигери XVII ст., але розвинулася вона в окрему теорію лише на початку ХІХ ст. завдяки працям представників т. зв. утопічного соціалізму.
Утопічний соціалізм. У 1802 р. побачила світ перша праця Анрі де Сен-Сімона «Листи мешканця Женеви до сучасників, або Женевські листи», у 1801 р. Шарль Фур’є опублікував статтю «Всесвітня гармонія», у 1808 р. – книгу «Теорія чотирьох рухів і загальних доль». 1 січня 1808 р. Роберт Оуен почав керувати Нью-Ланарком. Так було започатковано т. зв. утопічний соціалізм.

гнобителів і пригноблених. Необхідно скинути домінування як аристократії, так і буржуа, і встановити лад, який він називав «промисловою системою». Це перетворення мало відбутися виключно мирним шляхом. Новий лад мав існувати у формі асоціації, яка створить можливості для максимальної рівності, загальну трудову повинність, принцип «кожному – за здібностями». Право на приватну власність залишається, але рівень життя бідноти має підвищуватися. Поділяв людство на дві умовні частини: ті, що приносять користь, ті, що виконують «декоративну роль».

розпадається на чотири фази: дикість, патріархат, варварство, цивілізація. Їм передував едемський період, тобто «земний рай», коли люди жили у вільній асоціації, що було природним станом людства.
Як раніше Г. Сковорода відстоював теорію сродної праці. Для забезпечення кожному індивіду можливості самореалізації та отримання насолоди від роботи, потрібна суспільна ланка, яку він називав фалангою, а приміщення, де мешкають її члени – фаланстером.

управителем текстильної фабрики у Нью-Ланарку. Основним питанням, над яким працював у цей час – чи можливо шляхом полегшення становища робітників перетворити їх у інтелігентних і розумних людей. У 1817 р. виступив із доповіддю «Асоціації для полегшення становища промислових і сільськогосподарських робітників». Критикуючи сучасне йому суспільство, виділяв «трійцю зла» ‒ приватну власність, сім’ю та релігію.
1825 р. поселення Нова Гармонія.

після виходу у 1840 р. книги «Що таке власність?». На це питання була несподівана відповідь: «Власність – це крадіжка». Головна ідея книги зводилася до очищення суспільства від зловживань, досягнення справделивості, знищення соціальних зол у рамках існуючого суспільно ладу. Гостро критикувався великий капітал, католицька церква. У той же час захищав дрібну власність селян і ремісників: «Я вважаю, що власність потребує організації. Замість того, аби вимагати повного скасування власності як це роблять всі засновники релігійних орденів і комуністичних сект, я завжди протестував проти всіх видів комунізму й феодалізму. Цю третю форму суспільства, синтез спільності і власності, ми називаємо свободою. Свобода зовсім не суперечить праву спадкування і заповіту; свобода лише спостерігає, аби це право не порушувало рівності. Вибирайте, гласить вона, між двома спадками, але не накопичуйте їх. Індивідуальна власність є необхідною умовою соціального життя».

про створення Міжнародного товариства робітників, яке згодом увійшло в історію, як Перший Інтернаціонал. 15 липня 1876 р. у Філадельфії відбулася конференція представників Інтернаціоналу, яка прийняла рішення про припинення діяльності організації доки не виникнуть умови для її відновлення.
14 липня 1889 р. у сторіччя взяття Бастилії у Парижі розпочав роботу Міжнародний соціалістичний конгрес – ІІ Інтернаціонал. Французький делегат Лавінь запропонував проект резолюції, за якою 1 травня 1890 р. робітники всіх країн мали організувати маніфестації з вимогою 8-годинного робочого дня. У новому Інтернаціоналі найсильнішими були позиції марксизму. Кількість робітників-членів профспілок наприкінці ХІХ ст. сягала 6 млн. У 1916 р. з об’єктивних причин ІІ Інтернаціонал припинив існування.