ТЕАТР АБСУРДУ презентация

й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Голомоза співачка» (1950) французького драматурга Ежена Іонеско і «Чекаючи Годо» (1953) ірландського письменника Семюеля Беккета.

Семюел Беккет, 1970

Символи театру

Ежен Іонеско

1962-го року книгу з такою назвою. Ешлін побачив у цих творах художнє втілення філософії Альбера Камю про безглуздість життя у своїй основі, що й проілюстрував у своїй книзі «Міф про Сізіфа». Вважається, що «Театр абсурду» йде коріннями у філософію Дадаїзму, поезію з неіснуючих слів й абстракціоністське мистецтво 1910-20-их. Незважаючи на гостру критику, жанр отримав популярність після Другої Світової війни, що вказала на значну невизначеність людського життя. Введений термін також зазнавав критики, з'явилися спроби його заміни на «Анти-театр» й «Новий театр».

Мартін Ешлін

Один з прикладів дадаїзму у живопису

Друга світова війна

Іонеско, Семюеля Бекета, Жана Жені й Артура Адамова, однак він підкреслював, що кожен з цих постановників мав свою унікальну техніку, що виходить за рамки терміна «абсурд».

Йонеско Ежен

Семюель Бекет

Жан Жені

Артур Адамов

Аррабаль, Гарольд Пінтер, Едвард Олбі і Жан Тардью. Натхненниками руху вважають Альфреда Жаррі, Луїджі Піранделло, Станіслава Віткевича, Гійома Аполлінера, сюрреалістів і багатьох інших.

Том Стопард

Фрідріх Дюрренматт

Фернандо Аррабаль

Гарольд Пінтер

Едвард Олбі

Жан Тардью

все — з творчістю А. Камю. Абсурдисти, подібно до автора «Міфу про Сізіфа», відчували абсурдність людської екзистенції в абсурдному хаотичному світі.

Альбер Камю

Сізіф

фарсових, буфонних формах.

«Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності вже став класикою світової літератури.