Анна Ахматова презентация

— російська поетеса, родом з України, дружина Миколи Гумільова, мати Льва Гумільова, представниця акмеїзму.

в Царськосільскій гімназії в 1900–1905 роках.

1906–1907 — навчалась у Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.

батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узяла прізвище прабабці з материнської лінії.

року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу поетесі принесла книга «Чотки» (1914)

майбутній історик, археолог, сходознавець, поет, перекладач.

— і з 1923 до 1934 року Анна Ахматова практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.

поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»)
вірші про війну
переклади поезії (у тому числі Івана Франка).
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

померла в підмосковному кардіологічному санаторії.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

от славы и мечты,
Но для меня непоправимо милый,
И чем темней, тем трогательней ты.

Ты пьешь вино, твои нечисты ночи,
Что наяву, не знаешь, что во сне,
Но зелены мучительные очи, —
Покоя, видно, не нашел в вине.

И сердце только скорой смерти просит,
Кляня медлительность судьбы.
Все чаще ветер западный приносит
Твои упреки и твои мольбы.

Но разве я к тебе вернуться смею?
Под бледным небом родины моей
Я только петь и вспоминать умею,
А ты меня и вспоминать не смей.

Так дни идут, печали умножая.
Как за тебя мне Господа молить?
Ты угадал: моя любовь такая,
Что даже ты не мог ее убить.

22 июля 1911
Слепнево

и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.

надежном месте...
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты —
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло —
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.