Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) презентация

відомий. Переписавши текст до «Більшої книжки», Шевченко згодом вніс виправлення у рядок 8: «З гостей на цвинтар понесуть?» (замість «повезуть»). Ще до виправлення цього рядка рукописний список з автографа зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 21 — 21 звор.), після виправлення — І. М. Лазаревський, з неправильним прочитанням окремих слів і /707/ зміною в рядку 30: «Розлий же їх, твої святії» замість «Розкинь же їх, твої святії» (ІЛ, ф. 1, № 56). Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 10. — С. 1) за «Більшою книжкою», під редакційною назвою «Прочитавши 11 псалом» та з різночитаннями в рядках 8: «З гостей на цвинтар повезуть» та 21: «Малих отих рабов похилих». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с 407 — 408) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 96 — 97). До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 625 — 626, де подано за першодруком.
Вірш є вільним переспівом 11-го псалма із церковнослов’янського тексту. Шевченко використовує лише окремі слова й фразеологізми, вмонтовуючи їх у поетичну тканину власного твору, в якому, на відміну від біблійного оригіналу, акцентується мотив громадянського покликання поета — захисника народних інтересів, а також передрікається неминуча перемога над визискувачами.

Мостар

і національна громадська фігура

дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові і Українського Наукового Товариства в Києві

український і польський письменник, громадсько-освітній діяч, актор, видавець, редактор, мовознавець, педагог

тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.

папері  Сумними рядами?..  Чом вас вітер не розвіяв  В степу, як пилину?  Чом вас лихо не приспало,  Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,  Поливали сльози... чом не затопили,  Не винесли в море, не розмили в полі?.  Не питали б люде, що в мене болить,  Не питали б, за що проклинаю долю,  Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—  Не сказали б на сміх...

заплаче серце одно на всім світі,  Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...  Може, найдеться дівоче  Серце, карі очі,  Що заплачуть на сі думи,—  Я більше не хочу.  Одну сльозу з очей карих —  І пан над панами!  Думи мої, думи мої,  Лихо мені з вами! 

ж мені вас діти?  В Україну ідіть, діти!  В нашу Україну,  Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.  Там найдете щире серце  І слово ласкаве,  Там найдете щиру правду,  А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,  Моя Україно,  Моїх діток нерозумних,  Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]

Шевченка «Художник»

романтичної драми і вдома, і в Західній Європі порівнюється з Байроном та Ґете

1911 р. у Москві за редакцією Вересаєва вийшла збірка перекладів "Пісні Тараса Шевченка".
1939 р. приїздив на відкриття пам’ятника Т. Шевченку в Києві, написав статті "Любити Україну – любити Шевченка" та "Оригінали й переклади" (про переклади творів Т. Шевченка російською мовою).

пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине. 

журналі «The UNESCO Courier»

йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

у Львів. Опанувавши українську мову, на поч. 90-х pp. почала перекладати українські народні пісні («Ой горе тій чайці» та ін.), твори Т. Шевченка.
У 1911 р. у Лондоні в її перекладі вийшла збірка поезій Кобзаря «Шість ліричних віршів» з написаними Войнич передмовою та нарисом життя і творчості Т. Шевченка.

мовою; секретар Англо-Українського Товариства в Лондоні

із перших українських політичних емігрантів

суспільства», в якому не буде бідності

політичний діяч

НЕ В УКРАЇНІ МОЄ ДРУЖНЄ ПОСЛАНІЄ
І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,—
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!

а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого.
Волі! волі!
Братерства братнього!
Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли Великих слов велику силу,
Та й більш нічого.
Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!..
Якби взять І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тоді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата,— Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! 

державний діяч, кавалер багатьох нагород, зокрема радянського ордена «Перемога»(1945)

ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе... умирає... Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло...
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами,
І над тим, що буде з нашими синами;
Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота —

Гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне — нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? Химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі
— Безславному тяжко сей світ покидать

сучасної турецької поезії