Італійське королівство в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст презентация

Зовнішня та колоніальна політика

і де-факто означало, що утворилася нова держава. І як іронічно зауважив італійський письменник Массімо д’Адзельйо (1798‒1866), “Ми створили Італію, тепер ми повинні створити італійців”. І справді, для значної частини населення сильними залишалися самоідентифікації із “ломбардцями”, “тосканцями”, “неаполітанцями”, “сицилійцями”, менше “пармцями” та “моденцями”. Відповідно, вони побоювалися, що замість “італійців”, можуть перетворитися на “неоп’ємонтців”. Відтак, перед новою італійською владою стояв серйозний виклик.
Тому вже 23 березня 1861 р. було реорганізовано італійський уряд, аби до нього окрім представників північних і центральних областей увійшли також вихідці з південної Італії. Отож, членами нового уряду були п’ємонтці Каміло Бенсо ді Кавур, Джіно Кассініс, емілійці Марко Мінґетті й Фанті (військові справи), тосканець Убальдіно Перуцці, ліворнський банкір П’єтро Бастоджі, неаполітанці Франческо де Санктіс (міністр освіти) і Вінченцо Ніутта (міністр без портфеля), сицилієць Джузеппе Натолі (міністр сільського господарства, промисловості та торгівлі).

осіб, у т. ч. власне в Італійському королівстві – 21 777 334 осіб, а на початку ХVІІІ ст. ‒ лише близько 11 млн. За той же період європейське населення зросло зі 115 до 282 млн, тобто на 145 %, що трохи більше, аніж італійське (на 136 %). Необроблені та болотисті землі займали 22 %, природні пасовища – 19 % території.
Згідно перепису 1861 р., неграмотними були 78 % громадян Італійського королівства. Якщо деталізувати по регіонах, то отримаємо таке “картографування неписьменності”: 54 % у Ломбардії, П’ємонті та Лігурії, 90 % у Сардинії, 89 % – Сицилії, 86 % у континентальних районах Півдня, 84 % в Умбрії, 83 % у Марці, 78 % в Емілії та Романьї, 74 % у Тоскані, 68 % у Лаціо, 65 % у Венеційській області.

цієї традиції;
-Малоземелля та бідність південно-італійського селянства;
Експедиція Гарібальді зворушила населення та породила надії на швидке покращення;
Розпуск 100-тис. бурбонівської армії, більшість солдатів якої, на відміну від офіцерів, не поділяючи ліберальних переконань, повернулися додому, зберігши вірність Франческо ІІ.
У грудні 1862 р. було створено профільну парламентську комісію. Врешті, 15 серпня 1863 р. оприлюднено Закон, за яким в охоплених заворушеннями провінціях, суд над бандитами мав здійснювати військовий трибунал; поплічників і прихильників бандитів дозволялося висилати; на місцях мали формуватися загони добровольців для боротьби з правопорушниками. Закон зі змінами зберігав чинність до 31 грудня 1865 р., оскільки доти основні банди були знищені.

було прийнято рішення про законодавчу й адміністративну уніфікацію в італійських землях. Грошова десятерична система золотого монометалізму була уніфікована ще 24 серпня 1862 р., але остаточно обмін старих грошей на нові, зокрема на Півдні, було завершено лише в 1894 р. У 1861 р. було уніфіковано державний борг Італійського королівства, що означало визнання новоутвореною державою боргів її складових частин. При цьому борг Сардинського королівства складав 55 %, здебільшого накопичений у 1848‒1860 рр. Перший єдиний і уніфікований бюджет було сформовано лише в 1862 р., у 1861 р. існувало чотири окремі бюджети:
1. Для Сардинського королівства, Ломбардії, Емілії, Марки, й Умбрії
2. Для Тоскани
3. Неаполітанських провінцій
4. Сицилії.
Усі перелічені бюджети були дефіцитними.

бюджетного оздоровлення, спрямованого на подолання дефіциту, за яким:
- Скорочено бюджетні витрати на військове та морське міністерства;
- Обмежено численні центральні та провінційні заклади;
- витрати на освіту перекладено на місцеву владу;
- Збільшено прямі та непрямі податки.

419 тис. осіб. Відповідно, італійські робітники зайняли значну нішу у пропозиції робочої сили, що не завжди схвально сприймали французи. Так, 17 серпня 1892 р. в Еґморті у Провансі французькі робітники напали на 400 італійських робітників, які погодилися працювати на соляних копальнях за нижчу оплату. Вбито близько тридцяти і поранено до ста італійців, що викликало в Італії антифранцузькі демонстрації.

У 1894 р. після вбивства анархістом Санте Казеріо французького президента Саді Карно, у Ліоні та Бордо місцеві мешканці змушували італійців ставати на коліна та співати Марсельєзу.
У липні 1894 р. італійський уряд прийняв три “анти анархістські закони”:
•Заборона зберігати вибухові речовини;
Суворі покарання за вихваляння терору та заклик солдат до непокори у друкованих органах;
Заборона асоціацій і зборів, які “мали на меті скинути існуючий соціальний лад насильницьким шляхом”. Закон був чинний до 31 грудня 1895 р.

другий – 1897 р. анархіст П’єтро Аччаріто. Показово, що, на прохання короля, смертну кару зловмисникам замінили довічним ув’язненням.
Врешті, 29 липня 1900 р. у Монці (неподалік Мілану) короля Умберто І вбив анархіст Ґаетано Бреші.
Престол перейшов до його сина Віктора-Еммануїла ІІІ (1900‒1946), який опирався на ліберала Джованні Джолітті, який очолював уряд у 1900‒1905, 1906‒1909, 1911‒1914 рр. Дж. Джолітті відновив в Італії свободу друку, об’єднань, припинив махінації на виборах.

реформа 1882 р. зменшила віковий ценз із 25 до 21 року, а майновий із 40 до 19 лір, а також поширила виборчі права на грамотних чоловіків. Відповідно, кількість виборців зросла із 600 тис. (2,2 % населення) до 2 млн (6,9 % населення). У 1912 р. нова виборча реформа: введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 30-річного віку, особи 21‒30 років для отримання електоральних прав мали або закінчити початкову школу, або відбути військову повинність, або невеликий майновий ценз. Кількість виборців сягнула 9 млн. Також за новим законодавством італійські депутати мали отримувати заробітну плату в розмірі 6 тис. лір на рік.

початкову освіту. У 1910 р. глава уряду Луїджі Луцатті провів через парламент закон, за яким встановлювався контроль держави за початковими школами, а також покриття частини шкільних видатків. До цього початкові школи перебували у віданні місцевих комун, відповідно, потрапляли під сильний вплив духовенства.
У 1911 р. прийнято закон про державну монополію на страхування життя, яка передбачала виплату пенсій особам похилого віку й інвалідам.

виступ ліберала графа Шарля де Монталамбера на католицькому конгресі у Мелехені. На думку Монталамбера, на часі було розірвати союз престолу та вівтаря та лібералізувати Церкву, зокрема відмовитися від Індексу заборонених книг. До енцикліки папа додав т. зв. “Список оман” (Syllabus errorum), в якому перераховано близько вісімдесяти постулатів, засуджуваних папою, зокрема зазначалося, що понтифікат не може змиритися з ідеями прогресу, лібералізму то новітніми досягненнями. У Франції Syllabus заборонили, а в Неаполі прилюдно спалили.
18 липня 1870 р. Ватиканський Собор, який зібрався 8 грудня 1869 р. у базилиці Св. Петра, прийняв догмат папської непогрішності. Незгода з позицією Римського понтифіка - протистояння волі Божій

до Італійського королівства, за що Пій ІХ відлучив Віктора-Еммануїла ІІ від церкви. Цікаво, що анафему з Віктора-Еммануїла ІІ зняв на смертному одрі, аби він міг причаститися, Пій ІХ, який пережив монарха на місяць.
Після цього 1870 р. Ватикан висловився за абсентеїзм. У березні 1871 р. на питання, чи належить католикам брати участь у виборах в Італійському королівстві, була дана однозначна відповідь про заборону. У 1874 р. це рішення було підтверджено: “беручи до уваги всі обставини, не дозволяється”. Таке положення діяло для католиків близько тридцяти років до 1905 р. Однак, заборона не поширювалася на участь у місцевих виборах.

для соціальної діяльності католиків. Частина енцикліки присвячена теоретичному спростуванню соціалізму, виходячи із захисту приватної власності, як “природного права”. Папа спробував розрізнити християнську та соціалістичну соціальну доктрину. Держава повинна була не лише гарантувати збереження правопорядку, а й забезпечити робітникам відпочинок на свята, обмежити тривалість робочого дня, полегшити працю жінок і дітей. Розмір зарплати не міг бути нижчим прожиткового мінімуму. Католики мали створити власні робітничі асоціації, аби не входити до соціалістичних. Саме ця енцикліка породила християнсько-демократичний або християнсько-соціальний рух. У вересні 1891 р. в Італії існувало 284 католицьких робітничих товариств, які об’єднували 73 769 членів, здебільшого у Північній Італії.

Італією та Тунісом. Після підписання цієї угоди значно зросла кількість італійців, які бажали переселитися в Туніс. Тоді в італійському політикумі поширилася ідея, що Туніс стане колоніальним володінням Італії.
Вже у жовтні 1878 р. Франція попередила Італію, що не поспішатиме із захопленням Тунісу, але перешкоджатиме проникненню туди впливів іншої держави. Але італійський уряд не хотів так просто здаватися, тим паче, що там на той час вже мешкало 20 тис. італійських поселенців і 200 французів. Розпочалося змагання за економічне освоєння Тунісу.
У квітні 1881 р. французькі війська увійшли в Туніс, що вдарило по міжнародному реноме Італії. Після історії з Тунісом французький уряд намагався налагодити відносини з Римом, зокрема 3 листопада 1881 р. підписано вигідний для Італії торгівельний договір.

колишній місіонер Джузеппе Сапето придбав у племені данакіль територію бухти Ассаб на узбережжі Червоного моря. До 1882 р., коли Ассаб офіційно стала першим італійським колоніальним володінням, проти цього надбання протестував Єгипет.
Прагнучи реабілітуватися за Туніс, 10 березня 1882 р. італійський уряд придбав у товариства “Рубаттіно” права на володіння Ассабом. Після приходу до влади Гладстона у 1880 р. припинилося британське протистояння проникненню Італії на Червономорське узбережжя. У 1882 р., коли в італійському парламенті обговорювалася купівля цієї колонії й асигнування, міністр Манціні вперше висловив тезу про місію італійців цивілізувати “дикі” народи. 28 червня 1882 р. 147 депутатів висловилися “за”, 72 ‒ “проти”. 5 січня 1890 р. оприлюднено королівський декрет, за яким італійським володінням на узбережжі Червоного моря присвоєно назву “колонія Еритрея”

Занзібару (1889‒1893), італійці у 1905 р. купили його, а в 1908 р. перетворили у своє володіння – Італійське Сомалі.
27 вересня 1911 р. італійський уряд оголосив Османській імперії ультиматум, оголосивши про намір окупувати Тріполі та Кіренаїку з метою “долучити ці області до прогресу” та вивести їх зі “стану безладу та закинутості”. 29 вересня Рим оголосив війну, яка увійшла в історію як Лівійська (1911‒1912 рр.). У листопаді 1911 р. італійці заявили про анексію Тріполі й Кіренаїки, а в травні 1912 р. захопили острови Додеканес. Згідно Лозанського мирного договору від 18 жовтня 1912 р. згадані північно африканські вілайєти за грошову компенсацію перейшли до Італії й утворили колонію Лівія, а Додеканеські острови мали бути повернуті Порті, однак до Першої світової війни остання умова так і не була виконана. Здобуття Лівії широко висвітлювалося італійською пресою, а спеціальним королівським декретом було створено Міністерство колоній.

Еритрею, Італійське Сомалі, Лівію й острови Додеканес.