Історіософські ідеї в українському класицизмі, преромантизмі та романтизмі у ХVІІІ-ХІХ столітті презентация

ХVІІІ – 40-і рр. ХІХ ст.)

(2 год.)

// Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. – Т. ІV. – Кн. 2 (Середина ХVІІІ ст.). – К.: Дніпро, 2001. – С. .. 115 – 144.
Історія русів / укр. переклад Івана Драча; передмова Валерія Шевчука. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 318 с.

Джерела:

К., 1982.

Джерела:

// Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. – Т. ІV. – Кн. 2 (Середина ХVІІІ ст.). – К.: Дніпро, 2001. – С. 229 – 230.
Пам’ятки суспільної думки України (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): Хрестоматія / під ред. А. Г. Болебруха. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – 488 с.

Джерела:

– 40-х рр. ХІХ ст. – К., 1968.
Антонович Д. Українська культура / Д. Антонович. – К., 1993.
Бовсунівська Т. В. Феномен українського романтизму / Т. В. Бовсунівська. – К., 1997. – 155 с.
Грабович Григорій. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка / Григорій Грабович. – К.: Критика, 2003. – 632 с.
Колесник Ірина. Гоголь. Мережі культурно-інтелектуальних комунікацій / Ірина Колесник. – К.: Ін-т іст. України НАНУ, 2009. – 596 с.

Література

Україні. Визначні постаті української історіографії ХІХ – ХХ ст. – Вип. 15. – К., 2005. – С. 35 – 71.
Короткий В. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. / В. Короткий, С. Біленький. – К., 1999.
Кравченко Володимир. «Історія русів» у сучасних інтерпретаціях / Володимир Кравченко // Кравченко Володимир. Україна, Імперія, Росія. Вибр. статті з модерної історії та історіографії / Володимир Кравченко. – К.: Критика, 2011. – С. 299 – 318.
Луцький Юрій. Дволикий страдник: Микола – Ніколай Гоголь / Юрій Луцький // Київська старовина. – 2001. – № 4. – С. 137 – 140.

Література

1998.
Мишанич Я. «Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика / Я. Мишанич. – К.: Обереги, 1999. – 240 с.
Мішуков О. «Історія русів» у контактно-генетичних зв’язках і типологічних сходженнях / О. Мішуков. – К., 1998.
Мішуков О. «Історія русів» у контексті доби – першої половини ХІХ ст. / О. Мішуков. – К., 1997.
Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві / В. Овсійчук. – К., 2001.

Література

Максимовича / С. І. Світленко // Вісник ДНУ. Серія Історія та археологія. – 2015. – № 23. – С. 38-50.
Плохій Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / Сергій Плохій. – К., 2012. – 440 с.
Попович Мирослав. Нарис історії культури України / Мирослав Попович. – К., 1999.
Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20 – 60-х років ХІХ ст. / М. Т. Яценко // Українські поети-романтики. – К., 1987.

Література

Семена Дівовича та «Історія русів»

свободу з чужоземцями.

Давні витоки Малоросії (України)

Лянцкоронського і Венжика Хмельницького, які успішно боролися проти турок. Згадано в діалогах і про переможну битву над турками під Хотином славного гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.

Бойові традиції козаків

П. Конашевич-Сагайдачний

битвах національно-визвольної війни
«від Польщі вовсе відстав» і добровільно пішов у підданство до російського царя, який «добровільного вдання знак побачив явний».

Постать Б. Хмельницького

Б. Хмельницький. Гравюра ХVII ст.

Малоросії як країни, про її нетотожність Великоросії.

заперечували окремішність українського історичного процесу.

Обкладинка “Історії русів” (К., 1991)

Його великі князі утвердили християнство
Володимир Мономах був «визнаний од Грецької Імперії Царем Руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими Царськими регаліями».

Проблема історичного простору

В. Мономах

вільного, рівноправного і свобідного, а не завойованого. Акцентував увагу на самостійності України, на повній свободі вибору нею власної історичної . долі.

Карта Великого князівства Литовського. ХV ст.

демократії античного періоду з феодальними засадами суспільства польсько-литовського історичного часу.
В ній містяться ідеї автономізму, незалежності, простежуються намагання провести чітку грань між Україною й іншими державами, зокрема Росією.
Україна – не провінція, не окраїна іншої держави, а країна, яка живе самостійним і самобутнім життям, хоч і підпадає час від часу під вплив могутніх сусідів – Росії, Польщі, Туреччини.
Ідея твору – захист пригнобленого народу, поняття «народ» і «нація» для автора є тотожними, попри аристократичне походження мислителя.
Автор пам’ятки виступив проти деспотизму й жорстокості, чужоземної тиранії, проти пригнобленого народу і його проводу – козацтва.

Ідея твору

міститься інтерпретація початків української історії, тяглості українського історичного процесу, самостійності та відрубності історії розвитку українського народу, осягнення історичного співіснування українського, польського і російського народів, української соборності.

Твір Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малороссией» – це яскрава пам’ятка, де відбилися суспільно-політичні погляди патріотично налаштованої старшини, яка відчувала, що над Батьківщиною нависла загроза втрати свої етнічної і політичної самобутності,що знайшли продовження в «Історії Русів».

Автор останньої показав, що державне життя українського народу бере початок за часів Київської Русі, заперечував протиставлення Київської Русі й України. У творі чітко сформульована ідея, що найбільшою цінністю є незалежна національна держава.

Висновки:

України романтизм виявився переважно в поезії й образотворчому мистецтві, але відбився і в філософії, історії, літературній прозі, навіть у природознавстві й медицині.

Сформувався також феномен романтичної історіософської думки. Для українського романтизму притаманне звернення до минувшини, особливо козацької.

Романтизм в Україні

джерел з української історії О. Бодянського
праць учених етнографів та фольклористів і насамперед «Кобзаря» Т. Шевченка.
філософії німецького романтизму
визначних подій суспільно-політичного життя, таких, як Велика французька революція, Наполеонівські війни, рух декабристів.

Українська романтична думка зародилася в 20–60-х рр. ХІХ ст.

духу.
Романтична концепція історизму передбачала розгляд національної й громадянської своєрідності. У цьому контексті романтики довели автохтонність слов’янського населення, давність його писемності й культури, вплив слов’янства на розвиток Європи.
Романтики мислили образами. Так, образ кобзаря, лірника перетворювався в образ України. Розвинений романтизм поставив у центр уваги феномен народності, прагнучи відчути народну душу.
Романтики інколи не зупинялися перед фальсифікацією джерел, перед творенням історичних міфів, створенням культу дідизни – життєпису дідів.

Погляди романтиків на історії

(1842), з історії козацтва А. Скальковського (1840)

художньо-літературний
Історичні драми М. Костомарова,
історичні романи П. Куліша,
великі історичні поеми Т. Шевченка.

(Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемовського).
Хронологічно це відбулося досить рано, коли Ізмаїл Срезневський навчався на етико-політичному відділі філософського факультету Харківського університету в 1826–1829 рр.

Срезневський Ізмаїл Іванович

І. І. Срезневський

Ф. С. і О. С. Євецькі,
Л. І. Боровиковський,
А. Л. Метлинський,
М. І. Костомаров та ін.
Діяльність гуртка ознаменувала формування українського інтелектуального ядра, навколо якого з часом утвердилася школа харківських романтиків.

Харківський літературно-етнографічний гурток (1820-і рр. )

активне вивчення української народної мови, зацікавився традиційним побутом та народною культурою українців, знайомився з пісенно-поетичною творчістю кобзарів, записував спогади старожилів про Запорозьку Січ, народні думи, перекази та легенди.
Збирання української народної спадщини зумовило появу відповідних археографічних публікацій.
В 1831 р. І. І. Срезневський опублікував перші записи українських пісень в «Украинском альманахе».
В 1833-1838 рр. надрукований збірник «Запорожская старина», в якому побачили світ українські історичні пісні і думи, а також матеріали й записи самого збирача про побут запорожців.
Ця діяльність сприяла зацікавленню народною тематикою, формуванню і кристалізації народної ідеї в українському історичному процесі.

Діяльність І. Срезневського

значним впливом такого «мутного джерела», як «Запорожская старина» І. І. Срезневського.

Микола Костомаров

Микола Костомаров

як наріччя російської мови, а як «одну з найбагатших мов слов’янських…».

І. Срезневський«Взгляд на пам’ятники украинской народной словесности» (1834)

Українська абетка

цьому княжий період Київської Русі практично не враховувався.

Проблема історичного розвитку

Козак. Ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського. Автор А. Базилевич

Польщі й висвітлити і ясні, і темні сторінки польсько-українського, шляхетсько-козацького співіснування

набагато глибше і зовсім не усвідомлене міфічне завдання – переказати й ритуально відтворити «смерть України», її перехід із одного в інший спосіб існування».

Причини цього феномену

романі «Вернигора, гетьман України» та синтезі «Козацтво в Туреччині», що поєднує літературу, політичну агітацію, історію й археографію) дотримувалися позицій узагальненого козакофільства.
В основі їхньої рецепції була покладена легенда про подвійне козацько-шляхетське походження, одвічну польсько-козацьку єдність, подвійну лояльність.
Спирався такий погляд на локальний український патріотизм, на прагнення популяризувати і прославляти козацьку Україну, а інколи, як у М. Чайковського, на сподівання відродити її військову та політичну потугу для порятунку Європи.

“Українська школа” в польському письменстві

замок»). Але найвище втілення і завершення козакофільства простежуємо в творчості Юліуша Словацького («Змій», «Вацлав», «Беньовський», «Срібний сон Саломеї»). Його спадщина уособлює польське усвідомлення української теми, тобто ролі України в історії Польщі як втраченого раю, як джерела екзотичного, свобідного та бунтарського, як історичного попередження про власну політичну загибель.

“Українська школа” в польському письменстві

історичних традиціях козацького періоду української історії з її демократизмом і любов’ю до свободи.
Все це заклало основи романтичної концепції історизму.

Висновки:

губернії, в сім’ї небагатих дворян – вихідців із старшинських козацьких родів.
Початкову освіти він здобув у Золотоніській монастирській школі, а потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії.
Вищу освіту М. Максимович отримав у Московському університеті (1819-1823 рр.)
У 1827 р. він захистив магістерську дисертацію і розпочав роботу на кафедрі ботаніки Московського університету, а в 1833 р. був обраний професором і завідувачем кафедри ботаніки.
У 1827 р. вийшла у світ його збірка «Малороссийские песни», яка здобула великий позитивний резонанс серед інтелігенції.

Михайло Олександрович Максимович (1804–1873 рр.)

О. Максимович звернув увагу на складність процесу етногенезу українців, які мали «відмітний характер, ошляхетнений і вивищений Богданом Хмельницьким».

Учений визначив особливість малоросіян у поєднанні трьох первісних способів життя: наїздницького, чабанського і хліборобського.

М. О. Максимович першим актуалізував питання про необхідність вивченняукраїнців, висловивши ідею українського народу як об’єкту пізнання історії.

Проблема генезису українців

і деканом історико-філологічного факультету, а у вересні того ж року – ректором нового університету. На цій посаді М. О. Максимович пропрацював півтора роки, але багато зробив для цього вищого навчального закладу.
Однак учений ще десятиріччя викладав в університеті філологію, активно займався науковою діяльністю, поклав початок національній фольклористиці, став одним із перших українських національних істориків України.

Діяльність в університеті Св. Володимира

Університет Св. Володимира в Києві. Поштова листівка

усвідомлення раціонального начала до осягнення ірраціонального, яке дозволяло осягнути «філософію серця», «душу народу». В цьому контексті цілком зрозумілим є захоплення М. О. Максимовича народним фольклором, що дозволяло не обмежуватися історією видатних персоналій або державних установ, а вивчати масову свідомість, звернути увагу на минувшину народу.

Світогляд М. О. Максимовича

нації. Дослідник створив одну із найсміливіших гіпотез, своєрідну історичну космогонію українського народу».
Оксана Ковальчук

Історіософія М. Максимовича

старинным писаниям русским» (1836),

«История древній русской словесности» (1839),

«О происхождении варяго-руссов» (1839) та ін.

Праці про історію Києва та Київської Русі, написані в 1830-х – 1840-х рр.

ХІІІ ст.,

середній – від останньої чверті ХІІІ ст. до ХVІІІ ст.,

новий – від ХVІІІ ст. і до першої чверті ХІХ ст.,

новітній, або сучасний період.

«Откуда идет Русская земля, по сказанію несторовой повести и по другим старинным писаниям русским»

в Києві, впливами греко-східного просвітництва

Середній

характеризувався оновленням розумового й суспільного життя Північно-Східної Русі, впливами латино-західного просвітництва на інтелектуальне життя Південної і Західної Русі, а згодом і Великоросії

Новий

позначився новоєвропейськими впливами, прагненням до європеїзму

Новітній

відродилося намагання відродити феномен народності, її самобутній дух

«Откуда идет Русская земля, по сказанію несторовой повести и по другим старинным писаниям русским»

південних, або україно-галицьких, у т. ч. полян, сіверян з уличами, деревлян, тиверців і можливо білих хорватів (галичан).

Піддав критиці теорію скандинавського походження Русі та її прибічників, використовуючи дані руських літописів

На основі літописів М. О. Максимович стверджував, що руси і варяги – два різноплеменні народи.

Проблема історіогенези

південно-західної, або Червоної Русі, міста якої були «рідними дітьми Києву», із втратою яких земля Руська стала називатися Україною, а в ХІV ст. отримала назву Мала Русь.
Київ став «средоточієм древнього Руського світу».
У промові «Об участіи и значеніи Кіева в общей жизни Россіи», опублікованій окремою брошурою в Києві 1837 р. мислитель визначив три великі періоди «Руського життя», уособленням яких стали Київ, Москва і Петербург
Київ зберігав роль важливого духовного сакрального центру «святих місць» Руської землі.

Київ як центр Русі

Давньоруський Київ. Макет.

словами М. О. Максимовича, «стає средоточієм духовної єдності для всієї західної Русі». З часом новим історичним чинником захисту Києва й України стало козацтво.
У праці «Очерк Киева» (1847) М. О. Максимович знову показав «першопрестольність» Києва, який був духовною, економічною й політичною столицею Русі. Духовна святість Києва зберігалася впродовж усієї історії для всієї Русі. В «Обозрении Старого Киева» мислитель знову нагадав читачеві про роль Києва як матері руських міст, показав цілу низку церковних пам'яток, що підтверджували історичну древність, духовну сакральність Києва.

Київ як центр Русі

Київ

Києва.

Висунув гіпотезу про Русь як плем’я «древнє і родоначальне для багатьох інших народів». За гіпотезою вченого, русичі поклали початки кількох колін, у т. ч. козар, болгар, чудь, готів, а самі зберегли власну ідентичність корінної Русі.

Осмисливши проблему походження русів як автохтонного, древнього народу, який генетично пов’язаний з древньоазійським Яфетовим племенем, М. О. Максимович виділив первісний та історичний періоди життя русів.

Проблема історіогенези

в полеміці з прибічниками норманської теорії, яскравим представником якої був російський історик М. П. Погодін.

Своє бачення проблеми український мислитель висвітлив у листі до зазначеного опонента «О происхождениии варяго-руссов» від 27 березня 1841 р., написаному в Києві.

М. Максимович виклав свій систематичний погляд на русів як на слов’янський народ і в цьому сенсі виступив послідовником М. В. Ломоносова, відкидаючи бачення прибічників норманського походження Русі.

Дискусія з М. П. Погодіним

Київською, Червоно-руською або Галицькою, Поділлям, які утворювали «один, корінний південно-руський народ» упродовж дев’яти століть. Таким чином, мислитель сформулював ідею етнічно-територіальної єдності, соборності південно-руського, або малоросійського народу, який вирізнявся від поляків, чехів, сербів та інших слов’ян.
Історична традиція руськості з ХІV ст. була підтримана древнім Галицьким князівством, яке стало називатися воєводством Руським, а згодом і українським козацтвом, що в ХVІІ ст. іменувалося «старожитною Руссю». Назва Малоросія або Мала Русь спочатку належало Волинській і Галицькій землям, а затим поширилося на Лівою сторону Дніпра. Таким чином, М. О. Максимович показав тяглість, безперервність руської історії від київського до козацького періоду.

«Волынь до ХІ века» (1839)

народом (Письмо М. П. Погодину)» (1859)

Запустіння України М. О. Максимович переконливо спростував, показавши безперервність існування народу українського на власних теренах і назвавши версію М. П. Погодіна «довільною вигадкою».

Тим самим заперечувалася погодінська історіософська концепція, згідно з якою історична спадщина Київської Русі з її територією, етносом, мовою належить тільки великоросам.

Концепція тяглості української історії

в цей період виникає й утверджується в історичній думці імперії»
О. П. Толочко

«визволення Києва Гедимінам» у 1320 р. (80 років) «епоха Татарської влади над всією Україною».
від приєднання України до Великого князівства Литовського в 1320 р. до унії з короною Польською в 1569 р. (249 років) «епоха Литовської влади».
«епоха Польської влади», що охоплювала період від Люблінської унії 1569 р. до «приведення Богданом Хмельницьким всієї України під державу Руську» в січні 1654 р. (протягом 85 років).
«епоха роздвоєного буття України», коли східна Україна постійно перебувала під владою «Руською», а західна спочатку впродовж 57 років коливалася між Росією і Польщею, а згодом – після Прутського договору 1711 р. до кінця Польського королівства в 1795 р. – постійно належала . Польщі.

«О причинах взаємного ожесточения поляков и малоросіян, бывшаго в ХVІІ веке (Письмо к М. А. Грабовскому)» (1857)

Періодизація історії:

коли значна частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського.

Праці з даної тематики:

«Нечто о земле Киевской» (1864),
«Заметки о земле Волынской» (1864),
«Память о киевском воеводе Григории Хоткевиче» (1868),
«Письма о князьях Острожских» (18660,
«Литовский замок в Киеве» (1871) та ін.

Автор відмічав позитивну сторону «литовсько-руського світу». Втім, історик не вважав входження українських земель до Великого князівства Литовського природним, а розглядав як наслідок завоювання – «нашестя Гедиміна на Київ».

Литовський період в українській історії

полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого» (1856), «Филологические письма к М. П. Погодину» (1856), «Ответные письма М. П. Погодину» (1857), «О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в ХVІІ веке» (1857), «Воспоминания о Богдане Хмельницком» (1857), «Заметка о казацких гетманах « (1859), «Письма о Богдане Хмельницком» (1859 – 1860), «Исторические письма о казаках приднепровских» (1863 – 1865) та ін.

Від початку 1840-х до середини 1860-х рр. М. О. Максимович вивчав походження козацтва, етапи розвитку цього соціального стану, його роль у державному та суспільному житті українських земель ХVІ – ХVІІІ ст.

з Польщею в одну Річ Посполиту, на праві людей рівних з рівними, вільних з вільними» як ішлося в акті 1569 р.

Розвінчав М. О. Максимович і міф про «добродійність» польського панування в Україні, розкривши різні види гноблення поляками українців: національно-релігійного й соціального.

Спростування польських історичних міфів

пов’язавши київський княжий і козацький періоди вітчизняної минувшини.

«Исторические письма о козаках приднепровских”

опубліковані в 1859-1860 рр.
М. О. Максимович представив свій погляд на Б. Хмельницького, він уже в першому листі показав, що Московська і Київська Русь – «дві сторони одного Руського світу, надовго розрізненні і навіть протистоячі одна одній, зійшлись воєдино – зусиллями Богдана».
Діяльність Б. Хмельницького поклала початок «великій історичній справі – возз’єднанню всієї Владимирової Русі». Представляє інтерес і лист 11, де йдеться про характеристику Б. Хмельницького. При цьому міститься симптоматична теза про те, що козаки встали під прапор гетьмана одностайно, «за цілість своєї вітчизни Малоросійської».

«Письма о Богдане Хмельницком»

в українській історії. Підтвердженням цього є його праці в царині соціальної історії, зокрема «Сказание о Колиивщине» (1839), «Известия Гайдамаках» (1845).
Ці розвідки наповнені не тільки цікавим фактичним матеріалом, а й розмислами історіософського спрямування про особливості історичного простору та історичного часу в українських землях, про соціальні фактори руху історії.

Народні маси в роботах М. Максимовича

основ української національної історіософії історії України.
М. О. Максимович розробив ряд узагальнень у рамках романтичного історіософського напряму, насамперед,виділивши українську народність як об’єкт наукового дослідження, у тому числі історичного.
Мислитель приділив велику увагу руському історіогенезису, чітко виокремив південно-руський (український) історичний простір у межах великого руського світу, показав автохтонність і стародавність південноруської людності, розкрив першість південноруських теренів на чолі із Києвом у консолідації земель і народів у кордонах Русі. Не менш важливо, що М. О. Максимович структуризував український історичний процес у просторі й часі, при цьому показав безперервність функціонування південноруського територіального масиву та людності, тим самим пов’язавши в одну вісь княжий і козацький періоди української історії. Заслугою М. О. Максимовича став пошук причинних чинників поступу історичного процесу, серед яких були соціальні, духовно-культурні, церковно-релігійні, військові.

Висновки: