Українці під час війни презентация

СКЛАДАЄТЬСЯ ГРАНДІОЗНА І РІЗНОБАРВНА КАРТИНА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. УКРАЇНОЮ ЦЯ ВІЙНА ПРОКОТИЛАСЯ КІЛЬКА РАЗІВ – КОЖНОМУ З НАС Є ЩО РОЗПОВІСТИ.

Сафоновського району Смоленської області Росії. У 2007 році кількість населення становила лише 6 чоловік.
У 1937 році Іван Григорович закінчив 7 класів школи, а у 1941 році – сільськогосподарський технікум.
Під час Другої світової війни його село було окуповане з вересня 1941 року до 1943 року.

Степаненков Іван Григорович (1922 – 2000р.р.)

артилерійського полку. З серпня 1942 по 09.05.1945 воював на Донському, 4му Українському та 3му Українському фронтах.

школу №75, того ж року поступила до Дніпропетровського державного університету на філологічний факультет за спеціальністю «Українська мова та література».
Заняття перервала окупація міста - з 25.08.1941р по 25.10.1943р, потім відновилася і закінчила навчання влітку 1945 року.

Степаненкова (Гетьман) Олена Григорівна (1921 – 2000р.р.)

добре володіла німецькою мовою, тому була зв’язною у одній з підпільних організацій нашого міста.
Разом з однодумцями, дівчина кожного дня ризикувала життям, але довгоочікувана перемога була важливіша за все.

Були зруйновані мости, вокзал, промислові підприємства. Авіаудари знищили багато будівель.
Сильно постраждав центральний район міста, готелі, кінотеатри.
До комплексу обласної лікарні потрапило понад 50 бомб та снарядів. Були будівлі і без ушкоджень, але їх обладнання вивели з ладу.
Населення міста на кінець 1941 року складало всього 200 тис чоловік.

комендантську годину.
Німці формували життя на свій лад. Слідкували за санітарією, змінювали назви вулиць на честь своїх керівників, намагалися відновити транспорт та заводи, де змушували працювати українців.
Повністю відновили Мерефо-Херсонський міст та створили понтонну переправу на місці сучасного Кайдакського мосту.

На початку жовтня 1943 року, після поранення, до визвольної операції приєднався Іван Григорович, де разом з товаришами успішно звільнив 25 жовтня 1943 року місто від загарбників.
Проживати Івана Григоровича направили до того самого будинку, де жила моя прабабуся. Там вони і познайомилися.
Далі були роки фронтових листів, адже звільненням одного міста війна не скінчилася.

веселе. Часто німцям влаштовуємо концерти такі, що підстрибують до небес та непритомніють одразу після приземлення…» .
А разом з тим пам’ятають і чекають на зустріч з близькою людиною.
Прабабусі пощастило, вона дочекалася свого Героя живим.

та віра у майбутнє.
Прабабусю направили працювати вчителем до Ужгорода, прадідусь після війни знаходився у Румунії.
Одружилися Іван Григорович та Олена Григорівна у 1946 році.
Виростили трьох діток – двох чудових синів та донечку – мою бабусю.

життя працювала вчителькою, була доброю і чуйною людиною, за що її дуже поважали учні, їх батьки та колеги по роботі.
Прадідусь вийшов у запас 1964 року у званні підполковника, а у 1980 році отримав звання полковника. Часто приходив на позакласні заняття до школи, багато розповідав учням про події Тих днів.
Довелося їм побувати у багатьох містах, але більшу частину життя прожили у м.Дніпропетровськ

товаришами, шукав очима тих, з ким не бачився з часів війни.
Вони були вірні собі, своїм поглядам, готові прикрити один одного своїм плечем.

Низький Вам уклін.

9 травня 1993 року
На Параді Перемоги з дітьми та онуками