Театр в США, Німеччині, Росїї, Італії, Англії презентация

Ранні форми театрального мистецтва, такі як менестрель-шоу і водевіль, зі сцени зникли, але сам театр на початку XXI століття залишається популярним видом мистецтва. Мільйони театральних глядачів щорічно відвідують бродвейські постановки, які стають складніше і затратнее. У той же час театр стає майданчиком для самовираження, місцем, де локальні групи можуть проводити особистісні дослідження і пошуки ідентифікації. Прикладом однієї з таких груп може бути театральна трупа East West Players, що об'єднала в 1965 році американців, що мають азіатське походження. Серед значимих драматургів сучасності можна назвати Едварда Олбі, Огаста Уїлсона, Тоні Кушнера, Девіла Генрі Хвана, Джона Гуейра і Венді Вассерстейн. Невеликі міські театри визначили себе як джерело інновацій, а регіональні залишили за собою роль великих центрів театрального життя. Драму викладають у старшій школі і коледжах, чого не було в попередні періоди. Завдяки цьому інтерес до театру прокидається у більшої кількості людей.

У 1945 році Німецький театр опинився в радянській зоні окупації і став одним з перших театрів, які відновили свою діяльність в зруйнованому Берліні - під керівництвом драматурга і режисера Г. Вангенхайма. Був поставлений «Натан Мудрий» Лессінга, раніше заборонений нацистської цензурою; в головній ролі виступив П. Вегенер.

Після 1945 року трупа театру поповнилася багатьма акторами і режисерами. На сцені театру в 50-60-х роках виступали відомі німецькі актори - Густаф Грюндгенс, Е. Буш (Ю. Фучик - «Прага залишається моєю» Ю. А. Буряковського, нім. Назв. «Юліус Фучик»; Майоров - «Глибока розвідка »А. А. Крона; Мефістофель, Яго), Г. Мюллер, Е. Винтерштейн, П. Більдт, А. Вешер, В. Клейнау (Єгор Буличов, Городничий; Васильків -« Скажені гроші »А. Н. Островського) ,

Продовжуючи національні традиції театр ставив п'єси Гете, Шиллера, Лессінга, Бюхнера, а також Шекспіра, часто звертався і до російської драматургії: в репертуарі німець театру були «Дядя Ваня» (1945), «Ревізор» (1950), «Гроза» (1951 ), «Вовки та вівці» (1948), «Скажені гроші» (1954) О. М. Островського; «Неспокійна старість» (1946, професор Полежаєв - П. Вегенер), «Єгор Буличов та інші» (1952), «Сомов та інші» (1954), «Вороги» (1967) М. А. Горького, «Платон Кречет» (у ньому. пост. «Хірург», 1951), «Шторм» (1957); «Піднята цілина» М. А. Шолохова, інсц. Т. Лондона (1959), «Іркутська історія» А. Н. Арбузова (1962), «Людина з рушницею» Н. Ф. Погодіна (1962).

Час кінця XIX - початку XX століть пов'язано зі становленням нових театральних естетик, які спочатку збігалися з революційними соціальними перетвореннями.
М. В. Лентовський бачив театр у розвитку традицій майданного мистецтва, що йде від скоморошества, як гала-вистави, захоплюючі глядачів і переходять у масові святкування.
Станіславський і Немирович-Данченко в Московському Художньому театрі стали засновниками психологічного театру, розробляючи і доповнюючи кожен сценічний образ невидимою глядачеві передісторією, стимулюючої ті чи інші вчинки персонажа. В. Е. Мейєрхольд
Естетикою Мейєрхольда стала розробка театральних форм, зокрема, сценічного руху, він є автором системи театральної біомеханіки. Щирий і поривчастий, він відразу сприйняв революційні нововведення, шукаючи новаторські форми і несучи їх у театральне мистецтво, геть розламуючи академічні драматичні рамки.
Естетичні пошуки Фореггер лежали у розвитку театральних умовностей, театральної пластиці і ритмі, сценічних пародій, його розробки з біодвіженію виявилися близькі до естетики «Синьої блузи», у виставах якій він теж брав участь.
Драматичні класичні основи непорушним зберігав Малий театр, продовжуючи історичні традиції в нових соціальних умовах.

Початок XX століття увійшло в історію сценічного мистецтва як час театральної революції. В Італії роль новаторів сцени взяли на себе футуристи. Вони заперечували академічний театр, а також існували театральні жанри, вважаючи їх надто статичними. Футуристи намагалися відмовитися від актора або звести його роль до мінімуму, також відмовитися від слова, замінивши його пластичними композиціями та сценографією. Визнаним лідером футуризму став італійський письменник Філіппо Томмазо Марінетті (1876-1944).
У перші післявоєнні роки в Європі почався рух за доступний і демократичний народний театр. Першим таким театром став «Пікколо театро» в Мілані, заснований в 1947 році за участю молодого італійського режисера і театрального діяча Джорджо Стрелера (1921-1997), що став згодом однією з ключових фігур в італійському театрі другої половини XX століття.

Після другої світової війни англійський театр переживає період кризи. Його вихід з кризи в 50‑е рр. пов'язаний з діяльністю групи англійських письменників, відомих під назвою «сердиті молоді люди». Вони висловлювали незадоволення молодого покоління буржуазною дійсністю.
Настав новий етап театральної історії Шекспіра. П'єса «Король Лір», поставлена П. Бруком, з Підлогою Скофілдом в головній ролі, передавала трагічне і тверезе світорозуміння сучасного людства, зазнав жахи війни і фашизму. Хроніки Шекспіра на сцені Королівського Шекспірівського театру (так з 1961 р. став називатися меморіальний театр у Стратфорді‑апон‑Ейвон) у постановці П. Холу з нещадною ясністю оголювали соціальні коріння англійської історії.
У 60-70‑ті рр. по всій Англії поширилося молодіжне театральне рух, що одержало назву «фріндж» («узбіччя») і пов'язане з пошуками політично активного мистецтва, безпосередньо бере участь у суспільній боротьбі. В рамках «фринджа» сформувалося нове покоління англійських акторів, які потім, у 80‑х роках, прийшли на підмостки Королівського Шекспірівського театру і Національного театру (створений у 1963 р.). Можливо, цьому поколінню належить сказати нове слово в англійській театральному мистецтві.