Сутність поняття “культури”, її структура, функції та характерні ознаки, витоки укрїнської культури презентация

ВИТОКИ УКРЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Смірнов Дмитро

КУЛЬТУРИ, СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ.

Поняття культури є складним і неоднозначним. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру. Археологія по залишках, що дійшли до нашого часу, вивчає культуру історичних предків, що нині живуть або зниклих народів. Етнографія займається культурою представників різних національностей у всьому її різноманітті та цілісності. Своя точка зору на культуру як на об'єкт дослідження є у істориків і соціологів. Звідси і величезна кількість визначень даного поняття. Адже кожна з цих наук дає їй своє визначення. Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях, а всього у світовій літературі їх близько 500. Для філософії на відміну від цих наук властиво, по-перше, розгляд культури в її загальних рисах, тобто з світоглядних позицій, по-друге, під кутом зору з'ясування її місця в суспільстві та історичному процесі в цілому.

означає "обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості та освіченості і вихованості людини. Хоча суперечка з приводу точності і повноти цього визначення триває і навряд чи коли-небудь буде закінчений, так як різноманіття діяльності людини породжує і різноманіття проявів культури, одним з найбільш вичерпних і лаконічних визначень культури є визначення відомого культуролога Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є спосіб внебіологіческой адаптації людиною навколишньої дійсності". У цьому понятті найбільш виразно зафіксовано загальне відміну людської життєдіяльності від біологічних форм життя, якісне своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку.

аспекті була предметом вивчення різними мислителями, літераторами, істориками. Первісне поняття культури, що існувала в стародавніх цивілізаціях Китаю (поняття "жень") і Індії (поняття "дхарма") означало насамперед цілеспрямований вплив людини на навколишнє його природу. Включало воно також і виховання та навчання самої людини. Філософи стародавньої Греції бачили в "пайдейе", тобто "вихованості", яку вони вважали синонімом культури, головне свою відмінність від "некультурних" варварів. Епоха Риму, особливо в пізній період її, органічно увібравши філософські погляди давньогрецьких мислителів, породила своє уявлення про культуру, яке більш близько до поняття цивілізації. Культура стала асоціюватися з ознаками особистого досконалості. В епоху середньовіччя засилля теології і схоластики в Європі не дозволяло ставити проблему вивчення культури, як найважливішого якісного та органічного ознаки людського буття. Сам процес створення культурних цінностей і всієї діяльності людини цілком віддавався на спадок бога. Процес творчого підйому іноді ототожнювався то з проявом божої милості, то з підступами диявола. Справжнє відродження інтересу до вивчення і пізнання культури поновилося лише в епоху Просвітництва. Саме в цей період під досконалістю культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалу людини, а в подальшому - ідеалу просвітителів.

і політичного саморозвитку суспільства і людини, що проявляються в русі науки, мистецтва, моралі, релігії та державному правлінні. Французькі просвітителі XVIII століття (Вольтер, Тюрго, Кондорсе) розуміли зміст культурно-історичного процесу як розвиток людського розуму. Мета цього процесу, на їхню думку, зробити всіх людей щасливими, що живуть у злагоді з запитами і потребами своєї "природною" природи. Проте вже в той час зародилося філософський напрямок "критики культури". Послідовники цього напряму (Руссо) засуджували не тільки культурну еволюцію, а й саму людську цивілізацію. У своїх роботах вони протиставляли чистоту і простоту вдач народів, що знаходилися на патріархальної ступені розвитку, зіпсованості і розбещеності "культурних" націй. Сприйнявши цю критику культури, як проблему загальнотеоретичного осмислення протиріч буржуазної цивілізації, представники німецької класичної філософії стали шукати вихід в усвідомленні культури як сфери "духу". Кант розглядав культуру перш за все з позицій моральної свідомості (його знаменитий категоричний імператив). Шиллер як сукупність естетичних форм свідомості, а Гегель вбачав у розвитку культури еволюцію філософського свідомості людини. З цієї точки зору, культура постає як галузь духовної свободи людини. Таким чином представники німецької класичної філософії розглядали сутність культури як єдиний ланцюг безлічі її типів і форм, розташованих у певній історичній послідовності і утворюють єдину лінію духовної еволюції людства.

феномена культури. Власне кажучи, саме в цей час виникла філософія культури як самостійна філософська дисципліна. Послідовники неокантіанства (Ріккерта і М. Вебер) розглядали культуру перш за все як специфічну систему цінностей та ідей, що розрізняються по їх ролі в житті і організації суспільства того чи іншого типу. Цікава концепція німецького філософа-ідеаліста О. Шпенглера. Суть її полягає в розгляді культури як організму, який володіє єдністю і відокремлений від інших йому подібних організмів. Кожному культурному організму, за Шпенглером, наперед відміряно межа, після якого культура, вмираючи, перероджується в цивілізацію. Таким чином, цивілізація розглядається як протилежність культурі. Це означає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. З цієї точки зору на культуру дуже тісно стикається теорія "локальних" цивілізацій англійського історика А. Тойнбі.

людством рівень історичного розвитку, що включає в себе певне ставлення людини до природі і суспільству, розвиток творчих сил і здібностей особистості. Найважливішою детермінує характеристикою культури є її якісна сторона. Будь-яке вираження культури є прояв якісних властивостей і ознак, ступеня розвитку людини. Реальна, жива культура невіддільна від людини як від суб'єкта культури. Власне сам процес формування людини протікає як культурно-історичний процес. Його людські якості є результат засвоєння ним мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій, оволодіння властивим саме цій культурі прийомами і навичками діяльності. можна сказати, що культура - це світ людини, і, у відомому сенсі, спосіб його буття, створений і постійно відтворювати їм самим. Культура - це олюднений шар життя, "друга" штучно створена людиною природа. Там, де є людина, її діяльність, її продукти, взаємини між людьми там і є культура. Іншими словами, культура являє собою міру людського в людині.
Саме становлення особистості є не що інше, як результату культурної еволюції індивіда. Тільки засвоюючи і поєднуючи в собі певну частку суспільної культури, людина стає особистістю і персоніфікує знайдений культурний потенціал як свій власний світ, як багатство свого "Я".

культури, індивід знаходить людську якість, стає здатним сам брати участь у культуротворчої діяльності. Культура - це процес розвитку людських сил і здібностей, показник міри людського в людині, характеристика розвитку людини як людської істоти, процес, який одержує своє зовнішнє вираження у всьому багатстві і різноманітті створюваної людьми дійсності, у всій сукупності результатів людської праці і думки.

в структурі даного феномена можна виділити два класи елементів. Перший клас включає в себе ідеї, цінності, які спрямовують і координують поведінку і свідомість людей в їх групової та індивідуальної життя. Другий клас елементів складається з соціальних інститутів і установ культури, завдяки яким ці ідеї та цінності зберігаються і поширюються у суспільстві, доходять до кожного його члена. Якщо перший клас елементів характеризує культуру як систему еталонів суспільної поведінки людей, то другий - як систему, що здійснює соціальний контроль над цінностями та ідеями. До останнього класу належать системи освіти і освіти, засобів масової інформації та комунікації, різні види культурного сервісу.
Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальну культуру утворюють продукти матеріального, а духовну продукти духовного виробництва. Але їх відмінності в жодному разі не можна перебільшувати хоча б тому, що предмети духовної культури завжди так чи інакше уречевлюють, матеріалізуються, а матеріальна культура несе в собі людську думку, досягнення людського духу. Вони пов'язані між собою так, як і дві позначені вище області виробництва-матеріального і духовного, причому перше к в кінцевому рахунку грає в системі суспільного життя провідну, визначальну роль.

культура має ряд функцій. Це соціально-регулятивна функція культури, перетворюється в нормах, традиціях і звичаях регулюючих життя суспільства. Друга, не менш важлива функція культури називається комунікативно-репродуктивної. Вона полягає в трансляції досвіду, знань, опредмечена результатів людської діяльності від покоління до покоління, чим забезпечується безперервність історичного процесу і його прогресивний розвиток. Продукти культуротворчої діяльності піддаються своєрідною перевірці, соціальному відбору: одні з них відразу входять в культурний обіг і стають складовою культурного прогресу, для інших потрібен час, щоб вони були усвідомлені і включені в соціальну практику. Соціальною функцією культури є відбір і відсіювання під час трансляції тих культурних цінностей, які залишаються у вживанні в нового покоління і тих, які відсіюються, відслуживши своє. Ця функція культури називається ціннісно-орієнтаційної.

діяльність. саме так постає перед нами культура світоглядна, політична, технологічна, виробнича, культура людського спілкування, культура екологічна, правова і художня. Культура даної епохи тому включає в себе і результати, і способи діяльності, причому не тільки творчої, але і репродуктивної. Діяльність виступає як складова та джерело культури тоді, коли вона носить громадський характер, коли її продукти мають сенс не тільки для даного індивіда, але і для інших людей. Таким чином, культура є продуктом суспільної діяльності, незалежно від того в якій формі - колективної або індивідуальної - вона здійснювалася. Тому головний родову ознаку культури - це неприродна, діяльнісний, громадський джерело її походження і розвитку. Під цим джерелом мається на увазі громадська праця, який носить загальний характер.
Таким чином, культура - це не тільки виробництво речей та ідей в їх відірваності від людини, це виробництво самої людини у всьому багатстві і багатосторонності його громадських зв'язків і відносин, у всій цілісності його суспільного буття.

і суспільства – явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, – як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань – культурології, філософії, історії, соціології та інших – існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі” (природі), розуміють все, що створила людина. Слово “культура” походить від латинських слів “colo”, “cultio” – обробіток, “colere” – обробляти, вирощувати, а пізніше – вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов´язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою “Тускуланські бесіди”(45 р. до н.е.), вислів “cultura animi autem philosophia est” (“проте культура духу є філософія”) був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово “культура” починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва (“agri cultura”), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово “cultus” (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова “культура”, згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, – з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

змісту. Це пов´язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі – першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово “культура” як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти “натурі” (природі), а “культурна” європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від “природної” людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ.

порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною. Майже всі просвітницькі концепції культури – Шарля Монтеск´є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Анна Тюрго (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших – базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов´язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що “культурність”, “цивілізованість” нації чи країни, на противагу “дикунству” і “варварству” первісних народів, полягають у “розумності” суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак у межах Просвітництва виникає критика існуючої “культури”. Жан Жак Руссо (1712-1778) протиставляє зіпсованості та розбещеності “культурних” європейських націй простоту і моральну чистоту народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Але це не варто трактувати як заклик до повернення назад; швидше – це заклик до того, щоб, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для “виправлення” людини.

ряд принципових висновків: по-перше, люди і народи відрізняються не наявністю чи відсутністю культури, а тільки рівнем її розвитку; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми і народами – наслідок специфічних умов і факторів, що впливають на формування і розвиток їхніх культур (розмір території держави, кліматичні умови, географічне розташування тощо) і мають суто формальний, вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках простежується, принаймні, три важливі світоглядні ідеї: 1) ідея одвічної єдності людського роду; 2) ідея історичного поступу як руху суспільства шляхом розширення знань та самовдосконалення; 3) ідея прогресу, яка пов´язана з успадкуванням та накопиченням людського досвіду. Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули наслідки Французької революції 1789-1799 pp. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення (“окультурення”) людини і суспільства розвиток душі має не менше значення, ніж розвиток розуму.

Імануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі – Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природу. Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію, абстрактним понятійним мисленням, тобто у формі філософсько-теоретичної свідомості. Розвиток мислення як вищої духовної здатності й становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. “У цьому розвиткові загальності мислення, – писав він, – полягає абсолютна цінність культури”.

елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке представлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій). Проблемі визначення поняття “культура” в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона “Культура, критичний огляд визначень” (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури. Успіх книги був величезний, тому в друге видання цієї праці увійшло вже понад 200 визначень культури. Слід зауважити, що кожен тип визначення виділяє свою грань у вивченні культур, що часом стає вихідною установкою для того чи іншого типу культурологічної теорії. Зокрема, самі А. Крьобер і К. Клакхон вважали, що “культура складається із внутрішніх цінностей і норм, що виявляються зовні… за допомогою символів; вона виникає в результаті діяльності людей, включаючи її втілення в [матеріальних] засобах. Сутнісне ядро культури становлять традиційні (історично сформовані) ідеї, насамперед ті, яким приписується особлива цінність. Культурні системи можуть розглядатися, з одного боку, як результати діяльності людей, а з іншого, – як її регулятори”. У даному визначенні культура є наслідком діяльності людей; стереотипи поведінки та їхні особливості посідають істотне місце в дослідженні культур.

організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації. Визначення культури пов´язані також зі способом життя спільноти, на що вказував К. Уісслер. Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру “як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов”. Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново. Специфічну точку зору на культуру висловив Г. Стейн. На його думку, культура – це пошуки “терапії” в сучасному світі. М. Херсковіц розглядав культуру “як суму поводження і способу мислення, що утворюють дане суспільство”.

Лінтону: “1) культура – це, в кінцевому рахунку, не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства; 2) культура – це сполучення набутого поводження і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються в спадщину членами даного суспільства”. До структурного можна віднести також визначення Дж. Хонігмана. Він вважав, що культура складається з двох типів явищ: 1) “соціально стандартизоване поводження – дія, мислення, почуття “; 2) “матеріальна продукція…”. Існують також генетичне, функціональне визначення культури та ін.

"культура". Походить від лат. civis - "громадянин", civitas - "громадянство", "громадянське суспільство", а також "держава". Вже й етимологічний підхід виявляє деякі відтінки його змісту, зокрема, соціально-історичний.Вперше термін використовується Ф.Гізо у його працях "Історія цивілізації Франції" та "Історія цивілізації в Європі", а також Г.Боклем у його праці "Історія цивілізації в Англії". Тоді в це поняття вкладалось два аспекти: просторовий і часовий. Пізніше - ще й внутрішній і зовнішній.Історично цивілізація приходить на зміну "дикунству" і "варварству" (А.Морган, Ф.Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровноспоріднені) відносини починають підпорядковуватися соціокультурним і ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає писемність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації.Інший відтінок значення поняття "цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, "інструменти", "механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.Виходячи з цього, можна вважати, що "цивілізація "є соціокультурним утворенням. Якщо поняття "культура" характеризує людину, суспільство, визначає міру їх розвитку, способи самовираження у діяльності, творчості, то поняття "цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття "культура" більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття "цивілізація" - зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні й взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося про те, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. У гітлерівській Німеччині при зовнішніх ознаках цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже "душогубки" і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей - це теж "плоди цивілізації".Перебільшуючи до крайнощів момент відмінності між культурою та цивілізацією, виділяючи Й підкреслюючи "зовнішній", "формалізований", "технічний" характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX - початку XX ст. протиставили культуру цивілізації; остання, на їх думку, виражає деградацію, "омертвіння" культури, поневолення людини.

рр.), представником "філософії життя". Згідно з його концепцією, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, закостеніння. Саме у такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенглера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.Відношення між культурою і цивілізацією доречніше розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми і змісту, механізму й організму і таке ін.Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного - локалізованого в просторі й часі - соціокультурного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, щодо стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассиро-вавилонську, іудейську, греко-римську(античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською - Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східноєвропейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фіїурує релігійна ознака: в релігіях - світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм ~ в Японії, конфуціанство і даосизм - у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і вплинули на формування цивілізаційних особливостей.

їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених - історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Дани-левський (концепція культурно-історичних типів), згаданий О.Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889 - 1975 рр.). У своїй праці "Дослідження історії" він представив суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, здебільшого, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти, ще пізніше - до п'яти (китайська, індійська, ісламська, російська і західна).Поняття цивілізації у вказаному значенні має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільноти людей. Воно не збігається (чи не повністю збігається) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не "дана" як щось готове, визначене й повністю наявне, а "задана", бо перебуває в процесі становлення й розвитку. "Задана" вона самою спільністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція "ми - вони", "наші - не наші", "єдиновірці - іновірці" і таке ін. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

єдності людства, все людськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло своє відображення і в релігійних текстах: "і свої мечі перекують (народи) на лемеші, а списи свої - на серпи; не підійме народ меча проти народу, і не будуть більше вчитись воювати" (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4).Тенденція зближення народів і культур часто проявлялася, часто в досить суперечливих формах. В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили "оглянути" Землю і стимулювати розвиток "планетарного мислення". Капіталістична експансія - при всіх жорстокостях і мерзенностях колоніалізму - виконувала й цивілізаційну функцію. Проте колоніальні імперії, головним завданням яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, все ж не змогли стати формою їх об'єднання та співдружності в результаті чого розпалися.Це не означало, що пішов процес роздрібненості людства. Внаслідок дії економічних, політичних та духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню й наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою ставала необхідність єдності людства, людської культури й цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Проте єдність аж ніяк не усувала відмінностей між націями, народами, національними культурами. В їх якісній різноманітності - багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому, і у віддаленому майбутньому ця "різнобарвність" культур збережеться.Крайніми й тому неприйнятними є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку -націоналізм, якщо він протиставляє "свою" націю іншим, підносить її над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до "чужих".

у праці;
Відношення культура/природа змінюється також у контексті історії культури та у кожному типі культури.
Практичне відношення культури і природи призводить до все ширшого перетворення натури в культуру. У результаті культура постає як перетворення натури людиною, практично-духовне відношення, яке складається в буденній свідомості людей і виражається у перетворен-ні силами фантазії навколишнього світу в уявний ідеальний світ міфології, релігії та мистецтва;
— духовно-теоретичне відношення, що формується через пізнання законів природи у відповідних природничих науках.
Під сферами вияву відношень природа/культура розуміють:
— перетворення «у другу природу» навколишнього матеріального світу унаслідок відповідних дій культури;
— зіткнення і протиборство природи і культури в самій людині як природній і водночас культурній істоті;
— створення людською уявою в ході практично-духовного освоєння реальності ідеального світу, що втілюється в образах міфології та мистецтва згідно зі своїми бажаннями, інтересами, а матеріальне виробництво стає одухотвореним, набуває людського змісту, тобто стає культурним за своєю суттю. Плоди матеріального виробництва, стаючи культурними явищами, залишаються матеріально-речовими процесами і предметами та підлягають дії законів природи, з одного боку, і водночас стають не підвладними цим законам своїми надприродними культурними характеристи-ками — з іншого.

три підходи до періодизації вітчизняної історії:    I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;    II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;    III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.
Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і  „відбивають” її історію.    Їх можна поділити на такі типи: – писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і  наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні  історичні дослідження, публікації в  періодичних виданнях  тощо; – археологічні джерела:  будівлі,  речі,  предмети,  знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;  – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу; – лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості; – етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; – фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури не є усталеними. Теоретики культури висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до неї й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, вкладаючи сюди й частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач вузу – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн? Можливий поділ культури за організаційними формами її існування. До таких форм належать держава, церква, школа; культуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціальної справедливості, хоч не раз в історії ці інститути служили знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний прогрес.

в історичному пізнанні світу. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. 
Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.
уть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Залежно від конкретно-історичного плану, характеру суспільного середовища вплив символічного виразу культури проявляється у відносинах між людьми по-різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі.
Оцінно-нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.
Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності. 

зміну суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвитокматеріальних засад суспільства, що людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Оскільки економіка являє собою основу, базис суспільства, то кожній формації відповідає свій тип культури. 
Цивілізаційний підхід. Картина однолінійного прогресу в історії людства почала викликати сумнів у зв'язку з відкриттям нових цивілізацій, культур. Великомасштабні етнографічні, археологічні дослідження привели до ідеї паралельного існування в історії замкнених культурних світів. Це відкриття привело до формування в культурологічній теорії нового, локально-цивілізаційного підходу, коли культуру будь-якої спільноти стали розглядати відособлено, як самостійне явище.

розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів.
Історична типологія. В основу цієї типології покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи. 

культурологічна категорія "парадигма" базується на існуванні загальних принципів діяльності, певних культурних стандартів, еталонів, методологічних регулятивів, які виступають взірцями при вирішенні конкретних проблем життєдіяльності людини. У світлі проаналізованої вище регіональної типології через основні цінності кожного регіону можна представити стереотипні протиставлення двох соціокультурних парадигм: якщо Схід характеризується такими ціннісними орієнтаціями, як духовність, космоцентризм, містицизм, монізм, колективізм, споглядальність, то Заходупритаманні практицизм, антропоцентризм, раціоналізм, дуалізм, персоналізм (індивідуалізм), активізм. Головна особливість східної культури - її стійкість, традиційність, відтворення усталених соціальних структур, орієнтація на колективізм, ідея хибності індивідуальних форм духовного життя. Для західної ж культури характерні автономія, свобода особистості, дух демократії, громадянського суспільства, орієнтація на нове. Тому прагнення прищепити норми західної демократії на східному ґрунті дають дуже своєрідні гібриди, породжують глибокі соціальні катаклізми.

УКРАЇНИ. ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА.

Сутнісні ознаки й періодизація первісної культури України.
 
Найтривалішим етапом культурного становлення людстває первісна культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е.
Сутнісними ознаками первісної культури є:
- привласнювальний тип господарства (споживання того, що дає природа – збиральництво, полювання), перехід до виробляючого типу відбувся лише у 6 – 5 тис. рр. до н. е. (землеробство, скотарство винайдення кераміки);
- синкретизм (нерозчленованість), коли люди розуміють себе частиною природи; синкретичним, пов’язаним з міфологічною свідомістю, є мистецтво;
- гомогенність (однорідність), що виявлялася у відсутності соціальної диференціації й ієрархії;
- самодетермінація (самообумовленість), коли накопичений досвід стає важливим чинником розвитку людства;
- образно-чуттєве сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати);
- міфологічна свідомість, міфологічне пояснення світу;
- первинні релігійні уявлення існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії[1]; формою буття релігійних уявлень були ритуали й обряди;
Щоб збагнути суть і закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію. Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурно-цивілізаційна та історична.

Археологічні знахідки доводять, що в період палеоліту одними з перших були заселені Закарпаття, Крим і Середнє Подніпров’я. У 70-х рр. ХХ ст. біля сіл Королеве та Молодове Чернівецької обл. на Закарпатті, біля с. Мізин на Десні Чернігівської обл. та ін. були знайдені стоянки первісної людини часів палеоліту. Носії цієї культури виготовляли примітивні крем’яні та кістяні знаряддя праці (наконечники, різці, рубила, вістря, відщепи, скребки); будували житла з дерева, кісток, покритих шкурою тварин; займалися збиральництвом та полюванням; виготовляли прикраси з орнаментом (намиста, браслети), фігурки тварин, людей, зокрема жінок («первісні венери», образи матері-прародительки). У с. Мізин був знайдений унікальний набір 16 кістяних музичних інструментів, означений ЮНЕСКО як «оркестр кам’яного віку». У цей період з’являються не лише зачатки мистецтва, а й релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія).
У добу мезоліту на теренах України продовжує існувати мисливський привласнювальний тип господарювання; використовується лук і стріли, розвивається рибальство; приручено собаку; започатковуються форми первісної племінної організації; основою суспільного устрою стає матріархат; для обробки дерева використовується кам’яне долото, сокира, тесло; виготовляються нові знаряддя – ножі, кинджали, списи з ріжучими кам’яними пластинами; з’являються зооморфні й антропоморфні зображення.
У середині ХХ ст. були виявлені кілька стоянок доби неоліту в басейні річок Південний Буг, Дністр, Дунай (буго-дністровська та дунайська культури). У цей період відбувається перехід людей до відтворювального типу господарства (хліборобства, скотарства), з’являється перший штучний матеріал – кераміка. На Закарпаття приходить культура так званої мережаної кераміки, на Волинь – лінійно-стрічкової кераміки, а в лісову та лісостепову зону Лівобережної України – ямково-гребінцева (ямки, зроблені гребінцевим відтиском). Перший посуд був гостродонний, нестійкий, але прикрашений орнаментом (кола, спіралі, хрести, півмісяці, сварги та ін. символи).

(енеоліту). У цей період (4 тис. рр. до н. е.) склалися три основних культурно-географічних зони:
1. Степова причорноморська, або південноукраїнська зона, пов’язана ямною культурою, поширена в Приазов’ї та Криму. Назва «ямна культура» походить від поховань у ямах під курганами. Прикладом такого поховання є Сторожова могила поблизу біля Дніпропетровська, де знайдено залишки возу, у який запрягали волів. Носії цієї культури займалися переважно скотарством, поряд з хліборобством, мисливством, рибальством; поселення були укріплені; житла переважно наземні; виготовляли гостродонний і круглодонний керамічний посуд з високим горлом з орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам'яні вироби. Унікальну скульптурну пам’ятку цієї культури – так званий Керносівський ідол – знайдено у с. Керносівка поблизу Дніпропетровська в 1979 р. У пізніших похованнях з’являються крупні мідні вироби (клиновидні сокири, провушні молоти) і кістяні прикраси.
2. Лісова та лісостепова культурна зона, у якій збиральницькі та мисливські громади сусідили з середньостогівською культурою. Ця культура названа від урочища Середній Стіг (на о. Хортиця у Запоріжжі), поширена у степовому Придніпров’ї, Приазов’ї. Носії цієї культури робили поховання ґрунтових могилах або кам'яних скринях; користувалися знаряддями праці, посудом і прикрасами з міді; основним заняттям було скотарство, зокрема конярство (тут уперше в Європі приручено коня) та рибальство.
3. Правобережна степова зона, пов’язана з трипільською культурою. Ця культура була відкрита у 1896 р. археологом Веніаміном Хвойкою біля м. Трипілля на Київщині. Пізніше подібні селища були розкопані по всій Правобережній Україні від Дніпра до Дунаю, а також на території Польщі, Молдови, Румунії. Спільною основою трипільської культури було землеробство, зокрема хліборобство, та пов’язане з ним скотарство (велика рогата худоба). Прогрес культурі забезпечив перехід від мотичного землеробства до орного, що підвищило продуктивність праці. Трипільці винайшли плуг і колесо, одомашнили бика, освоїли ткацтво, бронзоливарні печі.

(імовірно для великої рогатої худоби), не мали оборонних споруд, що доводить їх мирний спосіб життя. Житло нагадувало українську селянську хату – дерев’яний стовповий каркас, обмазаний глиною. Хата мала сіни, кілька кімнат (2 – 4) з піччю та лежанками, де мешкали родини одного роду. Стіни хати й піч розмальовувались червоними, теракотовими, рожево-брунатними й жовтим кольорами. Окрім селищ на 300 – 500 людей, розкопані величезні поселення – своєрідні протоміста з майже квартальною забудовою (с. Володимирівка біля річки Синюха, Веселий Кут та ін.). Соціальним устроєм трипільців був перехідний період від материнсько-родового устрою до батьківсько-родового.
Релігійним уявленням трипільців притаманний політеїзм, анімізм і фетишизм. Вони вклонялися Богині-Матері (знайдені численні жіночі статуетки, часто у позі Оранти або жінки з немовлям, що символізували материнство і родючість); бику (символу обробки землі і багатства), змії (символу спритності), голубу (символу неба) та ін. Сакральні уявлення втілені не лише у глиняних статуетках, а й у візерунках на кераміці.
Кераміка у трипільців досягла особливо високого рівня. З добре випаленої глини виготовляли предмети найрізноманітнішого характеру: столовий та кухонний посуд, дитячі іграшки, моделі жител, човнів, возів, антропоморфні та зооморфні статуетки. Вироби прикрашали орнаментом та розмальовували в червоний, коричневий, жовтий, чорний кольори. Через це трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки. В орнаменті використовували солярні, астральні образи й символи: спіралі, кола, сварги, хрести, хвилі, трикутники; поширений був ромбо-точковий орнамент, що символізував засіяне поле; антропоморфні й зооморфні зображення.
Отже, Україна часів трипілля (5 – 4 тис. до н. е) була мирною хліборобською, суцільно заселеною місцевістю, з селищами та містами, великими стадами рогатої худоби, з високорозвиненим орнаментально-прикладним мистецтвом, що єднало трипільську культуру з висококультурними азійськими цивілізаціями того часу – Шумеру, Єгипту, Вавилонії й Ассирії. Трипільці – предки слов’ян, з яких походять і українці. Від трипільців українцям перейшла чепурність і ошатність селянської оселі (мазання долівки, підведення фарбою призьб, декорування печі); оздоблення приміщень солярними знаками, високий розвиток керамічного ремесла; основні декоративні мотиви перейшли в українську народну вишивку, писанкарство.

Україні близько двох тис. років, були такі зміни:
- відбулися етнічно-культурні зрушення, міграція племен, зокрема навала кочових індоєвропейських племен на українські землі, асиміляція місцевого населення.
- індоєвропейські племена принесли з собою на територію України у суспільній сфері – патріархат, формування ранньокласового суспільства, у духовній – культ сонця та розвинену флективну мову[2];
- розвивається металургія бронзи, з’являється значна кількість металевих знарядь праці та зброї, що вдосконалило засоби пересування, орного землеробства, підняло продуктивність праці і призвело зрештою до майнового розшарування та руйнування первіснообщинного ладу.
- постає садівництво, городництво, ремісництво.

Месопотамією (Єгипет), починаючи з енеоліту індоєвропеїзується, входить до європейського світу.
На зламі 3/2 тис. до н. е. трипільська культура була знищена войовничими кочовими племенами зі Сходу, відбувається процес асиміляції, дифузії, змішання двох рас, що лягли в основу українського народу. Після трипільської наступає інша епоха, яку можна назвати післятрипільською, або передскіфською. Археологічно вона вивчена значно менше. Її називають ще культурою шнурової кераміки (орнамент на кераміці робиться за допомогою відтисків шнура). Такий керамічний посуд, порівняно з елегантним, художньо і технічно досконалим трипільським, був грубий і простий. Шнуровики селилися на горбах, кручах, їхні поселення були типу зміцнених городищ (саме на цих горбах через дві тисячі років розташувались князівські поселення). Як і кераміка, хліборобство занепадає, розвивається кочове скотарство (табуни коней, отари овець), зменшується кількість населення. Отже, хлібороба заступає вершник, мирного поселянина – воїн, вола і корову – кінь і вівця, «культуру на волах» заступає «культура вершників». Відбувається процес соціальної диференціації: виділяється економічно-заможний прошарок скотарів-багатіїв та бідняків-хліборобів, формується панівна верхівка (українська мова виразно зберегла сліди первісної нерівності: товар – означає худоба і крам).

ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я. ДАВНЬОСЛОВ’ЯНСЬКА ДОБА В КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.

Культура східних слов'ян синтезувала досягнення культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.
Найяскравіше культура слов'ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов'янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів. Археологічними дослідженнями виявлено багато городищ в українських землях: Київщина - 400, Волинь – 350, Поділля – 250, Чернігівщини – 150, Галичина – 100. В кожному племінному об'єднанні були городові центри: у полян - Київ, сіверян - Чернігів, древлян - Турів. Найбільшим серед них був Київ. Він мав вулиці, майдани. Другим за розмірами був Чернігів.
Міста були центрами ремесла і торгівлі. Слов'яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом. Миски, глечики, горщики та інший столовий та господарський посуд виробляли на гончарному колі. Ювелірні вироби виготовляли з бронзи, срібла, міді, золота. Бронзу застосовували для медичних інструментів – пінцетів та хірургічних ножів.

визнавали культ природи і культ роду, кожне плем'я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов'ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.
Багатобожжя. У древніх слов'ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог - бог добра, Велес – бог худоби, Сварог – бог вогню, Стрибог – бог вітру та бурі, Хорс – бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися Боги роду – Бог-Отець та Богиня-Мати.
Стародавні язичеські культи слов'ян боготворили сили природи – воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов'яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах – русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу.

пори року – весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.
Культ роду проявлявся в обрядах зв'язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов'яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один з старовинних обрядів – відзначення дня смерті.
РУН-віра. Сьогодні в Україні існує релігійна течія, яка пропагує повернення до язичества (РУН-віра, рідна українська народна віра), засуджує хрещення Русі князем Володимиром Великим і, власне, є одною з численних спроб затримати історичний поступ і увіковічити відсталість нації.
Древні слов'яни любили співати, танцювати. Серед слов'янських кольорів домінують червоні, жовті, сині, зелені, блакитні тони.
Таким чином, в східнослов'янській культурі відбилися впливи народів, які проживали на території сучасної України, та сусідніх народів і племен.

скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.
Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. – колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом – колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.
З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

були грецькі міста-поліси на узбережжях Чорного та Азовського морів – Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо. Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на місцеві народи північного Причорномор'я, в тому числі і на попередників слов'ян.
Ці колонії були містками для зв'язків грецької метрополії з степовим населенням, з яким йшов інтенсивний товарообіг, зокрема продуктами хліборобства та тваринництва. Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва. Вважається, що слов'янська молодь могла оселятися в містах-полісах і здобувати тут навички ремесла, мистецтва, будівництва, виробництва кераміки, зброї, ювелірних виробів тощо. Згідно праць грецького історика Геродота випливає, що грецькі впливи сягали далеко на північ аж за дніпровські пороги.

та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов'яни запозичили також теракоти та фрески.
Теракоти (від італійського – опалена земля) – неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору – архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.
Фрески (від італійського – свіжий) – живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і були поширені в різних країнах світу.

українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.
Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.
Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права (dura lex, sed lex = закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв'язки Київської Русі з Візантійською імперією.