Опозиційні та революційні суспільнополітичні рухи в українських землях кінця ХVІІІ – середини ХІХ ст. Лекція 5 презентация

– середини ХІХ ст.

організації російських дворянських революціонерів – декабристів у Наддніпрянській Україні.
3. Польський національно-визвольний рух і Україна.

Т. 1-14. – М.: Госиздат, 1925-1929; Госполитиздат, 1950-1958; Наука, 1969-1976.

Декабристы в воспоминаниях современников / Сост., общ. ред., вступ.-ст. и коммент. проф. В. А. Федорова. – М.: Изд.-во Моск. ун-та, 1988. – 508 с.

Декабристы: Избр. соч.: в 2 т. / сост. и прим. А. С. Немзера и О. А. Проскурина. – М.: Правда, 1987. – Т. 1. – С. 21-94, 172 – 173, 220 – 223.

Декабристы: Избр. соч.: в 2 т. / Сост. и прим. А. С. Немзера и О. А. Проскурина. – М.: Правда, 1988. – Т. 2. – С. 380 – 507.

Избранные произведения прогрессивных польских мыслителей. – М., 1956. – Т. 2.

Избранные социально-политические и философские произведения декабристов: в 3 т. – М., 1951. – Т. 1 – 3.

– Л.: Кальварія, 2007. – 296 с.
Бовуа Даніель. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831 -1863). – К.: ІНТЕЛ, 1996. – 416 с.
Грицак Ярослав. Нарис історії України. – К.: Генеза, 1996. – С. 30-35.
Громакова Н. Ю. Масонство і польська дворянська опозиційність на Правобережній Україні // Зб. наук. пр. молодих вчень ДДУ. Історія. Вип. 1. – Д.: ДДУ, 1999. – С. 22 – 32.
Громакова Н. Ю. Суспільний рух польської шляхти Правобережної України в 1795 – 1830-х роках: автореф. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук. – Д., 2002. – 20 с.
Декабристи в Україні: дослідження й матеріали / упор. Г. Д. Казьмирчук, Ю. В. Латиш; наук. ред. проф. Г. Д. Казьмирчука. – Т. 6. – К., 2009. – 204 с.
Декабристи в Україні: дослідження й матеріали / упор. Г. Д. Казьмирчук, Ю. В. Латиш; наук. ред. проф. Г. Д. Казьмирчука. – Т. 7. – К., 2013. – 440 с.
Донік Олександр. Україна у складі двох імперій (остання чверть ХVІІІ –перша половина ХІХ ст. – К.:Кріон, 2011. – С. 127 – 140, 203 – 226.
Єфремов С. Масонство на Україні // Єфремов С. Вибране. Статті. Наукові розвідки. Монографії. – К., 2002. – С. 689 – 705.
Казьмирчук Г. Д. Декабристи: Історіографія проблеми. 1917 – 1935 рр. – К.: КДУ, 1994. – 126 с.

– К.: КДУ, 1993. – 116 с.
Казьмирчук Г. Д. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язання (до 180-річчя повстання) // Український історичний журнал. – 2005. – № 6. – C. 50–66.
Крижановська О. Масонство в Україні в другій половині ХVІІІ – ХІХ ст. // Історія в школах України. – 1997. – № 1.
Крижановська О. Основні проблеми сучасного українського масонознавства // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. VІІ. – К., 2004. – С. 257 – 269.
Крижановська О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у ХVІІІ – на початку ХХ ст.) – К., 1998. – 134 с.
Крижановська О. Таємні організації: масонський рух в Україні. – К.: Інф.-аналіт. агенція «Наш час», 2009. – 200 с.
Латиш Ю. В. Декабристи в Україні. Історіографічні студії. – К., 2014. – 237 с.
Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы ХІХ века. – К: Вища школа, 1979.

Н. Декабристы и польское национально-освободительное движение. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 226 с.
Рябінін-Скляревський А. А. Таємні товариства на півдні в епоху декабристів (Масони, гетерія, філарсти та вільнодумці) // Рух декабристів на Україні. – Х: Укрцентралів, 1926.
Савченко Віктор. Україна масонська. – К.: Нора-Друк, 2008. – 336 с.
Сергієнко Г. Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. – К.: Наук. думка, 1975. – 184 с.
Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів (1826-1850 рр.) – К.: Наук. думка, 1971. – 300 с.
«Українські декабристи чи декабристи на Україні?»: Рух декабристів очима істориків 1920-х рр. / упор., вступ. ст. та примітки Г. Казьмирчука, Ю. Латиша. – К., 2011. – 195 с.
Ходоровський М. Історія масонського руху в Україні другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Пам’ять століть. – 1999. –№ 1. – С. 154 – 159.
Ходоровський М. Масонство і Україна (за матеріалами діяльності вільних мулярів ХVІІІ ст.): Історико-архівні нариси. – К., 2004. – 139 с.
Ходоровський М. Масонський рух в Галичині (друга половина ХVІІІ ст.) // Київська старовина. – 1999. – № 3. – С.13 – 23.

І. Павловський, які розглянули склад та діяльність житомирських і полтавської лож.
На початку ХХ ст. про контакти полтавських масонів з декабристами та польськими патріотичними організаціями писав В. Семевський.
У 1918 р. першу спробу дати узагальнюючу оцінку масонському руху в Україні до його офіційної заборони здійснив С. Єфремов у праці «Масонство в Україні» (Наше минуле, 1918. – Ч.3. – С. 3 – 16), який відмітив наявність у ньому національних елементів та поступову політизацію.
Стислий нарис історії масонства подав М. Слабченко.
На початку 1960-х рр. Б. Кравців та О. Оглоблин уперше порушили питання про «політичне масонство» початку ХХ ст.
Найбільш вагомий вклад у вивчення масонства зробила О. О. Крижановська – автор монографії – «Таємні організації: масонський рух в Україні» (К., 2009) та Віктор Савченко, який написав науково-популярне видання «Україна масонська» (К., 2008).

цехової організації, зокрема з корпорації каменярів-будівельників. До нової доби він був «оперативним» , практичним, пов’язаним з діяльністю будівельників, а на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. – «спекулятивним» , теоретико-символічним, який пропагував антикатолицькі та антимонархічні ідеї.

Символ вільних каменярів

– космополітичний релігійно-етичний рух за моральне, інтелектуальне та фізичне удосконалення людства з метою уніфікації релігій та руйнування національних держав, за створення великої демократичної Республіки – швидко поширювався.

Обряд посвячення в масони

згодом – в Європі, Америці та Азії.

За Петра І у Петербурзі виникла масонська організація «Св. Андрія». Національною спеціфікою російського масонства стала його політизація та «обплутування» ним урядових сфер.

У 1738 р. масонство з’явилося в Польщі, де розквітло в останній чверті ХVІІІ ст.

Масонство не було єдиним, а поділялося за поглядами й обрядовістю на:
темплієрство
розенкрейцерство
мартінізм

р. польські шляхтичі заснували масонську ложу у с. Вишнівці на Волині, а в 1758 р. м. л. «Трьох богинь» існувала у Львові.

Наприкінці цього ж століття в українських землях засновано 12 м. л., зокрема київська «Безсмертя», житомирська «Розсіяного мороку». В них брали участь переважно польські аристократи та поміщики.

Тодішні масони визнавали ліберально-прогресивні ідеї, насамперед французького Просвітництва, сприяли розвитку культури, збереженню традицій.

Масонські ідеї поширювалися в українських землях через Польщу, Росію і напряму із західноєвропейських країн.

У ХVІІІ – на початку ХІХ ст. масонство Галичини та Правобережної України перебувало здебільшого під польськими впливами, а масони Лівобережної і Слобідської України – під російськими.

ложа «Трьох Білих Орлів», яка поширювала ідеї релігійної та національної толерантності.

Львівські будівлі з символікою вільних каменярів

землях активізувався, що було пов’язано з Великою Французькою революцією 1789-1794 рр. та приєднанням Правобережної України до складу Російської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої.
В зазначений період «майстерні» масонів діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчузі, Полтаві, Немирові, Дубно, Львові, Самборі тощо.
Водночас слід зазначити, що певний час, від 1794 до 1799 р. польське масонство переживало кризу, а до 1812 р. діяло на теренах Російської імперії, таємно польські масони патронували класичну гімназію (1805), згодом (1819) ліцей у Кременці. Серед його випускників – Г. Олізар, Т. Падура та ін.

Сертифікат (диплом) майстра-масона, подібні документи видавалися (іноді видаються й зараз) після піднесення члена ложі в 3-ю ступінь

рр., що отримали назву «золотої епохи масонства». На думку проф. Л. Баженова, тоді діяло 40 м. л. Втім, як зазначала О. Крижановська, «Організаційна структура польських таємних товариств і лож в Україні не відзначалася ані чіткістю, ані стабільністю. Ложі належали до різних обрядів: французького, шотландського та ін.».

Найбільш відомою польською м. л. була «Цілковита таємниця» в Дубно, яка називається в літературі й Волинською ложею. Це був територіальний масонський союз польських лож у системі Великого Сходу Польщі. Таємно вона функціонувала ще з 1815 р. До складу м. л. входили брати М. і Г. Олізари, губернський маршалок В. Ганський, граф К. Карвицький, проф. повітового училища М. Колпачкевич та ін.

У 1818 – 1821 рр. в Дубно – Луцьку діяла м.л. «Ранкової зірки, що сходить», яку очолювали Густав Олізар, поміщик і суддя Станіслав Липкий, генерал і князь Михайло Любомирський та ін.

Герб Радван Щедрий, роду Олізарів

Житомирщині - 2, у Вінниці, Острозі, Рівному, Рафаїлівці.

У 1819 р. майор 4-го піхотного полку Валерій Лукасинський створив організацію «Національне масонство», до якої належало бл. 200 членів. Організація не мала статуту, вирізнялася аморфністю і самоліквідувалася вже 1820 р.

У 1820 р. капітан Ф. Маєвський заснував у Бердичеві – орден польських Тамплієрів. Посвята прихильників цієї м.л. відбулася на початку 1821 р. на двох зібраннях у Києві. Тоді ж утворили керівний центр – Верховну Раду, до складу якої увійшли Маєвський (великий майстер), Станіслав Карвицький (заступник великого майстра), Лаговський (великий оратор), Пулавський (великий намісник) та ін. Збори «рицарів храму» відбувалися в Бердичиві.

Мета полягала у поширенні моралі й доброчинності, розповсюдженні добрих звичаїв, встановленні опіки над вдовами й сиротами. Орден поширив діяльність на всю Правобережну Україну.

петербурзької Астреї, зокрема «Розсіяної Чемності» (Житомир, 1814 р.), «Міневра» (Поділля, 1818 р.) та ін.

У 1815 р. відродилася м. л. в Житомирі «Розсіяного мороку», яка в 1817 р. приєдналася до Союзу «Астрея» із Петербурга. До 1822 р. в ній налічувалося понад 100 братів. Очолював м. л. лікар Ф. Гейнч (Гінч), який керував у ній представниками широких верств: від польських аристократів типу полковника частин Царства Польського кн. М. Радзівілла або волинського губернського маршалка, графа Б. Комаровського до дрібних чиновників та купців.

що керувалася з Петербурга Союзом «Астрея». Таємним «куратором» і натхненником м. л. став генерал, герой 1812 р. Микола Раєвський, а його першим однодумцем Олександр Бакунін.

Раєвський М.М.

Бакунін О.М.

Одеси і Полтави здійснював Сергій Волконський – брат М. Рєпніна-Волконського.

Ложа мала на меті об’єднати масонів російського і польського походження, дотримувалася досить «лівих» поглядів.

У ложу входило 80–100 осіб, зокрема командири військових частин, розквартированих на Київщині, офіцери, чиновники, «іноземні богослови», представники освіти, науки, мистецтва, медицини, а число жертвувателів доходило до 1000. Найбільшу групу учасників складали представники місцевої польської аристократії та середнього шляхетства. Серед них: київський губернський маршалок, відомий польський поет, польський аристократ, граф Густав-Генріх-Атаназі-Нарцис Олізар, який закликав дворян Київщини звільнити кріпосних і зарахувати до державних селян.

половини ХVІІІ ст. – початку ХІХ ст. були Капністи, Кочубеї, Кулябки, Ломиковські, Лукашевичи, Мартоси, Полетики, Родзянки, Скоропадські, Тарновські, Туманські, Ханенки та ін.

У 1817 р. м. л. з’явилася в Харкові, що було пов'язано з прибуттям до міста Захарія Карнеєва, командора Мальтійського Ордену. Будучи попечителем Харківського університету, він організував й очолив релігійно-етичне товариство – філію петербурзької ложі «Вмираючий Сфінкс», яке підпорядковувалося, скоріше за все, масонському об'єднанню «Астрея». До м.л. увійшли 15 – 20 «братів» і «сестер», у.т.ч. проф. філософії Андрій Дудрович, викладач російської історії Петро Гулак-Артемовський та ін.

Петро Гулак-Артемовський

кн. М. Рєпніна-Волконського – надвірний радник, багатий поміщик Михайло Новіков заснував у Полтаві м. л. «Любов до істини». Великим майстром м. л. був колишній маршалок, поміщик Семен Кочубей. До складу організації увійшли: колишній губернський суддя, Василь Тарновський, хорольський предводитель дворянства С. Алексєєв, його брат – катеринославський губернський предводитель дворянства Д. Алексєєв, полтавський прокурор Горбовський, переяславський повітовий предводитель дворянства Василь Лукашевич, він же входив до польської київської м.л., вітією (оратором) був видатний письменник Іван Котляревський, всього понад 20 осіб. Організаційно належала до петербурзької «Астреї» і була закрита 12 березня 1819 р., імовірно, за контакти з «Союзом благоденства».

І. П. Котляревський

масонерії припав на 1818 – 1821 рр. На чолі південної Пальміри в 1815-1820 рр. стояв граф Людовік-Олександр-Андре (Олександр Федорович) де Ланжерон. За часів градоначальника-ліберала, який належав до кількох петербурзьких м. л. і феодосійської ложі «Йордан», в місті діяли такі м. л., як «Три царства природи», «Друзі природи», «Ложа французької та італійської літератури», «Понт Евксинський».

О. Ф. Ланжерон

л. імперії – «Понт Евксинський» (відкрита в листопаді 1817 р.), до складу якої входило близько 180 «братів», а з урахуванням «масонів-гостей» – близько 280 осіб. Серед них було 60 росіян, українців та поляків, кожний десятий був француз. Ця м.л. належала до шотландського обряду Дев’ятої великої російської масонської провінції – «Великої Провінційної Ложі Росії». Масонські роботи велися в ній французькою, німецькою, італійською та російською мовами.

До м. л. «Понт Евксинський входили найвідоміші чиновники Одеси: колишній градоначальник Феодосії С. Броневський, П. Саражинович – управляючий канцелярією О. Ланжерона, чиновник канцелярії губернатора Г. Кареницький та ін., а також адміністратори, офіцери, купці, місцева інтелігенція.

Масони ставили на меті сформувати місцеву еліту, що в майбутньому побудує «місто Сонця».

У 1819 – 1820 рр. на керівних ролях в цій м. л. були декабристи – брати Сергій, Григорій, Михайло і Микола Волконські. В числі гостей ложі були майбутні декабристи-офіцери В. Раєвський, А. Тітов, С. Краснокутський, С. Муравйов-Апостол, А. Борисов.

в Катеринославі.

Братами були катеринославський губернський маршалок Дмитро Алексєєв, генерал Іван Інзов, директор гімназії Мізко.

Іван Інзов

діяльності. Так, харківська ложа «Вмираючий Сфінкс» була релігійно-етичним товариством переважно університетських викладачів та місцевих дворян, а полтавська м. л. «Любов до істини», до складу якої входили поміщики, чиновники, військові, підтримувала контакти з декабристами. Масонський рух в Україні був слабшим, ніж у Західній Європі. Українські «брати» працювали обережно, не злагоджено, без чіткої ідейної основи, не гартувалися в міжнародному масонському русі, не виробили єдиної концепції майбутнього устрою України.

польського масонства, а 1 серпня 1822 р. заборонив масонські ложі.

Масонство зароджується в період Середньовіччя і набуває значного поширення у зв’язку із Французькою революцією кінця XVIII ст.

Головна ідея масонів: «Увесь світ — це одна велика республіка, де всі народи — одна сім’я»; основне гасло: «Свобода, Рівність, Братерство».

Масони об’єднувалися в організації — ложі.

Найбільші організації в Україні: «Понт Євксинський» (Одеса), «Любов до істини» (Полтава), «З’єднаних слов’ян» (Київ).

Організації зазнавали переслідувань уряду.

1930-х рр. Вже в той період можна виділити кілька наукових напрямів, які об’єднувалися прагненням глибокого вивчення декабристського руху в Україні та єдиною концепцією українського декабризму, основним фактором якого став винятковий вплив історії України на формування світогляду дворянських революціонерів в Наддніпрянщині.

Київський напрям репрезентували Л. П. Добровольський, В. В. Міяківський, В. М. Базилевич, Й. Ю. Гермайзе, М. В. Довнар-Запольський, М. С. Грушевський, В. С. Іконніков та ін.
До харківського належали Д. І. Багалій, О. Д. Багалій-Татаринова та ін. Одеський представляли Ю. Г. Оксман, О. О. Рябінін-Скляревський, Л. Г. Гофман, М. Л. Рубінштейн, М. Є. Слабченко та ін.

У той же період сформувалася потужна російська школа декабристознавства, знаковими постатями якої були М. М. Покровський, М. М. Дружинін, О. Є. Прєсняков та новою генерацією, представленою яскравою дослідницею М. В. Нєчкіною. Ця школа вирізнялася лояльністю до марксизму-ленінізму, нігілістично ставилася до ранніх декабристських організацій, акцентувала увагу на історії Північного товариства, повстанні 14 грудня 1825 р., піддавала критиці теорію «українського декабризму» .

Н. Д. Полонська-Василенко, Б. Д. Крупницький, які підкреслювали захоплення українських радянських істориків виявити українську ідею в ідеології та діяльності декабристів.

Після середини 1930-х рр. концепція «українського декабризму» піддається критиці в радянському декабристознавстві, утверджується розуміння декабризму в Україні як частини загальноросійського визвольного руху.

В 70-80-х рр. ХХ ст. знаковою постаттю у вивченні декабризму в Україні став Г. Я. Сергієнко, який проаналізував ідеологію та діяльність декабристських організацій, показав їх революційні традиції. В період незалежної України акцент перемістився на вивчення історіографії руху, свідченням чого стали монографії й докторська дисертація Г. Д. Казьмирчука.

завершення війни з Наполеонівською Францією

До найранішніх належить таємна організація дворянських офіцерів «Залізні персні» у Кам’янці-Подільському (1815 - 1816) на чолі з майором Володимиром Раєвським.

В. Раєвський

та С. І. Муравйови-Апостоли, П. І. Пестель, належали до ранньої організації дворянських революціонерів – «Союз порятунку», або «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни» (1816-1818), який нараховував 30 учасників.

«Союз благоденства» (1818-1821) був створений в Москві і об’єднував уже 200 осіб. Очолювала таємну організацію Корінна управа у складі 29 осіб, серед яких теж знаходимо П.І. Пестеля та С. І. Муравйова-Апостола. «Союз» мав побічні управи і місцеві осередки на Правобережжі та Лівобережжі України.

Найбільш активною і чисельною виявила себе Тульчинська побічна управа на чолі з П. І. Пестелем, яка нараховувала 30 осіб. Полтавська побічна управа діяла на чолі з М. М. Новиковим. Місцеві осередки товариства функціонували в Кам'янці (маєток Давидових), у Києві (маєток Орлових), Яготині (маєток Рєпніних), Хомутцях (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівці (маєток Капністів).

«Законоположення Союзу благоденства», або «Зелена книга», яка ставила на меті:

підготовку громадської думки до здійснення політичного перевороту;
- повалення самодержавства, встановлення республіки й конституційного ладу.

Всього на підготовку державного перевороту відводилося 20 років. Дворянські революціонери написали й другу частину програми, яка в письмовому вигляді не збереглася. Однак відомо, що в ній містилася головна мета товариства – ліквідація самодержавно-кріпосницького ладу шляхом військового перевороту, запровадження конституційного ладу та представницького правління. Діячі «Союзу благоденства» зробили помітний внесок у розвиток письменності серед простих людей, яких навчали в ланкастерських школах. На Україні такі навчальні заклади функціонували в маєтку П. П. Пассека на Харківщині, у Києві і навчили грамоті 1500 простолюдинів. У процесі діяльності в товаристві виділилися прихильники радикальних дій (П. І. Пестель) та поміркованих поглядів (М. І. Тургенєв, М. О. Фонвізін, І. Г. Бурцов, П. Х. Грабе, І. Д. Якушкін, Ф. М. Глінка). Останні здобули перевагу на Московському з'їзді в січні 1821 р. і саморозпустилися.

запропонував утворити Південне товариство (1821 – 1825).

П. І. Пестель

Ідею підтримали О. П. Юшневський, О. П. Барятинський, Ф. Б. Вольф, П. В. Аврамов, В. П. Івашов, М. В. Басаргін, О. О. Крюков, М. О. Крюков.
Головою таємного товариства обрали П. І. Пестеля, охоронцем – О. П. Юшневського. Разом вони утворили Директорію з диктаторськими повноваженнями, до складу якої увійшов М. М. Муравйов, обраний заочно.
Вважалося, що Південне товариство разом із Північним утворять два «округи» – складові єдиної загальноросійської таємної організації дворянських революціонерів.

керувалися Головною управою, або Директорією і поділялися на братів, мужів і бояр. Симпатиків товариства називали друзями.

У січні 1822 р. відбувся І з’їзд керівників Південного товариства у складі П. І. Пестеля, О. П. Юшневського, В. Л. Давидова, С. Г. Волконського, С. І. Муравйова-Апостола, який пройшов під час контрактового ярмарку в Києві. Учасники конспіративного заходу прийняли важливе рішення про кінцеву мету – встановлення республіки шляхом революції – військового повстання. Крім того, були розглянуті питання про вироблення проекту конституції та утворення управ товариства, П. І. Пестель оприлюднив основні засади першого варіанта програми товариства.

У січні 1823 р. на ІІ з’їзді Південного товариства керівник таємної організації представив письмовий варіант програми, який в 1824 р. після вдосконалення дістав назву «Руська Правда». На тому ж з’їзді Південного товариства було обговорено і план майбутньої революції. Керівники Південного товариства ухвалили рішення про створення, крім центральної Тульчинської управи, інших осередків – Васильківської (керівники – С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін) і Кам’янської управ (С. Г. Волконський, В. Л. Давидов), які підпорядковувалися директорії в Тульчині.

радикальної перебудови російського суспільства на основі рівності людей, хоча й підрозділяв їх на керуючих і підвладних, виклав поняття про «державне благоденство» і «народ», показав програму глибоких суспільних перетворень.

Програма Південного товариства передбачала розвиток Росії на засадах централізаційного устрою, федеративний адміністративно-територіальний принцип відкидався.

Республіка мала поділятися на 10 областей. На українських землях розміщувалися Чорноморська та Українська, хоча окремий український етнічно-територіальний масив не виділявся. Адже П. І. Пестель вважав, що росіяни, українці та білоруси є єдиним «слов’янським племенем, яке має спільну мову, віру і громадянський стан. «Малі відтінки» між ними в перспективі перестануть існувати.

аристократії, за скасування кріпосництва і дворянських соціальних привілеїв, утвердження після революції єдиного громадянського стану на основі рівності людей перед законом. Дворянські, державні, удільні, дворові та інші кріпосні оголошувалися вільними безумовно і назавжди, що свідчило про радикальне вирішення селянського питання.
Програмний документ Південного товариства зафіксував встановлення громадянської свободи, незалежності, політичних прав та матеріального забезпечення для народу. Земля мала поділятися на дві рівні частини: суспільну, яка належала всім членам суспільства для забезпечення прожиткового мінімуму і перерозподілялася між членами волості щорічно, і приватну, що належала казні або приватним власникам і служила створенню «достатку».
У «Руській Правді» П. Пестеля виписано майбутній державний лад і політичний устрій Росії, який передбачав встановлення республіки, представницького правління в формі волосних, повітових та інших народних зборів. Органом законодавчої влади мало стати Народне віче, а виконавчої – Державна дума, які обиралися на 5 років зі щорічною ротацією членів. Їхню діяльність контролював Верховний собор зі 120 членів - бояр, які довічно призначалися Народним вічем.
Програмний документ стояв на захисті принципу приватної власності, захищав особисту свободу, свободу віросповідання, друку, промислової діяльності, стариків і сиріт тощо.

І. і А. І. Борисови започаткували таємне «Товариство першої згоди», яке поставило на меті реалізацію моральних завдань і запровадження республіканської конституції. П. І. Борисов належав до прихильників республіки, а А. І. Борисов поділяв ідею конституційної монархії.

П. І. Борисов

5 осіб.

У 1823 р. брати Борисови познайомилися з діячем польського національно-визвольного руху Ю. Люблінським, висланим у Новоград-Волинськ під нагляд поліції.

Виробивши спільну ідею визволення і єднання слов’янських народів у федерацію республік, діячі вирішили утворити Товариство об’єднаних слов’ян (1823-1825).

П. І. Борисов за участю А. І. Борисова і Ю. Люблінського підготували «Правила об’єднаних слов’ян», де містилася программа дій.

тиранії царського режиму.

Звільнення слов’янських народів та створення федерації усіх слов’янських республік.

Очолюватиме слов’янську федерацію парламент, а кожний народ отримує самоврядування.

Визнання необхідності участі народу в майбутній революції.

П. Х. Вигодовський, І. І. Горбачевський, П. Ф. Громницький, І. І. Іванов, М. О. Щепілло, Я. Я. Драгоманов, І. І. Сухінов та ін. Всього до 60 осіб.

У березні 1825 р. відбувся з’їзд організації у м. Черняхів Волинської губернії, на якому було ухвалено статут, визначено членські внески, обрано президентом П. І. Борисова, заступником П. Ф. Громницького, секретарем І. І. Іванова.

Восени 1825 р. Товариство об’єдналося з Південним товариством.

І. І. Горбачевський

яке розпочалося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі. Незважаючи на його поразку, 29 грудня того ж року в с. Триліси повстала мушкетерська рота, а в с. Ковалівка гренадерська рота Чернігівського полку.

Повстання очолив підполковник С. І. Муравйов-Апостол – освічений, рішучий і талановитий офіцер, відданий справі революції – та його однодумець і друг М. П. Бестужев-Рюмін, які повели повстанців на Васильків.

С. І. Муравйов-Апостол

М. П. Бестужев-Рюмін,

і відозву, які закликали до збройної боротьби і були прочитані перед строєм.

31 грудня полк вступив до Мотовилівки. Наступного дня повстанці нараховували близько 1000 чоловік, у т. ч. 19 офіцерів.

Серед них члени таємного товариства: А. П. Кузьмін, С. І., М. І., І. І. Муравйови-Апостоли, В. М. Соловйов, І. І. Сухінов, М. О. Щепилло. Селяни сердечно зустрічали солдатів, вважаючи в них своїх захисників і визволителів.

2 січня Чернігівський полк повернув на Білу Церкву, а 3 січня – на Ковалівку і Триліси, щоб далі рушити на Житомир. Але час було втрачено. На засніженому полі між селами Ковалівка і Устимівка на повстанців чекали гусари генерал-майора Ф. К. Гейсмара з двома гарматами. Після 7-8 пострілів картеччю і кавалерійської атаки опір було сламано. Повстанці втратили 6 солдатів убитими і 22 пораненими. У полон взято 5 офіцерів і 859 солдатів та унтер-офіцерів. Декабристи зазнали поразки.

і нерішучість у діях повсталих;

відсутність єдності у лавах декабристів, розбіжності у їхніх поглядах

відсутність підтримки з боку народних мас

пропагувалися в таємному гуртку студентів Харківського університету В. Г. Розаліон-Сошальського (1826 – 1827 рр.). Визвольні ідеї проникали в середовище професорів і гімназистів в Ніжинській гімназії вищих наук, в якій у 1827 – 1830 рр. виникла «справа про вільнодумство».

особливості ідеології та діяльності.
Наприкінці ХVІІІ ст. суспільний рух польської шляхти вступив в якісно нову стадію розвитку. Це зумовлювалося втратою незалежності Польщі внаслідок поділів Речі Посполитої, що призвело до ліквідації необмежених суспільно-політичних прав і привілеїв польського шляхетства, до нівелювання ролі цього соціального стану в російському імперському соціумі в період інкорпорації Правобережної України, до поглиблення конфлікту між російським абсолютистським ладом та анархо-республіканськими уподобаннями польської провідної верстви.
До суспільно-політичного та соціально-економічного чинників генези польського руху додавалися історико-психологічний, духовно-релігійний та етнокультурний.
На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. польський шляхетський рух набув характеру національно-визвольного, хоча історична перспектива Польща усвідомлювалася його послідовниками по-різному, що спричинило виникненню двох течій: профранцузької та проросійської. Дієвими прикметами першої течії стало формування польських легіонів, які підтримували Наполеона, створення представницьких органів польської еміграції, діяльність таємних організацій тощо.

діяльність з метою розробки легальних проектів задля відродження польської держави за підтримки російського імператора. Посилення русифікаторського курсу царату послабило позиції проросійської течії руху і привело до поширення опозиційних настроїв у регіоні Правобережжя.

А. Чарторийський

М. Огінський

традиційних ідеях сарматизму, соціально-політичного консерватизму, а також концепціях романтизму, націоналізму та слов’янофільства.
Особливостями польської шляхетської ідеології стали ідеї месіанізму та міфологізації власної історії, започатковані польськими романтиками К. Бродзінським, А. Міцкевичем, С. Гощинським. На цьому тлі формуються нові суспільно-політичні міфи, зокрема, про шляхетську демократію та соціальну злагоду часів Речі Посполитої, особливу роль поляків у європейській цивілізації.
У 1821 р. В. Лукасінський утворив таємну організацію – Польське патріотичне товариство на чолі з Тимчасовим ЦК, який керував округами, а ті – гмінами (земляцтвами). Серед 7 провінцій, якими опікувалося ППТ, були й такі, як Волинь і Поділля, Галичина. Усього налічувалося бл. 200 членів організації, які прагнули до відродження державності Польщі, хоча поміркована течія виступала лише за польську автономію в межах Російської імперії, а радикали – за поновлення Речі Посполитої. Активну діяльність вели такі члени цієї промасонської організації, як полковник Крижановський, князь Антін Яблоновський, сенатор і граф Станіслав Солтік та ін. Вплив організації на Волині й Поділлі було доручено поширювати Собанському, який започаткував у Бердичеві Провінційну раду. Засідання ППТ відбувалися не регулярно, під час ярмаркових днів у Балті та Бердичеві і контрактових ярмарків у Києві.

учасників не перевищувала в українських землях 30 осіб.
У 1822 р. царська влада заарештувала В. Лукасінського і засудила на 9 років, хоча насправді – на 46. У 1823 р. ППТ очолив підполковник Северин Кжижановський, в 1824 р. активізувалися контакти з декабристами, але не мали практичних наслідків.
Поразка декабристів спричинила розгром Польського патріотичного товариства, яке мало контакти з Південним товариством російських дворянських революціонерів. Заарештували 126 його членів.

Порушення Миколою І Польської Конституції 1815 р., неврожай 1830 р. призвели до посилення невдоволення серед поляків. 29 листопада 1830 р. група поляків на чолі з Людвіком Набєляком і Северином Гощинським здійснила напад на Бельведер – резиденції Костянтина Павловича. Повстанці захопили Варшаву. 3 грудня створено Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, 5 грудня ген. Ю. Хлопіцький проголосив себе диктатором. 17 грудня 1830 р. Микола І зажадав повної капітуляції всіх зрадників. Відновило діяльність ППТ на чолі з істориком Й. Лелевелем та публіцистом М. Мохнацьким. 25 січня 1831 р. відбувся Акт детронізації царя. На початку лютого до Польщі увійшло 115 тис. російських військ на чолі з ген. І. Дибіч-Забайкальським. Польська армія налічувала 54 тис. осіб.

польської шляхти щодо повстання на «східних кресах». У лютому тут визначили керівником повстання В. Тишкевича, але лише 3 травня 1831 р. загони польської шляхти проголосили на Київщині початок повстання «на Русі».
До складу армії повстанців ішли шляхтичі, чиновники, міщани тощо. Українські селяни не стали на бік повстання, тому що вважали його чужою справою. Проте за кілька днів повстанці зазнали поразки від росіян: на Волині під Боромлем зазнав поразки кінний корпус генерала Ю. Дверницького, який рухався із Польщі на допомогу повсталій шляхті, а згодом така ж участь спіткала і повстанське військо ген. О. Колиско на Поділлі, поблизу м. Дашева. Водночас українські селяни розпочали боротьбу проти своїх поміщиків.
Улітку 1831 р. припинили боротьбу й партизани під командуванням Кароля Ружицького, що діяли на Волині. Всього в Україні діяло бл. 6 тис. повстанців. Наприкінці липня 1831 р. армія фельдмаршала Івана Паскевича оточила Варшаву. 6 вересня розпочався штурм.

Прапор польських повстанців 1831 р.

Іван Паскевич. 1834 р.

Англії, до склала до 10 тис. осіб. Польська еміграція поділялася на: консервативну, аристократичну на чолі з А. Чарторийським та революційно-демократичну – очолювану Іоахімом Лелевелем.

Емігранти-аристократи прагнули до визволення Польщі і поновлення держави-монархії з королем в кордонах 1772 р., при цьому кріпосне право залишалося недоторканим і будь-яких реформ не передбачалось. Революційні демократи, які об’єднували здебільшого дрібну шляхту, виступали за оновлення Польщі, зокрема вимагали скасування кріпацтва, станових привілеїв, встановлення республіки, національної та релігійної рівноправності.

Правобережжя
сприяння активізації прогресивних сил в Україні

Початок повстання: листопад 1830 р.
Територія: Польща, Литва, Білорусія, Правобережна Україна.
Гасло: «За нашу і вашу свободу».
Мета: ліквідація російського панування та національне відродження Польщі.
План дій:
створення національного уряду;
відновлення Польщі в кордонах 1772 р.;
питання про скасування кріпацтва не ставилося;
Україну планували включити до Польської держави (тому підтримки серед українців вони не отримали).

р. було утворено таємну організацію «Молода Європа» на чолі з Джузеппе Мадзіні, яка об’єднала низку таємних товариств, таких як «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Франція», «Молода Іспанія», «Молода Швейцарія». ЦК організації перебував у Швейцарії. 12 травня 1834 р. в Берні виникла таємна організація «Молода Польща». У грудні 1835 р. лідером організації став революційний демократ І. Лелевель.
«Молода Польща» прагнула розгорнути роботу з підготовки до майбутнього повстання на теренах Польщі, Литви, Білорусі і України. Цю важливу справу І. Лелевель доручив польському революціонеру Шимону Конарському, під час польського повстання 1830 – 1831 рр. брав активну участь у боях з царськими військами, пройшовши військовий шлях від підпоручика до капітана, згодом – учасник експедиції Ю. Залівського – невдалої спроби знову підняти народ на боротьбу з царатом.

Ши́мон (Шимон-Констант-Юзеф-Ігнаци) Кона́рський (22 лютого (5 березня) 1808 — † 15 лютого (27 лютого) 1839) — польський військовик, революціонер, журналіст.

і остаточне влаштування суспільства», «Злочинство народу внаслідок погано влаштованого суспільства», у прокламації «Голос вопіющого в пустелі». Взимку 1835 р. Ш. Конарський прибув до Кракова, де 11 лютого було створено нову таємну організацію «Союз польського народу», яка поширювалася на 5 провінцій, в т. ч. до складу другої входили Волинь, Поділля, Київщина, а четвертої – Галичина. У грудні 1835 р. Ш. Конарський таємно перейшов російсько-австрійський кордон і відвідав ряд регіонів, зокрема Волинь, Поділля та Київщину. На Правобережжі він виявив низку розрізнених організацій: на Волині – таємне політичне товариство під девізом «Віра, надія і любов» (керівник Каспер Мошковський), у складі якого був і гурток студентів Київського університету Св. Володимира. 11 лютого 1835 р. Ш. Конарський створив «Співдружність польського народу», яка поширилася на 5 провінцій, в т. ч. Литву, Волинь, Поділля і Київщину та Галичину. У грудні 1835 р. Ш. Конарський побував в Україні, відвідав Волинь, Поділля, Київщину, об’єднав майже всі, що там існували, таємні товариства і гуртки. Головною резиденцією Ш. Конарського стало с. Лісов Луцького пов. на Волині. В цьому краї діяло й таємне товариство під девізом «Віра, надія, любов» на чолі з Каспером Мошковським, учасником польського повстання 1830-1831 рр. У листопаді 1835 р. члени товариства провели з’їзд у Немирові на Поділлі. До цього ж товариства належав і гурток студентів Київського університету. Згодом товариство активізувало конспіративну діяльність і злилося з «Союзом польського народу».

з двома девізами: «Через народ для народу» і «Свобода, рівність, братерство», що означало орієнтацію на народні маси та ідеї Великої французької революції.
Документ визначав два основні напрями боротьби – повалення деспотизму і внутрішні реформи. Програма базувалася на моральних принципах і не передбачала глибоких змін у суспільстві.
Ш. Конарський та його найближчі помічники – Мошковський, Савич, Родзевич – здійснювали конспіративну і пропагандистську діяльність, мали політичний вплив на учнів Немирівської, Вінницької, Житомирської, Клеванської, Ровенської, Київської гімназій та дворянських училищ у повітових місцях, підтримували контакти з емігрантами, насамперед з І. Лелевелем.
Одним із найголовніших завдань «Союзу» була підготовка збройного повстання, яке мало одночасно розпочатися в Польщі, Литві, Білорусі та Україні. Головною рушійною силою Ш. Конарський вважав шляхту. Але радикальні ідеї відлякували частину поміщиків. 27 травня 1838 р. Ш. Конарський був виданий купцем-провокатором поблизу Вільно, заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27 лютого 1839 р. До військового суду було віддано 73 учасники «Союзу». У Києві з 6 лютого по 6 березня 1839 р. відбулося шість військово-судових процесів. Діяльність «Союзу» сприяла зближенню прогресивних сил слов’янських народів у боротьбі проти царизму й кріпосництва.