Культура ХІХ – початку ХХ ст. Національна революція в Україні презентация

двох найважливіших факторів: успіхів в області філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах) і природознавства (Дарвін, Фарадей, Пастер, Броун).
Провідною домінантою культури XIX ст. була наука. 

вільний розвиток, раціоналізм і, особливо, - сцієнтизм, який абсолютизував роль і можливості науки в житті суспільства, а також євроцентризм, що оцінював всі цивілізації крізь призму переваги європейського зразка для всіх інших культур. 
В практику культурного життя XIX століття входитьпроведення наукових конференцій, симпозіумів, всесвітніх виставок

какая слабость мысли, как скоро стынет в нем энергия, как рано изношено в нем увлечение, энергия, вера в собственное дело…
Несмотря на умственное превосходство нашего времени, всё идет к посредственности, лица теряются в толпе… Мещанство – вот последнее слово цивилизации… Весь образованный мир идет в мещанство…

Микола Ге.
Портрет Герцена. 1867 р.

зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу.
XIX сторіччя називають золотим віком літератури - як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. 
Різні ціннісні орієнтації ґрунтувалися на двох вихідних позиціях: встановленні та затвердження цінностей буржуазного способу життя, з одного боку, і критичному неприйнятті буржуазного суспільства, з іншого. Звідси - поява настільки несхожих явищ в культурі XIX ст.: романтизму, критичного реалізму, символізму, натуралізму, позитивізму тощо.

monstruos) - іспанське прислів'я, фабула відомого однойменного офорта Франсиско Гойї із циклу «Капрічос».

Потворність її моральних, духовних і політичних основ Гойя розкриває в гротескно-трагічної формі, що харчується фольклорними витоками, в великої серії офортів «Капрічос» (80 аркушів з коментарями художника, 1797-1798)

У творчості Гойї наростають риси трагізму, неприязнь до феодальної Іспанії "старого порядку".

літератури виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку мусить давати мистецтво. 
український класицизм: І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський; поширення набули переважно тільки «низькі» жанри травестійна поема, комедія, байка. 

бути, між ідеалом та дійсністю: • в поезії його представниками були Д.Байрон, В.Гюго, В. Жуковський • в філософії та естетики - Ф.Шеллинг, С. Кьеркегор
• в музиці - Ф. Шопен, Г. Берліоз, М. Глінка, П. Чайковський • в живописі Е.Делакруа, Т.Жеріко, Д.Констебл,О.Кипренський • в художній літературі В. Скотт, О.Дюма, Е.Гофман, Ф.Купер.
Саме в епоху романтизму оформляються феномени туризму, альпінізму і пікніка, покликані відновити єдність людини і природи

Увидеть мир в одной песчинке
И космос весь - в лесной травинке,
Вместить в ладони бесконечность
И в миге мимолетном вечность...      
                         Уильям Блейк

пісні»
Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883—1884), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка. 

охоплення дійсності; художнє осмислення протиріч життя.
підвищений інтерес до соціального початку дійсності М.Гоголь, Ф.Стендаль, О. Бальзак, О. Пушкін, Ф. Достоєвський, А. Чехов, Л.Толстой, Ч.Діккенс.

Натуралізм - художник дає «шматки життя», вважаючи такий докладний опис умовою правдивості в мистецтві (Е. Золя, Г. де Мопассан, Г.Гауптмана, Д.Мамін-Сибіряк

світ людини.
Прикладом може служити карєра Жюльєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі;
психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л.М.Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. 

 
Ромен Роллан
Генрих Манн,
Томас Манн
Джордж Бернард Шоу
Генрих Ибсен

зображення об'єктів;
• фіксація миттєвих, як би випадкових ситуацій, фрагментарність;
• несподівані ракурси фігур і предметів.
творчість О.Ренуара, Е. Дега, Е. Мане, К. Моне, К.Піссаро.

“Вулиця в Сіднемі”

як зв'язуюча ланка між романтизмом XIX ст. і модернізмом XX ст.
Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь).

эмалевой стене. Фиолетовые руки На эмалевой стене Полусонно чертят звуки В звонкозвучной тишине…

В.Брюсов

До числа російських декадентів в 1890-і рр. відносили символістів старшого покоління - таких, як К.Бальмонт, Ф. Сологуб, Д. Мережковський, Зінаїда Гіппіус, а також ранній В. Брюсов.

мотиви відчаю, зневіри в людські сили. «Геть логічність і ясність! Хай живе загадковий сенс звуків!»А. Рембо
Прагнення в світ позамежного, потойбічного.
Привабливість огидного, вульгарного, заперечення моралі.
Письменник - містик, здатний проникати в таємниці світу, який прагне висловити невимовне (Оскар Уайльд, Поль Верлен, Шарль Бодлер, Філіп Малларме, Моріс Метерлінг, Еміль Верхарн).

Гюстав Моро «Фаетон» 1878 р.

на те, що саме вони створюють нове мистецтво;
В основу напрямок лягло вчення Анрі Бергсона про інтуїцію як особливому способі внутрішнього споглядання;
емоційне значення слова, а не його смислове значення;
Руйнування синтаксису, створення «телеграфного мови»;
Стверджували, що мистецтво повинно служити вираженню «я» письменника;
Письменник - новатор, першопроходець (Марсель Пруст)

Густав Клімт. Юдіф з головою Олоферна.1901.

фрейдизм
Пошук нових образотворчих форм
Елітарний характер, прагнення переробити суспільство і бажання масовості
Модернізм постійно переглядає межі між “нормальним” і “ ненормальним”

закликав оспівувати красу швидкості і техніки. “Життя мотора хвилює більше, ніж посмішка чи сльоза жінки”.

Умберто Бочонію Вулиця входить в дім. 1911 р.

мистецтва виступає не оточуюча дійсність, а фантастичні образи

Е.Мунк. “Крик”

або впізнати”

думки розуму, поза всіляких естетичних та моральних міркувань”.

населення України складало 48 млн. Дві третини (33 млн.) – українці, інші представники національних меншин: росіяни (10%), євреї (понад 4%), поляки, угорці, болгари та інші.
2001 р. - за підсумками перепису населення країни становило 48 240 902 постійних жителя
2016 р. - на 1 вересня за даними Укрстату чисельність населення України склала 42 472 797 постійних жителів

За національним складом село було переважно українським, хліборобським, місто – багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях – польським та єврейським. Українці становили тільки третину городян. Між містом і селом існували глибокі мовні відмінності. У селі розмовляли українською мовою, у місті – здебільшого російською, а на заході – польською, німецькою та угорською.

великі регіони: Південно-Західний край або Київське генерал-губернаторство (Подільська, Волинська, Київська губернії), Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії). Українці також заселяли великі райони Кубані, Курщини, Воронежчини, Берестейщини. У 1912 р. за етнографічним принципом утворили нову Холмську губернію.
Територія Західної України (сучасна територія Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та більшої частини Тернопільської й Чернівецької областей) входила до складу Австро-Угорщини. Адміністративно вони належали коронним краям Галичина (Східна Галичина) та Буковина (Північна Буковина), а також угорській короні (Закарпаття).

250 тис. українців Галичини й Буковини – до австро-угорської.
Воєнне протистояння обох імперій розкололо національно свідоме українство. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з К. Левицьким.

січових стрільців (УСС).
У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізувалась у Відні в Загальну Українську Раду – єдиний і найвищий представницький орган українського народу Східної Галичини.
.

Кость Левицький

УСС, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Запис до УСС проводився на цілком добровільних засадах. Бажаючих вступити виявилось 28 тис. осіб. Основний контингент становили вихованці молодіжних воєнізованих українських організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Австрійський уряд, стурбований наявністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб.

створено відповідно дві дивізії – «синьожупанну» і «сірожупанну», названі так за колір форми.

створення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії, а згодом і Галичини. На знак протесту Загальна Українська Рада саморозпустилася. Керівництво українським рухом на західноукраїнських землях зосередилося в українському парламентському представництві.
У той же час політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі Української соціал-демократичної партії (УСДРП) – А. Жук, Д. Дорошенко, Д. Донцов, і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) – М. Меленевський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.
У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Головну ставку він робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, передбачаючи поразку Росії у війні.

освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.
Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію

завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

була розстріляна в липні 1918 р.

1913 р.

на це питання.
Одна частина суспільства, на чолі якої стояв новоутворений Тимчасовий уряд, дотримувалась ідеї свободи приватної власності, підприємництва та демократії. Тобто тих цінностей, на яких базується європейська цивілізація. Для того щоб здійснити це, потрібно було, на їх думку, переможно завершити Першу світову війну.
Проте їх погляди не поділяла основна маса селянства та робітництва, що згуртувалася навколо створених Рад робітничих і солдатських депутатів. Вони стверджували, що пропоновані Тимчасовим урядом заходи є недостатніми і що необхідно забезпечити нормальне життя для більшої частини населення: припинити, нарешті, війну, дати селянам землю, створити дієву систему соціального захисту і гарантії прав та свобод.

й встановлення загальної рівності та справедливості, тобто запровадження соціалістичного (комуністичного) устрою суспільства. Протистояння прихильників різних політичних поглядів зумовило гостру боротьбу, яка призвела до громадянської війни.

Володимир Ленін - лідер партії більшовиків, творець першої в світі соціалістичної держави

День обрання керівного складу УЦР 20 (7) березня 1917 р. вважається датою її заснування.
10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко зачитав текст І Універсалу УЦР, в якому проголошувалося: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям.».
Підтвердженням серйозності намірів УЦР, стало утворення Генерального Секретаріату –уряду, який очолив В. Винниченко.

В.Винниченко – автор чотирьох універсалів

Петроградом і Києвом було укладено договір, який був оформлений як ІІ Універсал. Так, УЦР відкладав реалізацію ідеї проголошення автономії України до Всеросійських Установчих зборів, а Тимчасовий Уряд зобов’язувався визнати Генеральний Секретаріат державним органом влади в п’яти українських губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській та Волинській.

більшовики вчинили заколот проти Тимчасового уряду і повалили його.

У ньому зазначалося: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України».

вихід України з Першої світової війни. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою, в якій говорилося, що УНР буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Українська делегація приєдналася до мирних переговорів, що розпочала радянська Росія з країнами Четверного союзу у Брест-Литовську.
9 лютого 1918 р. було укладено договір УНР із країнами Четверного союзу. За договором, УНР зобов’язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції та сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання Холмщини та Підляшшя до УНР і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові працював 11 – 12 (24 – 25) грудня 1917 р.; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (Радянська УНР). З’їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 особи (з них 35 – більшовики). Головою ЦВК обрали українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний Секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.

ударами з півночі та сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці України. Становище УЦР ставало критичним. В умовах деморалізованості й дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня 1918 р. неподалік станції Крути вступили в нерівний бій із переважаючими силами противника й загинули.
16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення. Того ж дня було оприлюднено ІV Універсал, який проголошував незалежність України.
Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовим «червоним терором». Лише в Києві радянські війська під командуванням Муравйова знищили до 5 тис. людей.

Австро-Угорщини рушила в Україну. Більшовики такій силі нічого протиставити не могли і швидко відступали в Росію, знищуючи за собою все, що не могли забрати.
29 квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ у Києві було здійснено переворот. Центральну Раду усунули від влади, а правителем України проголосили гетьмана Павло Скоропадського, нащадка колишнього гетьмана Івана Скоропадського.

Павло Скоропадський

університети, велика кількість українських шкіл, засновано Українську академію наук, організовано Національну бібліотеку, архів, галерею мистецтв, історичний музей, театр тощо.
Українські діячі не могли пробачити Скоропадському те, що він насильно усунув їх від влади, селянство – повернення поміщиків, робітники – обмеження здобутків революції. Коли Німеччина програла у Першій світовій війні, стало зрозумілим, що довго П. Скоропадський владу не втримає.
Українські партії стали готувати повстання проти гетьмана, центром якого мало стати місто Біла Церква. Для керівництва повстанням обрали керівний центр – Директорію, яка складалася з п’яти чоловік, серед яких виділялися В. Винниченко і С. Петлюра. Поштовхом до рішучих дій повстанців стала грамота гетьмана про відмову від незалежності України й повернення до складу майбутньої небільшовицької Росії.

а згодом на цій території було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), президентом якої обрали Є. Петрушевича. Прагнення українців створити власну державу зіштовхнулися з протидією. Поляки, які теж відродили свою державність, заявили про свої права на Галичину. Спалахнула Україно-польська війна. Українська галицька армія (УГА) чинила завзятий опір переважаючим силам поляків.
Важливим актом державності стало об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (Акт злуки). Назву ЗУНР було змінено на Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР) за повної її автономії.

Є. Петрушевич

Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон (загинув 1945 р. в Берліні).
Директорія поступово втрачала контроль над територією, де владу перебрали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалися несприятливі умови – розпорошувалися без бою, прихоплюючи зі собою зброю.
Доля Директорiї вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росiї проти УНР – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). Із січня 1919 р. війська Директорiї залишили Харкiв, який став столицею радянської України.

Симон Петлюра

що утвердилися в радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р. – Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 – УРСР). Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. Третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

трьома силами: Червоною армією, білогвардійцями і військами УНР.
У травні 1919 р. білогвардійські війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н.Махна.
Здача Києва денікінцям 30 серпня 1919 р. була рівносильною поразці. Ця подія увійшла в історію як «Київська катастрофа».
Першою припинила збройний опір УГА, яка після сепаратних переговорів перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася.
Війська С. Петлюри ще деякий час чинили опір. Опинившись в оточенні, залишки української армії перейшли до партизанських методів боротьби. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив рейд частин військ УНР, що рушили тилами денікінських військ і Червоної армії (цей рейд увійшов в історію як перший «Зимовий похід» (грудень 1919 р. – травень 1920 р.)).

Антон Денікін - головнокомандувач Добровольчої армії (Біла гвардія)

третину зібраного врожаю поміщикам. Також був запроваджений податок – 5 пудів зерна з кожної десятини на потреби армії. Затримки й ухиляння каралися смертю.
Такі порядки призвели до вибуху народного невдоволення: страйки і повстання робітників, розгортання масового селянського руху (партизанський рух загонів Н. Махна та інших отаманів), з яким денікінці не змогли впоратися. Усі успіхи денікінців на фронтах проти більшовиків зводилися нанівець повним розвалом їхнього тилу.
Зрештою в жовтні 1919 р. Червона армія завдала контрудару по денікінцях. Після запеклих боїв їх головні сили були розгромлені (кінні корпуси Шкуро і Мамонтова) і залишки денікінців, що відступали, на початку 1920 р. закріпилися в Криму. Денікін склав із себе обов’язки головнокомандуючого. Із поразкою Денікіна частини УГА опинились у складному становищі й в лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків. З’єднання одержало назву Червоної Української Галицької армії (ЧУГА).
Таким чином, бойові дії другої половини 1919 р. призвели до третього приходу більшовиків на Україну. Головні противники більшовиків: Армія УНР і Добровольча армія генерала Денікіна були розгромлені.

залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він розпочав наступ Радянське командування, занепокоєне таким розвитком подій, у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

Нестор Махно

махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців складали кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника у справі завоювання Криму.

територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна.
Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 –24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Натомість Західна Україна з населенням 5,2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі.
18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина.

28-тисячне угруповання, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм Турецького валу. Протягом 8 – 11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках.

Барон Врангель

кораблях до Туреччини та Болгарії. Але близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину. Вони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади. Загалом було знищено від 40 до 150 тис. осіб.