Країни Бенілюксу в середині ХІХ - на початку ХХ ст презентация

і спроби запобігти розгортанню збройних конфліктів

Митно-економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу виник лише в середині ХХ ст. (1948‒1949 рр.), тому вживання терміну «країни Бенілюксу» щодо середини ХІХ – початку ХХ ст. є умовним, я його використала для спрощення назви теми.

ХХ ст.
2. Внутрішньополітичний розвиток і зовнішня політика Бельгійського королівства у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
3. Внутрішньополітичний розвиток і зовнішня політика Королівства Об’єднаних Нідерландів у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.
4. Пацифізм і спроби запобігти розгортанню збройних конфліктів

до незалежної держави і передано в особисту власність королю Нідерландів Віллему І (1815-1840) для «безконечного володіння ним та його спадкоємцями, з повним правом власності й суверенітетом». Король Нідерландів вважався Великим герцогом Люксембургу до 1890 р. Окрім того, Люксембург був і складовою частиною Німецького союзу. У Люксембурзькій фортеці, яка вважалася союзною, знаходився прусський військовий губернатор із гарнізоном.

податкову політику, а й за повну відсутність інтересу до Люксембургу. Він лише один раз відвідав Арлон, передав усі відповідальні пости іноземцям, і навіть хотів ввести викладання голландської мови у початкових школах (на той час у Люксембургу двомовність – німецька й французька). Тому в 1830 р. Люксембург повстав із Бельгією. Але за рішеннями Лондонської конференції 1831 р. Бельгії було надано незалежність, але відокремлено Велике герцогство Люксембург і Лімбург.
«Три поділи Люксембургу»:
1). 1659 р. південна частина до Франції
2). 1815 р. східна частина до Пруссії
3). 1839 р. західна частина до Бельгії.

ратифікував приєднання Великого герцогства Люксембург до Німецького митного союзу.
У 1848 р. в Люксембурзі прийнято нову ліберальну Конституцію, яка обмежувала королівську прерогативу.

зміни до Конституції, яка запроваджувала Державну раду, що призначалася королем. Він призначив свого брата Генрі намісником-представником. Останній став прихильником незалежності Люксембургу, особливо під час кризи 1867 р. Ще після Пруссько-австрійської війни 1866 р. розпався Німецький союз, утворився Північнонімецький союз, членом якого Велике герцогство Люксембург не стало. Однак, Пруссія не хотіла вивести свій гарнізон із Люксембурзької фортеці. Наполеон ІІІ, побоюючись посилення Прусського королівства, хотів купити у Віллема ІІІ Герцогство Люксембург. Намісник Генріх наполягав на нейтралітеті Люксембургу й виводі прусських військ.
11 травня 1867 р. учасники спеціально скликаної Лондонської конференції: Англія, Австрія, Італія, Франція, Пруссія, Нідерланди, і Бельгія проголосили Велике герцогство Люксембург нейтральною країною під колективною гарантією великих держав. Прусський гарнізон мав покинути Люксембург, що й було зроблено до вересня 1867 р. Також фортеці підлягали руйнуванню, герцогство позбавлялося права на постійну армію, допускалися лише волонтери й дві роти жандармів – до 300 осіб.
17 жовтня 1868 р. Люксембург отримав нову, ліберальнішу Конституцію, яка чинна досі.

розірвано

Нідерланди відійшли його старшій дочці – Вільгельміні, а Люксембург – єдиному чоловічому представнику роду Вайльбург-Нассау – герцогу Адольфу Нассауському. На той час йому було 73 роки, правив до 1905 р., з того часу престол переходить його прямим нащадкам. Але Адольф надавав перевагу жити у замку Хохенбург у Баварії, політичні рішення приймав Пауль Ейшен, президент уряду Люксембургу.
Таким чином, великий герцог став поза або понад політикою. Його син ВільгельмІV (1905-1912) дотримувався аналогічних поглядів.

жодного сина, а лише 6 дочок, прийнято новий порядок спадкування, за яким трон переходив старшій доньці. Марія-Аделаїда (1912-1919) стала першим сувереном, народженим у Люксембурзі, починаючи з 1296 р.

Бельгії 10 листопада 1830 р.
7 лютого 1831 р. було прийнято бельгійську Конституцію, яка передбачала утворення конституційної монархії.
21 липня 1831 р. Леопольд Саксен-Кобурзький урочисто в’їхав у Брюссель, де прийняв присягу на вірність конституції, і почав правити під іменем Леопольда І (1831-1865).
У 1839-1842 рр. остаточно вирішують контраверсійні питання у відносинах між Бельгією й Нідерландами.

На авансцену виходить протистояння між ліберальною й католицькою партією, які раніше, в умовах нідерландської загрози, у 1828 р. уклали своєрідну угоду про спільні дії (консенсус, унія).
Основні «точки зіткнення» між лібералами та католиками:
Освітня політика
Виборче законодавство .
Коли в лютому 1848 р. у Франції спалахує революція, Леопольд І робить надзвичайно виважений хід – пропонує підданим вирішити подальшу долю монархії. Таким чином, він обеззброює своїх противників, і ще більше утверджується, як конституційний монарх.
Фактори, що сприяли швидкому економічному зростанню Бельгійського королівства:
Близькість до промислово розвинутих Англії й Франції
Наявність запасів кам’яного вугілля та залізної руди.
Провідними галузями стали чорна металургія, добування вугілля, машинобудування.

роботи Антверпенського порту. Згідно Лондонського трактату 1839 р., Голландія отримала право брати по 1,5 флорина мита з тони вантажу за проходження Схелдою до Антверпена. Цей митний збір було скасовано лише у 1863 р. при сприянні інших морських держав, які торгували з Антверпеном.
У 1842 і 1845 рр. підписані договори з Францією, що забезпечували розвиток фландрської промисловості. Бельгійські тканини були звільнені від підвищеного мита, натомість зменшувалися бельгійські податки на французькі вина, шовк і сіль. У вересні 1844 р. укладено торговий договір із Німецьким митним союзом. Торгівельні угоди укладалися також зі США, Голландією.
Бельгійці одними з перших у Європі починають рекламувати свої промислові досягнення.
У 1831-1913 рр. бельгійський експорт зріс із 97 млн до 3,7 млрд. При цьому зростання відбувалося завдяки різним статтям «невидимого експорту» - туризму, фрахтування, доходам від інвестицій за кордоном. Напередодні Першої світової війни Бельгія за обсягом зовнішньої торгівлі займала четверте місце в Європі.

який зобов’язував общини відкривати школи у тих місцевостях, де було мало приватних шкіл. Водночас духовним особам було надане право інспекції навчальних закладів.
Ліберали на чолі з Ван де Вейєром виступали за світський характер освіти (порівняти із реформами Гізо, згодом Бріана). А члени уряду Малу й Деман, що належали до католицької партії, схилялись до контролю церкви над освітніми закладами. Обговорення питання призвело до урядової кризи. У 1846 р. сформовано суто католицький кабінет на чолі з де Тьо.
Вибори 1847 р. знову привели до влади лібералів. До складу нового кабінету увійшли представники поміркованого напряму Рож’є, де Гауссі, Фейдт, Шазаль і Фрер-Орбан. Становище нового міністерства було хитким, оскільки в палаті депутатів остаточне рішення залежало від 7-8 голосів. Але впродовж 1847-1853 рр. уряд провів низку реформ. Було відновлено світські школи. Збільшено кількість землеробських і ремісничих шкіл, народних бібліотек.

виборчих прав населення, вирівнюючи умови міських виборів із сільськими (чому це невигідно клерикалам?). Ліберали вважали, що умовою участі у виборчих процесах має бути не майновий ценз, а вміння читати й писати.
З 1886 р. головною проблемою політичного життя Бельгії стає рух за загальне виборче право. У 1888 р. 100 тис. бельгійців підписали петицію про необхідність прийняття нового виборчого закону. Адже при діючому законі в 1890 р. з 6 млн бельгійців виборче право мали лише 137 тис. осіб. У межах руху за загальне виборче право у 1893 р. країну охопив загальний страйк. Навіть бельгійський король Леопольд ІІ (1865-1909) наполягав на перегляді виборчого закону,
18 квітня 1893 р. в країні введено виборче право для всіх чоловіків, які досягли 25 років, деякі категорії мали право на додаткові голоси:
-ті, хто володів невеликим будинком, землею, чи мав 2000 флоринів у банку,
-був батьком сімейства
мав посвідчення про середню освіту.
У 1894 р. вперше проведено вибори за новим законом, голосували 1,3 млн нових виборців, що мали 2 млн голосів. Соціалісти критикували закон за нерівне представництво, Брюссель обирав непропорційно багато депутатів.

конфлікт інтересів між переважно аграрними фламандськими й індустріальними валлонськими провінціями. «Фламандська проблема» виявилася у вимозі визнання на практиці рівноправності фламандської та французької мов як державних. Ця рівноправність була декларована ще Конституцією 1831 р. Закон від 1838 р. передбачав, що тексти законів, написи на поштових і гербових марках, монетах, будівлях держустанов, мали робитися двома мовами.
Початок ХХ ст. у Бельгії ознаменувався розвитком національного руху у Фландрії. Статистичні дані за 1910 р. свідчать, що 2,8 млн населення розмовляло французькою, 3,2 – фламандською, 1 млн – двомовні. Фламандці почали вимагати, щоб у франкомовному університеті в Генті (на території Фландрії) лекції читали фламандською мовою. У 1911 р. фламандські депутати порушили це питання у бельгійському парламенті, однак воно не отримало позитивного вирішення. У 1914 р. фламандські студенти приєдналися до розпочатого валлонського руху за поділ органів управління у краї, вважаючи, що таким чином швидше досягнуть «фламанізації» Гентського університету. Після закінчення І с.в. король Альберт І (1909-1934) обіцяв фламандцям національний університет у Генті.

(1865-1909).
Бельгійське Конго

заявив про рішення розпочати процедуру перегляду Конституції. Для цього було створено комісію на чолі з Йоганом Рудольфом Торбеке. Тоді Генеральні штати, скликані із подвійною кількістю депутатів, на правах Установчих зборів прийняли нову Конституцію, яка була оприлюднена 3 листопада 1848 р. :
Основою виконавчої влади замість короля ставав уряд, відповідальний перед парламентом;
Відповідальність міністрів, недоторканість короля;
Члени верхньої палати обиралися на 9 років штатами провінцій із числа найбільших платників податків. Верхня палата нараховувала 39 депутатів, нижня – 68-86;
Членом нижньої палати могла бути особа, старша 30 років, майнового цензу не було. Члени нижньої палати отримували 2 тис. гульденів на рік, верхньої – 3 тис. Нижня палата обиралася на 4 роки, кожні 2 обновлялася наполовину. Король міг її розпустити. Нижня палата отримала право проводити розслідування і ставити питання міністрам, вносити законодавчі пропозиції і правки.
Засідання обох палат ставали відкритими.
Виборцем міг бути чоловік, який сплачував податків на 20 гульденів у селах, 160 гульденів у великих містах. На 45 тис. мешканців припадав 1 депутат. Кількість депутатів змінювалася після кожного перепису.

основними партіями – лібералами й консерваторами.
Дискусійними питаннями були:
-податкові реформи
колоніальна політика
початкова система освіти
права католиків.

загальній кількості населення 3 млн осіб, лише 350 тис. (трохи більше 10 %) були зайняті у промисловості. У містах мешкало 39 % населення, але лише в Амстердамі більше 200 тис. чоловік. Причини слабкого промислового розвитку:
Брак розвіданих корисних копалин
Конкуренція дешевої англійської промисловості
Прагнення власників капіталів вкладати їх у ті галузі, які найшвидше давали прибуток – зовнішню торгівлю, судноплавство, експлуатацію Індонезії, зовнішні позики.
У 1862 р. уряд ввів принцип вільної торгівлі.
Відбувалася реорганізація сільського господарства, яке все більше орієнтувалося на експорт масла та сиру, що витісняло дрібних власників із землі, яка перетворювалася у пасовища Східні й південні області перепрофілювалися на скотарство, західні й прибережні райони – на овочівництво.
До 1900 р. у промисловості задіяно 33,8 % населення, сільському господарстві – 29,6 %, торгівлі банківській сфері й транспорті – 18 %, інше – 19 %. У 1891 р. створено електротехнічне підприємство «Філіпс».

але не торкалися бюджету колоній. Ліберали наполягали на введенні парламентського контролю над бюджетом цього міністерства. А радикально налаштована їх частина вважала, що «система культур» - це жорстока експлуатація праці яванців, недостойна цивілізованої держави. Контроль над бюджетом Міністерства колоній було встановлено в період другого кабінету Торбеке (1862-1866), у 1870 р. скасовано цю систему. Завдяки доходам від «системи культур» Нідерландам вдалося погасити державний борг.
Рабство було заборонене в Голландській Ост-Індії у 1858 р., у Вест-Індії в 1863р. З 1901 р. у колоніальній політиці Нідерландів т.зв. «етичний курс». Поняття увів Пітер Броосхофт у брошурі «Етичний курс у колоніальній політиці». На початку ХХ ст. завдання покращити становище населення Індонезії стало центральною темою парламентських і партійних дискусій. Пропонувалось офіційне розділення бюджету метрополії й колонії, децентралізація управління в Індонезії і створення з місцевих кадрів нового управлінського апарату. «Безкорисливе державне управління колоніями в інтересах цих країн і народів».

створені державні нерелігійні школи. З 1806 р. у силу вступив закон про початкову освіту, за яким до початкових шкіл мали доступ усі діти, незалежно від віросповідання, ці школи мали фінансуватися державою. Доброчинні (як правило, конфесійні) школи були під наглядом муніципальної або провінційної адміністрації. Ліберальна конституція 1848 р. встановила свободу викладання, збільшується кількість приватних конфесійних шкіл. Але в 1857 р. ліберали провели у Генеральних штатах закон, за яким держава контролювала й фінансово допомагала усім початковим неконфесійним школам. За законом 1878 р. ще більше збільшувалися державні субсидії нейтральним громадським школам, підвищувались зарплати вчителям. Консерватори вимагали, аби школи стали конфесійними (католицькими або протестантськими), залежно від рішення комуни, або хоча би було введено викладання релігійних дисциплін. У 1888 р. до влади прийшла клерикальна коаліція, яка одразу прийняла закон про державну підтримку усіх шкіл, у т.ч. й конфесійних.

метою пониження виборчого цензу. У листопаді 1887 р. внесено зміни: у верхню палату відтепер обиралося 50 осіб (а не 39), у нижню – 100. Майновий ценз знижено вдвічі.
Новий ліберальний кабінет Така вон Портфліта (1891-1894) запропонував нову радикальну виборчу реформу: освітнім цензом вважати вміння писати, майновим – за останній рік не отримувати державної чи громадської благодійної допомоги. Новий закон був прийняти у 1896 р. і вступив у дію з 1 червня 1897 р.:
Виборче право усім чоловікам, старшим 25 років, які сплачували прямі податки, мали певну суму у банку (мінімум 50 гульденів), власники чи орендарі жила, власники чи орендарі суден (тоннажність мінімум 24 т), які отримували зарплату чи пенсію; які успішно здали якийсь іспит;
У результаті виборче право отримали 700 тис. осіб, тобто майже 15 % населення.

на захист колоніальних володінь. Дещо охололи відносини із Британією під час Англо-бурської війни 1899-1902рр. Але так і не порушили нейтралітету. Морально підтримуючи бурів, голландці лише організували відправку на військовому кораблі у Нідерланди, президента Трансваалю Пауля Крюгера, який втік у Португалію і потрапив у складне становище.
У цей період Нідерланди, віддаючи пріоритет посиленню ролі міжнародного права, брали участь у численних європейських конгресах і конференціях, покликаних виробити механізми вирішення міжнародних суперечок мирними засобами.
Нідерланди демонстрували прагнення дистанціюватися від гострих проблем міжнародних відносин. Так, в мзс у 1914 р. нараховувалося лише 45 працівників.

які пов’язують свою діяльність із протистоянням військовій загрозі, мілітаризму та відкидають насильство як форму розв’язання існуючих конфліктів. На початку ХХ ст. представники цього руху трактували пацифізм, як “розширений і очищений патріотизм, кінцеву форму справжнього патріотизму”. Хоч ідеологічними предтечами цього руху вважають твори Еразма Роттердамського “Скарга миру” (1517 р.) й Еммануїла Канта “До вічного миру” (1795 р.), але у сучасному вигляді він оформлюється щойно в середині ХІХ ‒ на початку ХХ ст.
Від завершення Франко-прусської й аж до початку Першої світової війни населення Західної та Північної Європи жило в умовах миру. 44 роки без масштабних військових конфліктів. Цього часу було достатньо, аби сформувалося ціле покоління, яке не бачило війни на власні очі. Тому відбулася певна романтизація військової справи. Так, для цивільного населення Європи, найвідомішим армійським елементом був військовий оркестр, без якого важко було уявити собі громадські парки та заходи. Армія асоціювалася насамперед із доблестю та подвигами, а не вошами чи дизентерією, а війну розглядали, як короткочасну героїчну битву, яка може бути найлегшим вирішенням територіальних, економічних чи національних проблем. А в умовах формування різноманітних військово-політичних союзів, негласне очікування війни ставало “модним”.

створене в Женеві в грудні 1830 р. графом Жан-Жаком де Селлоном, який будучи активним протестантом, зробив висновок про необхідність встановлення миру в міжнародних відносинах. Скорочення витрат на озброєння вважалося необхідним як для росту економіки, так і для соціальних і культурних цілей “нового часу”. Тримати тримільйонну армію в мирний час у Товаристві вважали проявом безглуздого розподілу людських ресурсів. Але поширювати свої ідеї серед простолюду члени Товариства не прагнули, оскільки відповідальними за мир вважали уряди.
У 1867 р. у тій же таки Женеві представницький конгрес на чолі з Дж. Гарібальді створив Міжнародну лігу за мир і свободу, яка формально проіснувала до кінця 1930-х років. До цієї ліги входили такі відомі постаті, як Ж. Феррі та Дж. С. Мілль. У програмі цієї організації вказано, що умовою міжнародного примирення могло бути лише створення республіканських організацій.

Анрі Дюнана (1828‒1910), який у 1901 р. став першим лауреатом Нобелівської премії Миру. Вражений стражданнями солдатів у битві при Сольферіно 1859 р., яке яскраво описав у книзі “Спогади про Сольферіно” (1862 р.), А. Дюнан переконав ряд європейських урядів у 1863 р. створити Міжнародний комітет допомоги пораненим військовим, який у 1876 р. було перейменовано в Міжнародний комітет Червоного Хреста. Також з ініціативи А. Дюнана 22 серпня 1864 р. дванадцять європейських країн (Баден, Бельгія, Вюртемберг, Данія, Гессен, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія, Пруссія, Франція та Швейцарія) підписали т. зв. першу Женевську конвенцію, що ознаменувало офіційну появу міжнародного гуманітарного права. У грудні 1864 р. ці принципи підтримала також Швеція, а, відповідно, і Норвегія, яка була з нею в унії.

із десяти статей і серед іншого передбачав наступні положення:
1. Місця перебування поранених і медичного персоналу оголошувалися нейтральними, відповідно, медики та поранені мали користуватися привілеями нейтральної сторони;
2. Медики після виконання роботи, мали право безперешкодно відступити у розташування своїх частин;
3. Поранені та хворі мали право на медичну допомогу, незалежно від приналежності до тієї чи іншої воюючої сторони;
4. Непридатні для подальших військових дій мали підлягати безумовній репатріації, ті, що одужали – при обіцянці більше не воювати;
5. Встановлювалася обов’язкова позначка для військових польових госпіталів і місць перебування поранених – червоний хрест на білому полотнищі, яка мала гарантувати їм безпеку від нападів противника.

миру 1908 р.) у Берні за зразком Міжнародного поштового союзу було створено Міжнародне бюро миру. Організація зі статусом міжнародної юридичної особи, фінансувалася національними товариствами, які входили до її складу, отримувала добровільні пожертви, а також невелику субсидію від Федеральної ради Швейцарії (всього близько 8‒9 тис. франків на рік).
У 1910 р. цю організацію було удостоєно Нобелівською премією миру. Основним завданням цього Міжнародного бюро визначалася координація різних пацифістських організацій і сприяння популяризації концепту мирного вирішення міжнародних конфліктів. Більшість тодішніх асоціацій пацифістів входили до складу Бюро.

конференцію. Тривала з 18 травня до 29 липня 1899 р. Результатом цієї конференції, у якій взяли участь 27 держав, стало прийняття трьох конвенцій:
1). Про мирне вирішення міжнародних конфліктів;
2). Про закони й звичаї сухопутної війни;
3). Про застосування у морській війні засад Женевської конвенції від 22 серпня 1864 р.
Окрім того, було прийнято три декларації: “Про заборону метати снаряди і вибухові речовини з повітряних куль та інших подібних засобів”, “Про заборону використовувати снаряди зі шкідливими й отруйними газами”, “Про заборону куль, які легко розвертаються й сплющуються у людському тілі”.
Також за рішенням конференції, у Гаазі було створено Постійну палату міжнародного третейського суду. Американський мільйонер Ендрю Карнегі подарував Нідерландам 1,5 млн доларів на будівництво Палацу миру, урочисто відкритого 28 серпня 1913 р., що згодом став осідком Міжнародного суду ООН.

восьми розділах і значно розширювала положення попередньої конвенції, зокрема:
1. Ворожі поранені та хворі вже вважалися військовополоненими, а не нейтральними особами. Але за персоналом медичних закладів, капеланами, підрозділами охорони медичних закладів і далі нейтральний статус, і, відповідно, заборонялося брати в полон ці категорії людей. Нейтральний статус поширювався також на громадські доброчинні організації, які доглядали хворих і поранених;
2. Вперше від сторони, яка зайняла поле бою, вимагали оглянути його, шукаючи поранених і хворих, захистивши останніх від мародерства. Також вводився обов’язок хоронити або спалювати тіла всіх загиблих;
3. Від воюючих сторін вимагали взаємного інформування про долі вбитих, поранених і хворих, а також захисту їх особистих речей і цінностей;
4. Якщо медичні заклади опинялися на території, окупованій противником, то він мав постачати їх ліками;
5. Конвенції мали дотримуватися лише держави, які її підписали. Якщо хоча б одна зі сторін її не підписала, то положення не застосовувалися щодо поранених цієї країни;
6. Учасники повинні були стежити, аби знак червоного хреста не використовувався фірмами чи організаціями, які не мали відношення до догляду за хворими та пораненими;
7. У кримінальному порядку переслідувалися ті, хто обкрадав поранених, або погано з ними поводився;
8. Конвенція не передбачала конкретних санкцій щодо країн, які порушували її положення.

рішень.
На пропозицію британської делегації в Заключному акті було записано, що “Друга конференція миру підтверджує постанову, прийняту Конференцією 1899 р. щодо обмеження військових витрат, а оскільки з того року військові видатки значно зросли майже у всіх країнах, то Конференція оголошує, що надзвичайно важливо, аби уряди знову серйозно вивчили це питання”.
Також постановили, що третя мирна конференція мала відбутися у 1915 р., але через початок Першої світової війни так і не відкрилася. Загалом, сам факт вибуху Великої війни був виявом невдачі спроб мирного врегулювання міжнародних конфліктів і суперечностей.