Етнонаціональні процеси в українських землях кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Початок формування модерної української нації презентация

СТ. ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (4 ГОДИНИ)

Лекція № 3

Міграційні процеси, їх причини, характер, особливості та наслідки.
3. Початки формування української модерної нації. Феномен вітчизняного культурництва академічної стадії націотворення, його періодизація та регіональні особливості.
4. Зародження політичної течії в українському національному русі.
5. Українська національна ідея на тлі цивілізаційного процесу в Європі.

та поповідання. – К.: Наук. Думка, 1984. – 606 с.Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Радянський письменник, 1991. – С. 327 - 430.
Квітка-Основ’яненко Григорій. Повісті та оповідання. Драматичні твори. – К.: Наук. Думка, 1982. – 542 с.
Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 77 - 328.
Він же. Об историческом значении русской народной поэзии. Введение // Слов’янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – С. 44 - 49.
Котляревський Іван. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наук. думка, 1982. – 320 с.
Історія України: Хрестоматія: У 2 ч. – 2-е вид., перероб. і доп. / Упор. С. М. Клапчук (керівник), Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – Ч. 1. – С. 97-139.– С. 225 – 230, 233, 238, 256, 287.

явился городом великим: вибр. українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – С. 282-295.
Пам’ятки суспільної думки України (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): Хрестоматія / Під ред. А. Г. Болебруха. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – С. 218-422.
Національні процеси в Україні: хрестоматія: У 2 т. / Під ред. В. Ф. Панібудьласки. – К.: Вища шк., 1997. – Т. 1. – С. 233-244, 284-286 .
Русалка Дністрова: документи, матеріали / упоряд. Ф. Стеблій, О. Купчинський, Я. Грицак та ін. – К.: Дніпро, 1989. – 135 с.
Українські поети-романтики: Поетичні твори. – К.:Наук. думка, 1987. – 592 с.
Т. Г. Шевченко: Документи та матеріали до біографії (1814 –1861). – К.: Вища шк., 1975. – 600 с.

1996. – № 1 (4). – С. 132-148.
Бойко Я. В. Заселение Южной Украины, 1860 – 1890 гг. (Историко-экономическое исследование). – Черкассы, 1993. – 256 с.
Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения России в 18 – начале 20 ст.// Ист. СССР. – 1984. - № 4.
Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в 18 – начале 20 ст. // Сов. Этнография. – 1985. – № 5. – С. 15 – 31
Гелей Степан. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст. – Л.: Ін-т українозн. НАН України, 1996. – 124 с.

середина 40-х рр. ХІХ ст.) . – Л.: Вид-во Львівського ун-ту, 1994. – 251 с.
Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. – 1994. – № 9. – С. 77-95.
Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К.: М.П. “Радуга”, 1992. – С. 477-498.
Он же. Очерк истории украинского народа. - К.: Либідь, 1990. – С. 306-317, 320-320.
Гундорова Т. Суспільно-літературний рух “Молодої України” і проблема модерної української нації // Сучасність. – 1992. - № 3. – С. 108-113.
Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії: Державна школа: Історія. Політологія. Право. – К.: Вид-во “Українознавство”, 1996. – С. 43-123.

гг. – М., 1970. – 383 с.
Она же. Южная Украина в период кризиса феодализма 1825 – 1860 гг. – М., 1981. – 215 с.
Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – С. 232-284.
Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ в. (1719 – 1859 гг.). – М., 1976. – 307 с.
Кабузан В.М., Махнова Г.П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 – 1987 гг. // Ист. СССР. – 1965. – № 1. – С. 32 – 33;
Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомчий зб. наук. пр. – К.: Наук. думка, 1992. – Вип. 1. – С. 104-119.
Лисяк-Рудницький Іван. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 173-191.

Либідь, 2001. – 288 с.
Він же. Українська ідея на тлі цивілізації (генеза явища) // Генеза. – 1997. - № 1-5. – С. 14-43.
Оглоблін Олександр. Люди старої України та інші праці. – Острог; Нью-Йорк. УІТ; Ун-т “Острозька академія”, 2000. – 254 с.
“Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України / Відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К.: Наук. думка, 1987. – 338 с.
Романцов В. О. Українці на одвічних землях (18 – початок 21 ст.). – К., 2004.
Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості ( кінець ХVІІІ – початку ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1993. - № 7 – 8. – С. 3-14.
Він же. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. // Дніпропетр історико-археографічний зб.– Д.: Промінь, 1997. Вип. 1. – С. 357-361.
Він же. Національне відродження України. – К.: Видавн. дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

як концептуальні історіографічні поняття історії України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Осягнення історії: Зб наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського. – Острог; Нью-Йорк: Острозька академія; Укр. іст. тов-во, 1999. – С. 443-451.
Світленко С. І. Генезис українського народолюбства // Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Д.: Навч. книга, 1999. – С. 85-110; або ж // Київська старовина. – 1999. – № 2. – С. 29-47.
Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1926 – 1850. – К.: Наук. думка, 1971. – 300 с.
Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Л.: 1995. – Вип. 2. – С. 59-60.
Чижевський Д. І. Історія українського літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль.: Фенікс, 1994. – С. 306-458.
Шашкевичіана: У 2 вип.: Вип. 1: Маркіян Шашкевич і українське національне відродження; Вип. 2: “Руська трійця”, її оточення, послідовники і дослідники. – Л.; Броди; Вінніпеґ: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича; Вид-во “Просвіта”, 1996. – 464 с.
Шип Н. А. Интеллигенция на Украине /XIX в. / : Историко-социологический очерк. – К.: Наук. думка, 1991. – 172 с.

ОТЖЕ, ЕТНОС – КАТЕГОРІЯ ОБ’ЄКТИВНА. НАЦІЯ – ГРОМАДЯНСЬКО-ПОЛІТИЧНА, СУБ’ЄКТИВНА СПІЛЬНОТА .

1. Етнічні процеси в українських землях, склад населення, його регіональна своєрідність.

території між сусідніми державами;
за умов територіального розколу українських земель в основному завершився процес формування національної території українців;
змінюється основний вектор асиміляційного наступу супроти українського народу, більша частина якого замість полонізації й окатоличення починає піддаватися омосковленню, згодом русифікації;
закріпився територіальний розкол України;
поглибилася внутрішня поляризація між окремими елементами української етносоціальної структури – селянством, козацтвом, шляхтою;
на розвиток українського етносу продовжували впливати переселенські та пертурбаційні рухи.

ст., зокрема 4-ої ревізії 1782 р., де зверталася увага на українців. 5 ревізія 1795 р. вже враховувала Правобережну Україну. А вже 6 ревізія 1811 р. не передбачала обліку українців, які враховувалися разом із росіянами та білорусами. Окремо виділялися євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру. Національна приналежність відновилася лише за Всеросійським переписом 1897 р.

Етнічний склад населення України за Всеросійським переписом 1897 р.

918,8 тисяч осіб, на Полтавщині – 1354 тисяч осіб, на Харківщині – 848 тисяч осіб, а їх питома вага – 89,9%, 88,9%.
1897 р. –
на Чернігівщині – 1526 тис. осіб; на
Полтавщині – 2583 тисяч осіб; на Харківщині – 2009,5 тисяч осіб.
Питома вага українців упала: в Чернігівській губ. – до 66,4%, в Харківській – до 80,6%, в Полтавській – до 93%.
У 1910 – 1917 рр. частка українців збільшилася: до 67% в Чернігівській, до 94% в Полтавській, до 85,7% - в Харківській губерніях.

Селяни Полтавщини кінця 18 століття.

населення з них 3417 тисяч українців, або 56,3% населення.
На Харківщині – 2492 тисяч з них українців 2009 тисяч – 80,7 %;
У Воронещині – 1967 тисяч з них 854 тисяч українців, або 43,3 %;
В Курщині – 1604 тисяч з них 523 тисяч українців, або 32, 6 %.

Етнічний склад Харківської губернії за переписом 1897 року.

або 89 % від загальної кількості населення регіону, на Волині – 1004 тисяч осіб, або 89 % та на Поділлі – 978 тисяч, або 85 %.
У 1897 р. чисельність українців у правобережних губерніях збільшилася в 2 – 3 рази, але питома вага зменшилася на 5 – 10 %. Так, у Київській губернії українців було 2819 тисяч, або 79 %, у Волинській губернії – 2095 тисяч, або 70 %, в Подільській – 2442 тисяч, або 80, 9 %.
У 1910 – 1917 рр. темпи зростання українського населення в регіоні уповільнюються, а його питома вага на більшій частині території (за винятком Київщини) практично стабілізується. Так, у Київській губернії українці дорівнювали 3608 тисячі, або 76,5 %, у Волинській – 2698 тисячі, або 69,7 %, в Подільській – 3056 тисячі, або 80 %.

Етнічний склад Київської губернії за переписом 1897 року.

ПРОШАРОК НАСЕЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ СКЛАДАЛИ ПОЛЯКИ. АЛЕ ВЖЕ ЗА 8 РЕВІЗІЄЮ НАСЕЛЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 1834 Р. УКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНИ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ СТАНОВИЛИ 4282 ТИСЯЧ ОСІБ, А ПОЛЬСЬКА ШЛЯХТА – 410 ТИСЯЧ ОСІБ. ПІСЛЯ ПОДІЛІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ ЗАЛИШИЛАСЯ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ЄВРЕЇВ – ПОНАД 110 ТИСЯЧ ОСІБ, ЗАПИСАНИХ У МІЩАНИ. З 1791 Р. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ЇМ УСТАНОВИЛИ СМУГУ ОСІЛОСТІ, КОРДОНИ ЯКОЇ НЕ ВИХОДИЛИ ЗА МЕЖІ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ. ЗНАЧНО МЕНШОЮ БУЛА РОСІЙСЬКА ПРИСУТНІСТЬ. НАПРИКІНЦІ 18 СТ. РОСІЯНИ СКЛАДАЛИ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ 4 ТИСЯЧІ ОСІБ, АБО 0,1 % НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ. НАПЛИВ РОСІЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ У ПРАВОБЕРЕЖНИХ ГУБЕРНІЯХ ПІСЛЯ ПОЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ 1830 – 1831 РР. У 1840 Р. ЧИСЕЛЬНІСТЬ ЦАРСЬКОЇ АРМІЇ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ СТАНОВИЛА 55,7 ТИС.ОСІБ. У 1830 – 1890-Х РР. СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ ЗРОСІЙЩЕННЯ КРАЮ. У 1897 Р. РОСІЯНИ СКЛАДАЛИ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ 413 ТИСЯЧ ОСІБ, АБО 4, 3 %, ХОЧА В ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХ СТ. ЇХНЯ ЧИСЕЛЬНІСТЬ СТАБІЛІЗУЄТЬСЯ – 426 ТИСЯЧ ОСІБ, А ПИТОМА ВАГА НАВІТЬ ЗМЕНШУЄТЬСЯ ДО 3,4 %.

Етнічний склад Волинської губернії за переписом 1897 року.

осіб, або 52,5 % від загальної кількості населення, а росіяни – 308 тисяч, або 19,1 %. На Катеринославщині чисельність українців досягла 364,8 тисяч, або 79,8 %, на Херсонщині – 285,8 тисяч, або 83,7 %; в Таврійській губернії – 25,8 тисяч, або 12,5 %, у Бессарабії – 59,2 тисяч, або 23,5 %, в Донській обл. – 112,7 тисяч, або 31,3 %. У 1897 – 1900 рр. на Катеринославщині кількість українців помітно зросла, хоча їх питома вага зменшилася: 1456 тисяч, або 68,9 % від загальної кількості населення. Така ж тенденція характерна і для інших регіонів Півдня.

Етнічний склад Катеринославської губернії за переписом 1897 року.

УКРАЇНИ З’ЯВИЛИСЯ НІМЕЦЬКІ КОЛОНІСТИ-МЕНОНІТИ, А З 1803 Р. ВИХІДЦІ З ПРУССІЇ ТА БАВАРІЇ. В ЦЬОМУ КРАЇ ПРОЖИВАЛИ МОЛДАВАНИ, ЦИГАНИ, ВІРМЕНИ, ГРЕКИ ТА БОЛГАРИ, ЗГОДОМ – ГАГАУЗИ, ЧЕХИ, ПОЛЯКИ, ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З БАЛКАН, ПРИБАЛТИКИ, БІЛОРУСІ, ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ. У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ. НА МИКОЛАЇВЩИНІ, ХЕРСОНЩИНІ, ЄЛИСАВЕТГРАДЩИНІ ТА МАРІУПОЛЬЩИНІ ВИНИКЛО 38 ЄВРЕЙСЬКИХ ЗЕМЛЕРОБСЬКИХ КОЛОНІЙ З НАСЕЛЕННЯМ ПОНАД 42 ТИСЯЧ ОСІБ. З’ЯВИЛИСЯ ЄВРЕЙСЬКІ ЗЕМЛЕРОБСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ В КРИМУ, НЕПОДАЛІК ВІД ДЖАНКОЯ І ПЕРЕКОПА, ЗАСНОВАНИМИ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМИ З ВІТЕБСЬКОЇ, ГОМЕЛЬСЬКОЇ, ВОЛИНСЬКОЇ, А ПІЗНІШЕ ХЕРСОНСЬКОЇ ГУБЕРНІЙ. У КРИМУ ПРОЖИВАЛА ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ КРИМСЬКИХ ТАТАР.

Етнічний склад Таврійської губернії за переписом 1897 року.

тисяч осіб, або 73, 7 %, у тому числі на Східній Галичині – 1677,9 тисяч, 79,9 %, на Західній Галичині – 72,6 тисяч, або 5,7 %, на Буковині – 123,8 тисяч, або 73,7 %, на Закарпатті – 402 тисяч осіб, або 31,1 %.
Через 100 років загальна кількість українців у цих регіонах зросла до 3815 тисяч осіб, зокрема на Східній Галичині – 3019 тисяч, або 62, 7 %, на Західній Галичині – 86,2 тисяч, або 3,4 %, на Буковині – 297,3 тисяч, або 40, 8 %, на Закарпатті – 411,3 тисяч, або 15,3 %. Отже, питома вага українців на Східній Галичині та на Буковині, на Закарпатті, і, подекуди, на Західній Галичині зменшилася.
У цілому ж кількість українського населення в західних регіонах, як і в Наддніпрянщині, зросла, хоча питома вага зменшилася.
За зростання українців 2,5 до 5, 9 млн. відсоток українців на Східній Галичині впав з 72 до 63 %, такі ж процеси і в Північній Буковині та на Закарпатті.
У 19 ст. сформувалося робітництво (1, 5 млн.), дрібна і середня буржуазія, що розмовляла українською мовою (100 тисяч), лави інтелігенції поповнилися вихідцями з дворянсько-поміщицького стану. У ХІХ ст. відсоток українців зменшився з 90 до 80 %.

Етнічний склад населення Галичини кінця 19 – початку 20 століття.

середині ХІХ ст. суб’єктом міграцій українського населення були козаки.
На початку 90-х рр. ХVІІІ р. російські війська під командуванням О. Суворова винищили ногайських татар із Прикубанського степу, землі обезлюдили. Виникли передумови утворення й залюднення Малинового Клину – української етнічної території Північного Кавказу, зокрема Кубані, Чорноморщини та Ставропілля.

Суворов Олександр Васильович

Бугу на Кубань переселили запорожців та бузьких козаків загальним числом 25 тис. осіб, які розмістили у 38 куренях на правому березі Кубані й Таманського півострова. Тоді ж засновано м. Катеринодар. У 1794 р. курені перетворили на станиці. Другий масовий вихід на Кубань відбувся в 1803 – 1810 рр., коли були переселені козаки колишньої Запорозької Січі, Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ чисельністю майже 8 тис. осіб. У 1809 – 1811 рр. у Чорноморію переселяються колишні реєстровці з Полтавської та Чернігівської губерній (навіть цілі села) кількістю 41, 6 тис. осіб.

з України на Кубань відбувалися у 1821 – 1825 та 1848 – 1849 рр. Унаслідок цього за першу половину ХІХ ст. в цьому напрямі переселилося 108934 особи.
У 1828 – 1829 рр. утворилося Азовське козацьке військо. Першим наказним отаманом війська був Йосип Гладкий

Пам’ятник Йосипу Гладкому

Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем, і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська було прилучено Петрівський Посад i село Новоспасівське. Протягом 1862 – 1866 рр. більшість азовських козаків (1 117 сімей), або близько 6 тис. осіб було переселено на Кубань. Усього ж з 1792 р. до 1865 р. з України на Кубань переселилося у складі військових формувань, колишніх реєстровців та селян 158 843 особи.

Територія Азовського козацького війська на 1832–1866 р р.

направляли іноземних колоністів. За Катерини ІІ з 1787 р. до 1796 р. основний потік переселенців у Південну Україну склали меноніти. Павло І заборонив приймати втікачів, а в 1804 р. Олександр І запрошував осіб певного майнового й соціального статусу.
У 1803 – 1811 рр. відбувся апогей німецької землеробської колонізації. Нові колонізаційні хвилі спостерігалися в 1819 , 1828, 1832 , 1842 та 1851 рр.
У 1857 р. німці склали 4 % населення Херсонщини, 2 % Катеринославщини.
У 1801 – 1802 рр. на правому березі р. Молочна поселилися духобори й молокани, які були вислані в Закавказзя 1841 – 1843 рр. Після 1828–1829 рр. 1830 р. на півдні оселилися болгари, після 1830 – 1831 рр. вислані литовці та поляки.

Імператор Олександр І

ІІ 1787 р. санкціонував виселення цього етносу з приморських селищ. У 1792 р. розпочалася перша еміграція степовиків-скотарів (100 тис. осіб), а гірське і південнобережне населення Криму залишилося на своїх місцях.
У 1809 р. було проведено закріпачення татар, а з 1829 р. розпочалися релігійні утиски, зокрема аборона «хаджа». Посилилося культурне й економічне гноблення.
Царат проводив організоване заселення Криму. У 1801 р. сюди прибули болгари і греки, у 1804 – 1805 рр. – вихідці із Швейцарії, Вюртенберга й Бадена.
У 1854 р. вийшов наказ МВС Росії про переселення кримських татар у внутрішні губернії. На початку 1860-х рр. Почалася нова масова еміграція кримських татар, яких виїхало 141,6 тис. осіб, залишилося 103 тис.
Міграції мали військово-політичні, соціально-економічні та духовно-культурні причини, були організованими і стихійними.

Кримські татари і мулла. Густав-Феодор Паулі (1817 - 1867)

НАЦІОТВОРЕННЯ, ЙОГО ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

Як відомо, слово «нація» походить від латинського natio – рід, плем’я. Впродовж століть це поняття зазнало тривалої еволюції. В періоди античності й середньовіччя, до хрестових походів воно вживалося для означення віддалених, «варварських» народів, з відтінком зневаги, а згодом здобуло поширення для означення студентських спільнот, в університетах, а також серед представників світської та церковної еліт, об’єднаних певною територією.
У середні віки поняття набуло подальшої етнізації та соціалізації, хоча часом вживалося для означення певних спільних групових інтересів. У ХVІ ст. в Англії це слово стало використовуватися у значенні населення країни – народу. У ХVІІІ ст. ця традиція поширилася у Франції та в інших країнах. У ХІХ ст. англійці та французи вкладали в термін «нація» насамперед політичне значення, використовуючи його для означення суверенності народу, незалежності держави. Німці, а під їхнім впливом й інші центральноєвропейські та слов’янські народи, вкладали в цей термін насамперед етнічно-культурний зміст.

сторічну історіографічну традицію. Її першопочатки сягають у першу половину ХІХ ст., коли М. О. Максимович звернув увагу інтелігенції на необхідність вивчення «української народності». У другій ХІХ ст. проблема української національної ідентичності стала предметом розгляду видатних українських літераторів, істориків та громадських діячів, зокрема М. І. Костомарова і П. О. Куліша, В. Б. Антоновича і М. П. Драгоманова, Б. Д. Грінченка і О. Я. Кониського. Наприкінці ХІХ – у перші десятиліття ХХ ст. дух української нації досліджували М. С. Грушевський і І. Я. Франко, Леся Українка і Д. І. Дорошенко, М. Міхновський і Д. Донцов, В. Липинський і С. Томашівський та ін. Внаслідок їхньої публіцистичної та наукової діяльності сформувалося три основні концептуальні підходи до проблеми українського націотворення – народницький, державницький, націоналістичний. Особливу популярність у наукових колах здобув народницький підхід, основи якого були закладені у творчій спадщині М. І. Костомарова і В. Б. Антоновича.

Д. І. Багалія, Д. І. Дорошенка, І. Крип’якевича поняття «українського відродження», під яким розумівся, кажучи словами В. Г. Сарбея, «комплекс подій і явищ кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців», було введено до наукового обігу.
У другій половині ХХ ст. концепція «українського відродження» завоювала чимало прихильників як в українській західній діаспорі (І. Лисяк-Рудницький, П. Магочий, О. Субтельний, Р. Шпорлюк, О. Пріцак і Дж. Решетар та ін.), так і в новітній українській історіографії (А. М. Катренко, І. І. Колесник, В. В. Кравченко, В. Г. Сарбей та ін.), які чимало зробили для наукової розробки його періодизації, соціальної бази, основного змісту та регіональних особливостей тощо.

не розв’язана і є дискусійною. Сучасне українське суспільствознавство розглядає її здебільшого в річищі «етніцистських» концепцій, внутрішня логіка яких полягає у вибудові системи понять «етнос – народ – нація». Існує кілька «примордіалістських» версій української націогенези (Л. Залізняка, А. Пономарьова, Я. Дашкевича), які значною мірою сходяться з підходами і принципами західних «етніцистів»: Дж. Армстронга, П. Брасса, І. Лисяка-Рудницького, Е. Сміта. «Примордіалісти» виводять українську націю з українського етносу (народу), не відкидають можливості існування «домодерної української нації» як етнокультурної або етносоціальної чи навіть етнополітичної спільноти, починаючи від часів Київської Русі.

та етно-соціальним походженням, історичною пам’яттю та психологією, спільним соціальним та економічним устроєм, духовно-культурними, національними, юридико-правовими та політичними цінностями, якісно відрізняється від «домодерних націй», під якими можуть розумітися «середньовічна нація» та «ранньомодерна нація». Для цих «домодерних націй» притаманна ентічна ідентичність, що визначається расовими (антропологічними типами), культурою (мовою), психологією (менталітетом), тобто цілком об’єктивними чинниками. Модерна нація – категорія насамперед громадянсько-політична, а відтак суб’єктивна. Визначаючи сутність модерної нації, напевно слід ототожнювати її генезу і становлення з епохою індустріального суспільства, якому притаманні глибокі системні зміни як у галузях технічного прогресу, так і в суспільній самосвідомості. На відміну від попередніх епох у цей період утверджуються ринкові основи соціально-економічного життя, демократичний суспільно-політичний устрій, основоположні засади громадянського суспільства, правові морально-етичні відносини і національна самосвідомість.

націй» в української історії, то концепція «українського національного відродження» М. С. Грушевського виглядає цілком переконливо. Так, після занепаду української «середньовічної нації» у ХІV – ХVІ ст. наприкінці ХVІ ст. – у першій половині ХVІІ ст. спостерігається, кажучи словами М. С. Грушевського, «перше українське відродження», а після згортання прав, привілеїв і вольностей української «ранньомодерної нації» у другій половині ХVІІ – ХVІІ ст. розпочалася історична епоха кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., що теж визначалася вченим як «українське відродження».

етнонаціональній історії, хоча з погляду сучасних досягнень історичної науки вищезазначена термінологія можливо й не виглядає бездоганною. Адже періоди, що передували «українському ХІХ століттю», точніше ототожнювати не з поняттям «нація», а з «етносом» або «етнічною спільнотою». За такого підходу період від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. коректніше визначати як епоху формування і початків становлення українського модерного націотворення, використовуючи термін «націотворення», запропонований Г. Касьяновим.

ХVІІІ ст. до середини 40-х рр. ХІХ ст., що дістав назву «культурницького», «академічного», «збирання спадщини». Сутністю цієї стадії стало українське національне культурництво – культурно-освітній рух XIX – початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом підне­сення освітнього рівня населення і зміцнення національної самосві­домості; а також система заходів, спрямована на активізацію форму­вання й консолідації нації. К. представлене переважно інтелігенцією з достатньо розвинутим національно-патріотичним почуттям, яка надава­ла перевагу культурно-освітньому струменю національного руху перед політичним.

кілька етапів:
1-й етап – 60 – 80-ті рр. ХVІІІ ст. – характеризувався поширенням ідей Просвітництва в українській культурі, зародженням і розвитком вітчизняного українознавства, публікацією перших українознавчих праць в Петербурзі В. Г. Рубана, О. А. Безбородька, Г. Калиновського, провідною роллю Москви і Петербурга у поступі української культури.
2-й етап – 90-ті рр. ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст. – базувався на розвитку пре- романтичної ідеології, появі праць з українського мовознавства, етнографії та фольклористики О. Павловського, Я. Марковича, М. Антоновського та ін., перших виданнях україномовних творів І. Котляревського, пожвавленні культурного життя в дворянських маєткових осередках, відкритті першого університету в Наддніпрянщині у Харкові тощо. 3-й етап – друге десятиліття – середина 20-х рр. ХІХ ст. – вирізнявся подальшим розвитком преромантичної ідеології, першими публікаціями спеціальних досліджень з українського мовознавства О. Павловського, фольклористики – М. Цертелєва, історіографії – Д. Т. Бантиш-Каменського, першими постановками українських за мовою та сюжетом п’єс О. Шаховського, І. Котляревського, В. Гоголя на театральних сценах Петербурга, Полтави, домашніх театрів, виникненням журналістики, організованих форм наукової діяльності в Харкові, розширенням географії місцевих культурних центрів у Полтаві, Одесі, Ніжині.
4-й етап – друга половина 20-х рр. – середина 40-х рр. ХІХ ст. – виділявся поступом романтичного світогляду, актуалізацією М. О. Максимовичем питання щодо необхідності вивчення української народності (1827), ідейною еволюцією козаколюбства й зародженням українського народолюбства, розвитком української літературної та поетичної прози у творчості Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Є. П. Гребінки, в діяльності літературно-наукового гуртка харківських романтиків на чолі з І. І. Срезневським та його університетських товаришів: братів О. С. та Ф. С. Євецьких, І. В. Розковшенко, О. Г. Шпигоцького, до яких згодом приєдналися Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, О. О. Корсун, О. С. Афанасьєв-Чужбинський, О. П. Рославський-Петровський, В. В. Пассек, І. Є. Бецький, І. М. Петров та ін., розвитком наукових досліджень у царині етнографії та фольклористики, історії, мовознавства тощо, утворенням університетського центру в Києві.

стала творчість Т. Г. Шевченка. На відміну від своїх попередників, мова Кобзаря була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний масив. Новаторство цього геніального реформатора української мови полягало і в тому, що він створив літературу для всього народу і тим самим піднісся до рівня загальнонаціонального поета, а відтак до загальнонаціонального усвідомлення.

Перший етап національно-культурного відродження українства – збирання історико-культурної, або наукової спадщини – охоплював хронологічні межі від 70-х рр. ХVІІІ ст. до 1848 р. Його репрезентантами в цих регіонах виступали окремі представники греко-католицького духовенства, діяльність якого від кінця ХVІІІ ст., а особливо в 1810 – 1820-х рр., мала прикмети національного Просвітництва. До цих діячів слід віднести Львівського єпископа Лева Шептицького, який ще в 70-х рр. ХVІІІ ст. прагнув переконати австрійські правлячі кола в тому, що українці – окремий народ, який повинен мати рівні права з поляками.

університету, ліцею й семінарії Іван Лаврівського, який читав лекції українською мовою, власної ініціативи викладав «руську граматику», над якою працював з 1815 р., склав 6-ти томний польсько-український словник тощо. Проф. Львівського університету Модест Гриневецький вивчав ареал поширення української мови, історію рідно краю, збирав першодруки тощо. Галицький митрополит Михайло Левицький та перемишльський канонік Іван Могильницький сприяли запровадженню в народних школах Східної Галичини викладання українською мовою, що виявилося в появі урядового декрету 1818 р. Внаслідок цього А. Могильницький підготував «Граматики язика славяно-руського» (1823) та наукової праці «Відомість о руськім язиці» зі стислим нарисом історії України

Іван Могильницький

демократичного напряму «Руська Трійця», яке сформувалося серед студентів Львівського університету – вихованців греко-католицької духовної семінарії. На чолі гуртка стояли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.

проводили широку етнографічно-фольклорну діяльність («Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького), працювали над створенням словника і граматики живої української мови («Граматки» І. Вагилевича (Львів, 1845) і Я. Головацького (Львів, 1849), україномовних шкільних підручників («Читанка» М. Шашкевича за участю Ю. Величковського, укладена 1836 і видана у Львові 1850 і 1853 рр.), реформою правопису, впровадженням рідної мови до повсякденного вжитку інтелігенції та в церковні проповіді у львівських храмах, виступали проти спроб латинізації української писемності (брошура «Азбука і abecadlo» М. Шашкевича, Перемишль, 1836). Діячі «Руської трійці» підготували національно-патріотичні альманахи: «Зоря» (1834) та «Русалка Дністрова» (1837). Львівський демократичний осередок сприяв закладенню тенденції до здобуття національної самостійності українства.

територіально-етнічна консолідація українства, пов’язана з поділом його земель між державними кордонами лише двох імперій – Австрійської й Російської. Щоправда, чітке усвідомлення територіальної й етнічної єдності українських земель серед широких мас гальмувалося минулими й тогочасними впливами політично- й культурно- домінуючих націй. Регіоналізація українських земель ускладнювала процес формування та консолідації української національної свідомості. Навіть у середині ХІХ ст. українці різних історико-етнографічних земель часто визначали себе не узагальнюючим терміном, а регіональними, наприклад такими, як «гетьманці» (жителі півдня Чернігівщини), «степовики» (на Полтавщині і Катеринославщині), «українці» (на Київщини), «русини» (в Люблінській губернії і Галичині), «польщаки» (в Подільській губернії), «гуцули» (в Карпатах). Цікаво, що узагальнюючий термін «Україна» набував у ХІХ ст. теж регіонального звучання, причому його територіальний зміст змінювався. Так, на початку ХІХ ст. цей термін офіційно використовувався стосовно Слобожанщини, а в середині того ж століття під ним розумілася Київщина.

якою усвідомлювалася певна територія та людність, використовувалася від ХV – ХVІ ст. і мала тенденцію до географічного поширення вже у ранньомодерну добу. Зростання популярності узагальнюючого поняття «Україна» є цілком зрозумілим, хоча масштаби поширення цього терміна не варто перебільшувати.
Остання думка пояснюється тим, що наприкінці ХVІІІ – у перші десятиліття ХІХ ст. тодішня українська еліта, належачи за соціальним походженням до колишньої шляхти або козацької старшини, не могла вирватися за межі суто регіональних самоназв-дефініцій. Типовим свідченням цього є назви і зміст полемічних праць з питань нобілітету, зокрема «Замечания о правах малороссийского дворянства» Р. Марковича, «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе…» та «Примечания о малороссийском дворянстве» Т. Калинського, «Записка о малороссийском дворянстве» В. Полетики, «Записка о малороссийских чинах» А. Чепи, «Записка» Ф. Туманського та ін., які обговорювалися на зібраннях та в комісіях чернігівського й полтавського дворянства у першому десятилітті ХІХ ст. і фундаментально обґрунтовували права знаті українського («малоросійського») походження.

не виходила за межі деяких автономістських прагнень, зокрема таких, як відродження козацьких військових загонів, збереження Литовського статуту, національної судової системи, визнання мовно-культурної своєрідності українців. У процесі підтвердження своїх соціальних прав і привілеїв колишня українська шляхта не тільки звертала увагу на державно-історичну та духовно-культурну традиції старої, Гетьманської України, а й чимало зробила для їх вивчення та збереження. Таким чином колишня козацько-шляхетська спадщина була тим інтелектуальним і світоглядним містком, який з’єднував стару, ранньомодерну і нову, модерну Україну. Наслідком цього стало закладення історичних підвалин української модерної свідомості.

історичній науці, яка не тільки зберігала історичну пам’ять про минувшину, а й надавала документальні й оповідні свідчення про спільний соціальний та економічний устрій життя народу, його духовно-культурні, національні, юридико-правові та політичні вартості, які оцінювалися з погляду історичної ретроспекції. Напевно, що підсвідомо це впливало на творення нового, національно-психологічного самоусвідомлення.
У цьому контексті варто згадати «Історію русів» Г. А. та В. Г. Полетик, «Історію Малої Росії» Д. М. Бантиш-Каменського, «Історію Малоросії» М. А. Маркевича, праці з історії княжої доби, козаччини, гетьманщини й гайдамаччини М. О. Максимовича, публікації козацьких літописів О. М. Бодянського. Значення цього доробку полягає насамперед у тому, що в ньому виявилися спроби не тільки знайти місце українства в російській історії, а й виділити власний український безперервний історичний процес, віддзеркалити українську державницько-автономістську ідею. Відтак саме в цій українській романтичній історіографії та історіософії слід шукати найближчі витоки українського модерного наративу.

далеко не просто. Адже українські землі, знаходячись у межах кордонів двох імперій, об’єктивно належали до австрійського та російського імперських інформаційних та інтелектуальних просторів. Тому не дивно, що далеко не всі представники інтелектуальної верстви мислили з погляду української модерної перспективи. Навпаки, чимало з них розглядали українську культуру, історію та і врешті-решт народність не більше як регіональний різновид Австрії чи Росії, які стали для них великими батьківщинами. Цей імперський патріотизм цілком узгоджувався з місцевим, регіональним патріотизмом до малої вітчизни-Малоросії чи Галичини. Усе це породжувало у свідомості українців ментальний феномен подвійної лояльності та подвійної ідентичності.

з культурництвом в українському національному русі зародилася політична течія. Щоправда, можна вести мову скоріше про політичну тенденцію, яка мала й перерви поступовості. Одним із найперших її виявів цього періоду стала Берлінська місія В. В. Капніста квітня 1791 р., яка стала свідченням виникнення радикальних, самостійницьких ідей в середовищі автономістів. Василь Капніст належав до українських патріотів, прагнув відновити й оживити давнішній добробут і багатство Малоросії. Він автор «Оди на рабство», в якій простежуютьсяавтономістські і навіть сепаратистські прагнення.

1791 р. зустрівся з королівським канцлером гр. Е. Ф. Герцбергом. О.Оглоблин вважав, що В. В. Капніст представляв думку Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 – 90-х рр. ХVІІІ ст., а Я. Р. Дашкевич висловлював думку, що це коло ще невідоме. У ході зустрічі йшлося про можливу допомогу Пруссії козакам у випадку російсько-прусської війни. Під час другої зустрічі прусський канцлер заявив, що «лише тоді, коли буде війна між Пруссією та Росією, козаки повинні будуть дивитися, чи хочуть вони звернутися до короля» за допомогою. Однак зараз він не має наміру підбурювати невдоволених. Така відмова булла невипадковою. Е. Ф. Герцберг був відомим ініціатором І поділу Речі Посполитої та пруссько-російського зближення. Та й такої «потреби» не виникло. Прусско-російські відносини поступово нормалізувалися. Після невдачі місії братии Василь і Петро Капністи відмовилися від будь-якої активної діяльності.

історико-політичний та історіософський памфлет «Історія русів». Складною проблемою є датування цієї пам’ятки. Написаний твір, скоріше за все на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. Списки «Історії русів» почали копіюватися в 1809–1818 рр., а в численних списках з’явилася в 30-х рр. ХІХ ст. Перше повне видання пам’ятки вийшло у світ завдяки зусиллям О. Бодянського в Москві 1846 р. Тривалий час «Історія русів» не публікувалася. В 1956 р. її перевидання було здійснено у США, а в 1991 р. – в Україні. Предметом тривалих історіографічних дискусій була проблема авторства цієї праці. У першій половині ХІХ ст. ніхто з істориків, зокрема Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич та ін., не заперечували авторства Г. Кониського. У другій половині ХІХ ст. ситуація змінилася, адже авторство Г. Кониського під впливом М. Максимовича стало піддаватися критиці. Від кінця ХІХ ст. до 1921 р. дослідники стали заперечувати авторство Г. Кониського і пропонували нові версії, згідно з якими авторами пам’ятки називалися Григорій і Василь Полетики. Така думка характерна для О. Лазаревського, В. Горленка, близька для М. Драгоманова.
У 20-х рр. ХХ ст. у працях М. Слабченка, М. Возняка, виникла версія про авторство О. Безбородька. О. Оглоблин зібрав й опрацював всі відомості про можливих авторів, додавши ще двох вірогідних – Архіпа Худорбу і Миколу Ханенка й визначив місце проживання автора – Новгород-Сіверщину. У передмові до нью-йоркського видання 1956 р. дослідник зазначив, що «в основі історіософії «Історії русів» лежить ідея правди і справедливості, вищої-Божої і звичайної-людської».

українського народу, який мав у минулому свою державу і закони. Написаний твір українським патріотом, демократом, прихильником державної незалежності України, вільного вибору нею власної історичної долі, оборонцем її давніх прав, привілеїв та вольностей, захисником пригнобленого народу, ворогом будь-якої чужоземної тиранії. Автор обґрунтував тяглість, самобутність та безперервність української історії, звеличував козацтво як головного рушія, носія і творця української державності. Він був прихильником автономії України у складі Російської імперії, при цьому відстоював думку про рівноправність України та Росії.

рр. на Лівобережній Україні Малоросійського товариства, яке очолював предводитель дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич. До складу організації входили деякі полтавські поміщики С. Кочубей, В. Тарновський, брати Олексієви та ін. За свідченнями окремих діячів декабристського руху, головною метою осередку стало здобуття незалежності України. Товариство мало свій статут – «Катехізис». У ньому, зокрема, на запитання: «Де зійшло сонце» нібито давалася відповідь: «У Чигирині», тобто в колишній гетьманській столиці. Учасники Малоросійського товариства підтримували контакти з деякими професорами Ніжинського ліцею, Київського університету, з представниками польських таємних організацій. У 1826 р. під час слідства в Петербурзі В. Лукашевич заперечував існування таємного товариства. Усіх заарештованих звільнили. За В. Лукашевичем царська влада встановила нагляд поліції в його маєтку в м. Борисполь.

Помітним чинником ідейного впливу на діячів українського національного руху була українська школа в польському письменстві, яка зародилася ще у 20-х рр. ХІХ ст. С. О. Єфремов указував на кілька факторів її генези, зокрема на впливи романтичної поезії Заходу.
Усі зазначені причини привели до появи й утвердження української школи в польському письменстві, яка породила такі яскраві літературні постаті, як А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський, М. Грабовський, Т. Падура, М. Чайковський та багато ін.

літературі розвинулося три течії. Перша, представлена А. Мальчевським,Б. Залєським, С. Гощинським та М. Грабовським, поетично змальовуючи минуле України, зобразила романтичний образ козаччини. Цей образ сприяв поширенню козакофільства. Другу течію репрезентували Т. Падура та М. Чайковський, які створили напівміфічний образ шляхетсько-козацької України. Теоретик третьої течії, відомий польський письменник М. Грабовський та його послідовники усвідомлювали себе демократами-українофілами, або хлопоманами.

Антоній Мальчевський

течія була представлена Крашевським і Л. Совинським, які, залишаючись на польському ментальному фундаменті, все ж таки виявлялися й симпатії до українства. Незабаром після розгрому польського повстання 1830–1831 рр. серед польської шляхти Правобережної Наддніпрянщини виявився суспільний рух, що дістав назву “балагульства”. Визнаним “королем балагулів” був Антін Шашкевич. Хлопоманство – ідейна течія суспільного руху на Правобережній Наддніпрянщині, прихильники якої вирішили присвятити своє життя служінню народові. Її носіями виступали польські або спольщені студенти, які були прихильниками культурницької праці.

Юзеф-Ігнацій Крашевський

тематика була актуалізована в працях коріфея української національної історіографії М.С. Грушевського в перші десятиліття ХХ ст. і не позбулася своєї наукової ваги на рубежі ХХ – ХХІ ст. Свідченням цього є праці сучасних істориків, літературознавців, філософів, зокрема таких, як І.М. Дзюба, М.К. Дмитренко, А.М. Круглашов, Д.С. Наливайко, М.В.Попович, В.А. Потульницький, С.П. Стельмах, В.І. Ульяновський та ін. Однак ситуація змінилася вже в останні десятиліття ХVІІІ ст., що слід пов’язати з ліквідацією інституцій автономної Гетьманської України.
«Російська політика національна приложила руку до того, – писав М.С. Грушевський, – щоб розірвати родинні й усякі інші зв’язки української інтелігенції з закордонними західними краями й попхнути її до Великоросії, ослабити або й дощенту знищити всяке культурне життя на Україні, друкарство, літературну продукцію.

Михайло Сергійович Грушевський

відсторонене від контактів із Заходом. По-перше, якоїсь «залізної завіси», що відділяла б Російську імперію від західноєвропейських країн, у ХІХ ст. не існувало. По-друге, активізація інтелектуальних зв’язків по лінії Схід – Захід Європи, безсумнівно, зумовлювалася визначними подіями європейського масштабу, як от Велика Французька революція, Наполеонівські війни. Ці переломні явища були загальним тлом, на якому поширювалися ідеї Просвітництва, Передромантизму і Романтизму. Ведучи мову про «відродження української ідеї в Російській імперії» від кінця ХVІІІ ст., М.С. Грушевський зазначав, що воно «спочатку мало літературний і науковий характер, але потім набуло соціального і політичного змісту».

міфологічної школи стала спадщина німецького філософа, естетика, фольклориста й письменника пізнього Просвітництва, представника напряму «бурі і натиску» Йогана-Ґотфріда Гердера, який проголосив міфологію і фольклор вищими естетичними надбаннями людства. Перебуваючи на українських теренах, Й.-Ґ. Гердер захоплено відгукувався про людський і природний потенціал України і передрікав їй добре майбуття «нової Греції» у своєму «Щоденнику подорожі 1769 року». У найбільш повному вигляді ця концепція відбилася в останньому томі фундаментальної праці Й.-Ґ. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» (1791). На думку Ф.В.Й. Шеллінга, міфологія репрезентує народ, його історичну долю і сприяє істинному розумінню душі народу, його історії [10, с. 17].
Справжнього інтелектуального піднесення західноєвропейська міфологічна школа досягла в творчості німецьких вчених братів Якоба та Вільгельма Гріммів та їхніх послідовників – «молодших міфологів» із Німеччини, Великобританії, Італії, у тому числі А. Куна, В. Шварта,
В. Маннгардта, В. Гана, М. Мюллера, Ж. Кокса, А. де Губернатіса та ін. Найбільш видатні заслуги належали Якобу Грімму, який започаткував порівняльно-міфологічну школу, став ідеологом синтетичного принципу в історичному дослідженні, який, за словами М.К. Дмитренка, поєднував декілька важливих підходів, зокрема сакрального «анімістичного»,

Йоганн Ґотфрід Гердер

творчості розпочалося у ХVІІІ ст., з часів видатного українського філософа і письменника Г.С. Сковороди. Г.С. Сковорода був мандрівним філософом, який обійшов не тільки значну частину українських земель, а й багато країн Європи. М.І. Костомаров точно відмічав, що цей український мислитель «був поборником свободи у сфері релігійній, моральній, громадянській…». Той же М.І. Костомаров писав, що «на всьому просторі від Острогозька до Києва в багатьох будинках висять його (Г.С. Сковороди. – Авт.) портрети. Відкриття в 1805 р. першого в підросійській Україні університету у Харкові, який Н.М. Яковенко цілком справедливо назвала «Батьківщиною українського Романтизму». Адже відомий факт, що ще до 1805 р. попечитель Харківського навчального округу, а згодом і Харківського університету С.О. Потоцький (близький друг Олександра І) звернувся до місцевого міністра німецького Веймара, відомого поета-романтика Й.-В.Ґ. Ґете з проханням допомогти в комплектуванні кадрового складу університету. За рекомендацією цього визначного німецького інтелектуала до Харкова запросили цілий ряд професорів-філософів, психологів, медиків, ветеринарів із Вітемберга, Вюрцбурга, Геттінгена, Лейпцига та Франкфурта. Упродовж першого десятиліття функціонування університету на його кафедрах працювали 29 професорів-іноземців, зокрема 18 німців, 4 французи, 7 слов’ян із Австрійської імперії Габсбургів.

Сковорода Григорій Савич

на формування кола українських науковців, освітян та громадських діячів нової генерації важко переоцінити. Так, у 1804 – 1816 рр. у Харкові працював знаний німецький філософ, професор Йоганн-Батист Шад, який за рекомендацією Й.-В.Ґ. Ґете і Ф. Шиллера приїхав із Йєни – одного з центрів тодішньої європейської гуманітаристики. У Харківському університеті він читав навчальні курси. Його філософські виклади вплинули на харківських професорів Івана Кроненберга і Михайла Луніна – вчителів відомого українського історика і громадського діяча М.І. Костомарова. І. Кроненберг, інший учитель М.І. Костомарова, був популяризатором поглядів Ф.В.Й. Шеллінга на мистецтво, науку і літературу, а свою освіту завершив у німецьких університетах Галлє і Йєни на початку ХІХ ст., в стінах яких сприйняв дух німецького романтизму.

Костомаров Микола Іванович

світогляду в Україні та значення нового сприйняття для національного поступу відмічав М.С. Грушевський: «Романтичне почуття любові до всього, що стосується народу, який прийшов з Німеччини і з західних слов’янських країв, вкоренилося також і інтелектуальних прошарках України, особливо близько 1820 р. Воно збільшило і посилило інтерес до давніх традицій, до етнографії і народної мови, маючи таким чином глибокий вплив на майбутній розвиток національного руху». Українська романтична думка зародилася і набула розвитку впродовж 20 – 60-х рр. ХІХ ст. Для українського романтизму притаманне звернення до минувшини, особливо козацької. Концепція українського романтизму розвинулася під безпосереднім впливом народної поетичної спадщини і етнографічних видань «Запорожская Старина» І.І. Срезневського, публікацій джерел з української історії
О.М. Бодянського, праць учених етнографів та фольклористів і, насамперед, «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. Повернемося до формування світогляду М.І. Костомарова, який сприймав західноєвропейські ідеї, зокрема, внаслідок дуже близького спілкування з видатним вченим-славістом І.І. Срезневським. Той працював у Харкові, а в 1839 – 1842 рр. перебував за кордоном, відвідавши Німеччину, Чехію, Сербію. У 1830–1840-х рр. важливим інтелектуальним центром української демократичної інтелігенції стає Київ – новий університетський центр Наддніпрянщини. Характерно, що світогляд першого ректора Київського університету Св. Володимира М.О. Максимовича перебував під сильним впливом теорій німецьких мислителів Ґ. Геґеля, Ф.В.Й. Шеллінга і Ф. Баадера. Вплинули ці ідеї і на викладача філософії історії Київської Духовної Академії та Київського університету Св. Володимира Петра Авсєнєва, який захоплювався вивченням душі народу.

Максимович Михайло Олександрович

Леонідович та Мельніченко Дмитро Віталійович.