Австрія. Імперія Габсбургів від Віденського конгресу до Великої війни презентация

Меттерніха»
2. Трансформації в Австрійській імперії (1848-1867 рр.)
3. Становлення і розвиток дуалістичної Австро-Угорської імперії у 1867-1914 рр.

‒ Бісмарком;
а розвалилася монархія наприкінці Великої війни,
розв’язанню якої вона сама ж таки й посприяла

належав до Габсбурзько-Лотаринзької династії. Дала імперії розвинуту бюрократичну систему.
У XVI ст. Габсбурги захистили Європу від турків, у XVII ст. посприяли перемозі Контрреформації, у XVIII ст. пропагували ідеї Просвітництва, у XIX — ставали на перешкоді розвитку Великонімецької національної держави.

імператор (з 1804 р.)
Король Німеччини, Єрусалиму, Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини та Лодомерії
Ерцгерцог Австрії
Герцог Бургундії, Лотарингії, Венеції, Зальцбургу, Штирії, Каринтії, Карніоли
Великий герцог Тоскани
Великий принц Трансильванії
Герцог Брабанту, Лімбургу, Люксембургу, Гелдерланду, Вюртемберга, Верхньої та Нижньої Сілезії, Мілану, Мантуї, Парми, П’яченци, Гуастали, Аушвіцу, Затору, Калабрії, Бару, Монтферату, Цєшино
Принц Швабії
Принц-граф Габсбургу, Фландрії, Тиролю, Геннегау, Кібургу, Горіци, Градіски
Маркграф Антверпену, Бурже, Верхньої та Нижньої Лозатії, Понт-а-Муссон, Номені, Моравії
Граф Намюру, Провансу, Водемону, Блямону, Зютфену, Саарвердену, Сальму, Фалькенштайну
Лорд Вендішмарчу та Мехелену.

François I, empereur d'Autriche et Frédéric Guillaume III, Roi de Prusse, de profil dirigé à gauche, dans une bordure ronde : [estampe]
Від «династії реформаторів, до династії консерваторів».

приписують князю Шарлю Жозефу де Ліню «Le congres danse beaucoup, mais il ne marche pas» (Конгрес багато танцює, але не рухається вперед).

Böhmen, etc., gebohren den 19 April 1793;
Страждав від епілепсії та рахіту;
«Я імператор і хочу локшини»;
Дж.А. Тейлор: «Австрійське правління завжди влаштовувало селянські маси, але політичну атмосферу доби визначало нехтування урядом ліберальних уподобань освічених середніх верств»

своє право «вивчати» і відхиляти пропозиції, що до нього надходили; в 1846 р. вимагав відновлення прав, що існували до битви біля Білої Гори та «Виправленого Статуту» 1627 р. Тобто, нащадки чужинців, що потрапили до Богемії з волі Габсбургів, тепер вимагали для себе права тих чехів, місце яких вони посіли.

Перемога Лайоша Кошута над Іштваном Сечені. Сейм 1844 р. повністю скасував латину й визначив мадярську єдиною мовою законодавства, врядування та публічної освіти. Це давало подвійну вигоду дрібному дворянству - захищало від втручання імперських посадовців, що розмовляли німецькою, й ставило перепону інтелектуальним впливам із селянських народів (наслідки насамперед для Закарпаття).

Дембовський «До всіх поляків, що вміють читати»), трохи передчасну прелюдію революцій 1848 р. Австрійська влада, панічно налякана початком революції, яку так довго прогнозували, й невтішним станом регулярної армії, закликала селян повстати проти своїх панів. Результатом стала Жакерія. Галицьке повстання, що струснуло аграрну структуру Австрійської монархії, придушили косами та ціпками. Під час повстання імперська влада була змушена пообіцяти скасування панщини. Але після повстання вкотре відклала ухвалення цього рішення. 7 березня 1846 р. циркулярна нота Меттерніха із заявою, що галицьке селянство взялося за зброю задля «захисту обожнюваного монарха». У жовтні 1846 р. Австрія за згодою Пруссії та Росії анексувала вільну державу Краків. Події 1846 р. залишилися глибокою травмою в національній свідомості поляків. Наступні покоління не могли і не хотіли зрозуміти, що польський/український селянин волів мати імператорське правління, ніж таку “незалежність”, яка мала поставити під загрозу всі законодавчі здобутки у справі захисту селян. Подальше обмеження ієрархічної залежності й надалі ґарантувало спокій у Галичині (13 квітня 1846 р. скасовано повинність селян перевозити панський хліб і інші продукти до пунктів збуту чи сплаву).
Тому вже під час Революції 1848-1849 рр. у Галичині Габсбурги робитимуть ставку саме на селян.

Sorbonne, 1997. 552 p.

Барикади відігравали визначальну роль у 1848 р. Історики, які займаються цим періодом, мали би перейменувати його в «епоху барикад». Із лютого 1848 р., коли вони з’явилися у Парижі, до червня барикади «перетнули» майже всі європейські міста.
Празьке повстання 12-17 червня 1848 р. теж мало барикадний епізод (200-400 барикад). Наслідували приклад Відня (11 червня прибула група студентів із Відня: «Ми навчимо Вас споруджувати барикади»). У Парижі теж «червневе повстання» (23-26 червня).

стало лише першою краплиною польської зливи;
Ломбардія перебувала в стані відкритого повстання, а тамтешні австрійські солдати переховувалися від неї в казармах;
Угорщина під проводом Кошута вийшла з-під контролю Відня;
навіть у самій австрійській столиці ліберальні гуртки збиралися на очах поліції.
Революція сталася у переважно аграрній імперії, єдиною непереборною силою якої було прагнення селян звільнитися від панщини й інших феодальних повинностей. Це елементарне прагнення мало небагато спільного з радикальною програмою міських інтелектуалів.

1847 р. він звернувся до населення Мілану із закликом утриматися від куріння з 1 січня, аби завдати збитків австрійській казні. 1‒2 січня 1848 р. стало зрозуміло, що переважна більшість міланців, принаймні на вулицях, дотримувалася бойкоту. Переодягнуті у цивільне військові та поліцейські спеціально провокували населення, внаслідок чого вбито шість осіб і поранено більше 50.
Інформація про ці події розійшлася по італійських державах і викликала протести проти Австрії.

санкція», яка скасувала Угорську канцелярію у Відні, зобов’язала пфальцграфа або віце-короля, що знаходився у Будапешті, перебрати на себе всі прерогативи цісаря-імператора без відповідальності перед Віднем, при імперському дворі мав з’явитися угорський міністр, Угорщина отримувала окреме військо, бюджет і зовнішню політику. Замість сейму в Братиславі, мав бути скликаний парламент у Будапешті з підзвітним йому конституційним урядом, знать позбулася права не сплачувати податки, а міста отримали представництво в парламенті. Знання мадярської мови стало обов’язковою умовою для претендентів до парламенту, а мадярська національна держава мала об’єднувати всі землі «корони св. Стефана». Трансильванія і Хорватія стали складовими унітарної угорської держави і позбулися власних сеймів і губернаторів. Хоча панщину й скасували, але компенсації мала сплачувати держава, попри обмеження майнового цензу дрібна шляхта утримала контроль над місцевими пільгами й адміністрацією. 11 квітня імператор визнав Березневі закони.

було розклеєно відозву із закликом негайного скликання сейму, скасування цензури й озброєння населення, на 11 березня мали зібратися. 11 березня радикальні інтелектуали в Празі також висунули свою програму – зібрання в концертній залі кав’ярні «Вацлав-Башт» відвідали чехи та німці. Їхні вимоги стосувалися звичайних ліберальних свобод - свободи слова, заборони цензури тощо. Чеський інтелектуал Браунер додав пункти, що більше пасували до богемських реалій: скасування панщини, рівність чеської і німецької мов у шкільництві й адміністрації, створення спільної центральної канцелярії і парламенту з вирішення загальних справ для Сілезії, Моравії й Богемії - «земель корони св. Вацлава», який збирався б почергово у Празі та Брно.

питань» і подання імператору побажань населення.
Відтак, 13 березня (День народження Йосифа ІІ) відкрилося засідання Нижньоавстрійського сейму, який висунув вимогу відставки Меттерніха. Але всупереч планам, цю вимогу підхопили вулиці й сталася справжня революція.
у дворі будівлі відбулася демонстрація бюргерства та студентів. Молодий лікар Адольф Фішхоф виступив із «першою вільною промовою» в Австрії, зачитали промову Лайоша Кошута. Коли ерцгерцог Альбрехт наказав приведеним у бойову готовність військам «заспокоїти» бунтівників, з’явилися перші жертви революції. У центрі Відня виступали студенти та бюргерство, а в передмістях – незаможні верстви. Знищували фабрики, розкрадали магазини, було атаковано митні застави. Це змусило двір піти на поступки. Меттерніх утік в Англію, цензуру скасували, обіцяли видати Конституцію.

вважали зразком вмілого політичного діяча та лібералом.
Але…
Централізація, уніфікація, дирижизм

Францішек Смолка та Флоріан Земялковський склали адрес-петицію австрійському імператору, яка передбачала:
Гарантування ліберальних свобод;
Усунення чиновників-негаличан;
Скасування станового представництва, скликання реорганізованого провінційного сейму;
Гарантії розвитку польської мови;
Рівність громадян, незалежно від станової приналежності та віросповідання.
19 березня у Львові відбулася демонстрація з вимогою конституції, скасування цензури, повної амністії та створення національної гвардії. Під адресом зібрано 12 тис. підписів (все населення міста – 70 тис.).

королівства Галичини та Лодомерії; У 1848-1849 рр. міністр внутрішніх справ Австрійської імперії.
Ввечері 19 березня губернатор запевнив делегатів, що він негайно перешле Адрес у Відень, а також дозволив формувати національну гвардію та випустив політичних в’язнів на поруки. Загалом, Франц Стадіон опинився у непростій ситуації: на нього тиснули революціонери, а жодних інструкцій із Відня він ще отримав. Тому він зайняв компромісну позицію. 20 березня він усунув зі Львова найодіозніших чиновників. 21 березня влада погодилася на озброєння студентів.

26 березня спрямували окрему депутацію у складі 46 осіб на чолі з князем Юрієм Любомирським. 28-30 березня депутація була вже у Кракові. 31 березня об’єднана депутація примандрувала у Відень. Їх приймав міністр внутрішніх справ барон Піллерсдорф.
Українське населення Галичини початково підтримувало адрес поляків. Лише 19 квітня губернатору Галичини було подано петицію від імені «галицьких русинів»:
Введення викладання українською мовою;
Допущення української мови у внз Східної Галичини;
Дозвіл уніатському духовенству читати проповідь українською мовою;
Зрівняння у правах римо-католицького, греко-католицького та вірменського духовенства;
Надання українцям доступу до державної служби.
Тепло прийнятий урядом.

руху, а також можливості перехоплення ініціативи польськими революціонерами. Крім того, у квітні 1848 р. в умовах паралічу державного апарату, в галицьких селах відбувався «мирний» процес ліквідації панщини – явочним шляхом, тобто селяни просто переставали її відбувати. У цих умовах губернатор вимагав скасування панщини з винагородою для поміщиків. Офіційні повідомлення про скасування панщини у Львові 22 квітня та в Кракові 25 квітня. Згідно документів, панщина скасовувалася з 15 травня, компенсації поміщикам мала виплатити держава. Після скасування панщини в Галичині певне затишшя. У серпні 1848 р. поширено на Буковину.

зразком. Її дія поширювалася на неугорські провінції, також там не згадувалися італійські володіння. Народне представництво мало складатися з двох палат, вибори до нижньої палати були пов’язані з деяким податковим цензом, верхня палата мала складатися з представників великих землевласників та з членів, яких призначав імператор. Імператорові також надавалося право вето щодо рішень обох палат. Це не влаштувало віденських радикалів, які хотіли створити свою власну конституцію.
Злива петицій від революційних віденців змусила позбавлений військового захисту монарший палац 15 травня відкликати конституцію і пообіцяти скликати Установчі Збори, обрані на засадах загального виборчого права. Одначе придворні не залишилися бездіяльними, 17 травня вдалося організувати таємний від’їзд імператора до Іннсбруку, де його зустріли тріумфально.

представництво (один депутат на 500 тис. мешканців), двоступеневі вибори, активне виборче право всіх австрійських громадян чоловічої статі незалежно від віросповідання, які прожили в конкретному виборчому окрузі принаймні пів року. Також виборчого права позбавлялися поденщики, прислуга та користувачі соціальної допомоги.
Такі умови викликали спротив, тому 10 червня введено загальне виборче право для чоловіків.

історії Австрійської імперії єдиним повним рейхстагом або імперським парламентом.
Вони засвідчили досягнення компромісу: ліберали визнали імперію та династію, династія визнала лібералізм. Цей компроміс ґрунтувався не на переконаннях, а на слабкості та побоюваннях. Чехи боялися німецького націоналізму, помірковані німці боялися розвалу імперії внаслідок діяльності німецьких радикалів або слов’янських амбіцій, ліберали з середовища буржуазії побоювались непевних соціальних домагань «пролетаріату». Династія, зі свого боку, потребувала підтримки у протистоянні з Угорщиною та відкритій війні з Італією.
Проблема національностей загострилася, коли пропозицію Фішгофа акцептувати німецьку мову як мову обговорення - навіть не як державну - відхилила слов’янська більшість, серед якої провідними учасниками були чехи Палацький та Ріґер. Постала загроза загнати обговорення конституції у безвихідь.

стан, Венеція залишалася республікою, Угорщина отримала широкі повноваження за Березневими законами. Як і будь-де в Європі, загальне виборче право прирекло радикалів на перебування в меншості. Відень і німецькі міста проголосували за радикалів, але їх підтримували лише представники вищих суспільних верств. Сільські німецькі округи не довіряли інтелігентам із міст й обирали селян. Чеські селяни довіряли своїй інтелігенції, а українці – уніатським священикам (у фундаментальній 2-томній праці “Революции 1848-1849”, підготованій АН СССР у 1952 р., знаходимо таку цитату: «орудием подавления украинской национальной культуры, рассадником невежества и обскурантизма была подвластная Ватикану и Габсбургам греко-католическая (униатская) церковь, ненавидимая украинским народом»).
Зрушення в обговореннях настало 26 липня 1848 р., коли сілезький німець Ганс Кундліх виступив з короткою і чіткою пропозицією скасувати підневільну залежність селян, яку після тривалої дискусії про викуп було прийнято в зміненій редакції депутата Йозефа фон Ляссера 7 вересня 1848 р. Після цього інтерес селян до революції пішов на спад.

воєнній арені здобув нові перемоги й після (першої) битви під Кустоццою (25 липня 1848 p.), у якій п’ємонтці були розбиті, зміг відвоювати Мілан. Невдовзі після захоплення міста із Сардинією було укладено угоду про перемир’я (6 серпня 1848 p.).
Становище погіршили хибні кроки прибічників революції: такі як відхилення більшістю райхстаґу, що піддалася на підбурювання лівих (13 вересня 1848 p.), вдячного послання армії, яка в Італії переможно воювала проти зовнішнього ворога.
Загалом, позиція райхстаґу вже не зовсім відповідала суспільним настроям у Відні, не кажучи про решту німецькомовної Австрії. Франц Ґрільпарцер написав свій величальний панегірик Радецькому (“Вперед, полководцю, спрямовуй удар...”, а Йоганн Штраус-батько склав марш Радецького. Тирольці ж із зброєю у руках захищали свій рідний край від набігів італійських інсурґентів.

командуючого в Будапешті графа Філіпа Ламберга, відбулася нова радикалізація революції у Відні. У напруженій ситуації військовий міністр граф Теодор Байє фон Латур 6 жовтня 1848 р. наказав військам, зосередженим у Відні, виступити в Угорщину. Тому маніфестація протесту на площі Ам Хоф, під час якої Латура повісили на ліхтарі. Монарх, повернувшись влітку в столицю, знову втік, цього разу в Ольмоуц, а рейхстаг переведено в Кромериж.
Віндішгрец і Єлачіч з військами підійшли до Відня, місто було оточене. Революціонерів очолили польський генерал Юзеф Бем, Венцель Мессенгаузер і два ліві депутати Франкфуртського парламенту – Роберт Блюм і Юліус Фрьобель. Вони очікували на допомогу революційної Угорщини, але ці війська розбив Єлачіч при Швехаті. Почалися бої за Відень.

р.

Ніка-Центр, 2014. ‒ 216 с.

Наприкінці ХVІІІ ст. спокій і порядок на вулицях Парижа охороняли 1500 поліцейських і 3500 ліхтарів. Витрати на освітлення становили 15 % бюджету поліцейського відомства. У Парижі руйнування ліхтарів розглядалося не як порушення громадського порядку, а як кримінальний злочин, майже як образа Величності. Порушнику загрожувала каторга на галерах, у той же час у Великій Британії лише грошовий штраф у 20 шилінгів при першому затриманні, 40 шилінгів при другому та три фунти за третє порушення.
Відповідно, у паризьких революціях і повстаннях ХІХ ст. доти поодинокі акти розбивання ліхтарів перейшли у колективні плебейські дійства.

22 червня 1789 р. стали Фулон і Бертьє на ліхтарі навпроти Отель-де-Віль на Гревській площі. В одній ніші над цими ліхтарями був бюст Людовіка ХІV. Наскільки поширеною була така практика? Каміль Демулен називає свою знамениту промову «Слово ліхтаря до парижан» і отримує народне прізвисько «прокурор ліхтаря». А у приспіві революційної пісні «Справа піде», що передувала Марсельєзі, як ліхтар гільйотині, є заклик «Аристократів на ліхтар!». Згодом втратили цю функцію.
Розбивання ліхтарів як супутнє явище загальних бунтів вперше сталося у липні 1830 р. Це вже були не окремі хулігани, а «народ», який прагнув погасити усі ліхтарі. Була не лише символічна, а й практична складова цих дій. Темрява заважала діям сил правопорядку. Сили правопорядку могли контролювати лише центральні вулиці та площі.
У лютому 1848 р. у Парижі знову почали трощити ліхтарі, але у менших масштабах.

місто бомбардували за наказом Кастільоне та Мольтке. Бомбардування тривало більше двох годин;
12-17 червня 1848 р. повстання у Празі. 15 червня князь Альфред Віндішгрец застосував артилерію (саме це повстання перервало роботу Слов’янського з’їзду);
Віндішгрец 30 жовтня наказав здійснити артилерійський обстріл Відня. Хофбург загорівся. Розстріляли Мессенхаузера та Блюма.
1-2 листопада 1848 р. повстання у Львові. О 10 ранку генерал Гаммерштайн дав наказ відкрити вогонь по місту. 2,5 години місто обстрілювали, тому спалахнули пожежі. 3 листопада введено стан облоги, який 10 січня 1849 р. поширено на всю Галичину.

Фердинанд зник із поля зору й знову з’явився лише в 1866 p., щоб прокоментувати прусську окупацію Праги: «Навіть я міг би зробити це з тим самим успіхом».
Коли почалося правління Франца Йосифа, ще існували випадково збережені Установчі Збори, до повного підкорення Угорщини було варто зберігати підтримку поміркованих чехів і німців, незаплямованих червневими повстаннями в Празі чи Жовтневою революцією у Відні. Установчі Збори, позбавлені будь-якого впливу, перевели до міста Кромериж у Моравії, де вони продовжили свою конституційну роботу. І чехи, і німці позбулися радикалізму: чехи стали австрослов’янами, німці - лояльними австрійцями. Розпуск Кромеризької асамблеї 4 березня 1849 p., конституційний проект якої залишився нереалізованим.
4 березня октройована Конституція Стадіона (скасована 31 грудня 1851 р.) «розв’язала» Австрійську проблему просто скасувавши її й передбачала, що цей конгломерат земель і народів становитиме таку саму національну єдність, вільну від традицій, як і наполеонівська Франція.

під управлінням його величності й порядок їх ведення від 12 липня 1867 р.

«Угорщина вважає непотрібним і відхиляє створення спільного рейхсрату, спільного чи центрального парламенту, яку б назву він не носив […] всі землі угорської корони з одного боку, і сукупність решти королівств і земель його величності, з іншого, мають розглядатися як дві окремі, абсолютно рівноправні частини».
Угорці вбачали у цьому документі угоду між Угорщиною та її королем, а не Угорщиною й Австрією.

справами» були визначені, які визначав монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінансові справи, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, було створено три спільні міністерства: міністерство зовнішніх справ, військове міністерство й міністерство фінансів.
Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися з 60 членів і обиралися парламентами.
Уряд зберіг за собою право на запровадження надзвичайних законів
Гарантії рівності усіх громадян перед законом, свобода віросповідання і совісті, недоторканість приватної власності.

функціонування урядової і виконавчої влади:
Ст. 1 : «Імператор є священною, недоторканою і невідповідальною особою».
Ст. 2: «Імператор здійснює виконавчу владу через відповідальних міністрів, підпорядкованих йому чиновників і спеціальних осіб».

право на невизнання рішень Загального громадянського законодавства щодо католицьких шлюбів. Знову державна юрисдикція переважила над церковною. Водночас, католиків не зобов’язували брати цивільний шлюб.
За шкільним законом нагляд за школами здійснювала держава, а не церква. 14 травня 1869 р. його було доповнено міністром освіти фон Артом, який гарантував міжконфесійну восьмирічну державну обов’язкову школи. Однак, цей закон не скасував конфесійні уроки релігії.
Третій закон впорядкував міжконфесійні стосунки (змішані шлюби, зміна віросповідання тощо).