Доказ як форма логічної аргументації презентация

доказів.
Прийоми доказування.
Доказ і спростування.
Порушення аргументації.

тобто твердження, погляду, положення.
Формою логічної аргументації є доказування [лат. probatio] - міркування, що встановлює істинність будь-якого твердження шляхом наведення інших тверджень, істинність яких уже доведена, наприклад: Кашалот є ссавцем, оскільки кашалот - це кит, а всі кити належать до ссавців.

форм його виразу, обов’язково розпадається на дві частини, якими є теза і твердження (аргумент).
Теза - уявлення, для доказу якого у нас є аргумент, напр.: Кашалот є ссавцем. Під тезою розуміють також судження або точку зору як предмет аргументаціі, тему обговорення, суперечки або оповідання. Аристотель визначав тезу і як «те, про що розходяться думки».

оскільки кашалот - це кит, а всі кити належать до ссавців. Процедура наведення доказів на підтвердження тези називаєтся обґрунтуванням.
Аргументи - положення, на яке спирається доказ і яке підтверджує істинність тези, сприяє її переконливості. До аргументів прийнято відносити все те, що ні у кого не викликає сумнівів і не вимагає ніяких попередніх конвенцій і доказів, а тому утворює «точку згоди» і «відправну точку» аргументаціі.

Виявлення предмета суперечки.
ІІ. Уточнення предмета суперечки.

розбіжності з подальшою редукцією [лат. reductio 'повернення'] - послідовним усуненням другорядних пунктів з метою пошуку головного пункту протиріч, так званої контроверзи [франц. cont'roverse 'боротьба думок', лат. controversia 'суперечка'].
Приклад.

такої сфери ( «stating the controvercy»), відправна точка дебатів. Джейн Фансток і Мері Секор, які викладають риторику в University of Maryland (Нью-Йорк), відзначають, що «стасис може показати опонентам, в чому полягають їхні розбіжності» і «виявити загальні позиції».

визначення вихідних термінів відповідно до вимог визначеності тези передбачає:
з'ясування спірної думки,
з'ясування тези, тобто вникнення в її суть, розуміння її так, щоб вона стала для нас абсолютно ясною і виразною за змістом.
Це уможливлює економію часу і застерігає від безлічі помилок.

протилежних напрямах, які дають дві композиційні схеми:
Від тези до підтвердження.
Від підтвердження до тези.

буде гарна» (теза), оскільки (причинно-наслідковий демонстрація) «небо чисте» (перший аргумент, який утворює підтвердження) і «ластівки літають високо» (другий аргумент). Таку схему побудови докази - від загальних положень до конкретних - прийнято називати дедуктивною [лат. deduce, deductum 'зводити вниз, спускати'; deductio 'підставу, доказ].

ластівки літають високо» (аргументи); отже, «погода буде хороша» (теза). В цьому випадку аргументи іменуються посиланнями, а теза - висновком, наслідком. Така схема побудови доказу - в напрямку від окремих положень до загального іменується індуктивної [лат. 'виведення'].
Індуктивний спосіб аргументації часто використовується з дидактичною метою, оскільки робить виклад цікавішим і розвиває у читача (слухача) навички евристичного мислення.

abductio 'відведення'], що являє собою рух думки від фактів до гіпотези.
Класичний приклад абдукції : гіпотеза німецького астронома Йоганна Кеплера (1571-1630) про еліптичну форму орбіти планет, побудовану на узагальненні його багаторічних спостережень за позиціями, які вони займали в різний час доби щодо Солнца.

популярному викладі, дедуктивний - в науці. Дедуктивний або індуктивний стиль пояснення обирають також ​​залежно від складу слухачів. Підготовлена ​​і доброзичлива аудиторія дає можливість оратору відразу приступити до головної тези в його промові й потім, використовуючи дедуктивний метод, просуватися від загального до конкретного. Якщо ж перед оратором стоїть завдання завоювати довіру слухачів, подолати атмосферу упередження, він вдається до індуктивному методу .

аксіоми. Відповідно, прийомами докази є апеляція до фактів і апеляція до аксіом. Розглянемо ці два прийому і деякі їх технічні різновиди.

яких підтверджена:
1. Фотографіями, відеозйомкою, відповідним дослідженням, наприклад таким висновком експертизи: «Відбитки пальців належать Іванову».
2. Свідченнями незалежних свідків [англ. neutral witnesses] - неупереджених і незацікавлених, тобто об'єктивно налаштованих третіх осіб (в римському праві свідок, що заслуговує на довіру, іменувався classicus testis). Апеляція до таких свідків іменується аргументом до свідчення.
3. До числа фактів належать речові докази. У римському праві такі докази іменувалися testes mute, букв, 'німі свідки'.

або спростування іменується аргументом до реальності, аргументація ж, заснована на реальних фактах - ретродукцією, або аргументацією а posteriori [лат. 'На підставі досвіду, виходячи з отриманих раніше даних'].
Сила аргументативності тактики a posteriori відображена в максимі римського права: «Contra factum non est argumentum» 'Проти факту немає аргументів'.

[лат. a priori 'до досвіду'], її нерідко називають бездоказовою. Приклад апріорного твердження: «Дисертація не може бути рекомендована до захисту, оскільки її концепція позбавлена ​​логіки». Твердження про те, що та чи інша концепція позбавлена ​​логіки, потребує доказу. Обґрунтоване звинувачення в апріорізмі, тобто у відсутності фактуальної бази, здатне зруйнувати будь-яку теорію, будь-яку концепцію.

який зазвичай ділять на два класи:
1. Загальновідомі істини - твердження, які не потребують ні перевірки, ні підтвердження, зокрема, так звані загальновідомі факти, наприклад: «Кит відноситься до ссавців». «Кавун - це ягода», «Риба не є ссавцем».
2. Загальновизнані цінності суспільства - моральні аксіоми (неписані, або «загальні закони»), за якими нерідко стоять кодифіковані, тобто писані закони цього суспільства.

класи:
а) загальні, тобто універсальні;
б) часткові, характерні для певних соціальних груп і кланів: майнових, релігійних, вікових, професійних, національних, кримінальних і ін.
Приклади моральних аксіом: «Людина має право на самозахист», «Водій не повинен наїжджати на пішоходів»

іменується аргументом до права, або до з а к о н у [лат. argumentum ad legem або argumentum ex lege], звернення до релігійних приписів – аргументом до віри (argumentum ab ordine religionis).


Приклад

'), або апеляція до совісті, являє собою прийом аргументаціі, який апелює до моральних аксіом, тобто до загальновизнаних правилами поведінки і моральних принципів. За такими правилами і принципами стоять закони і звичаї даного суспільства. Апеляцію до моралі і закону покладено в основу похвали і звинувачення - протилежних по своєю оцінною спрямованістю мовних актів, які характеризують моральність людини.

логіці прийнято називати спростуванням [лат. refutation або деструктивною аргументацією, напр.: «Акула - це риба. Отже, акула не є ссавцем». Прийоми, тактики і схеми спростування іноді виділяють як предмет вивчення так званої скептичною риторики [англ, skeptical rhetoric] '.
Спростування, а також процес критики чужих і захисту своїх доказів вважаються суттю і основою будь-якої дискусії. Аргументи можуть підтверджувати не тільки істинність тези, але і її хибність. У цьому плані аргументація може бути визначена як «оцінка певних ідей з метою кваліфікації їх як істинних або помилкових».

спростування є:
Прямий доказ.
Пряме спростування.

які служать лише підтримки певної тези і з яких ця теза безпосередньо випливає. Наприклад: «Прикметник в словосполученні золоте волосся метафоричний» (теза), оскільки «він допускає заміну порівнянням: жовте, як золото, волосся» (аргумент. Підтверджує істинність тези).
Вдале обґрунтування своєї тези неминуче веде до непрямого спростування тези супротивника. При цьому ідеї та позиції опонентів не аналізуються і не піддаються критиці, роль «судді» виконує аудіторія - читач або слухач, які вибирають найбільш переконливо викладене.

коли власна теза не обговорюється і не доводиться. Всі наші сили йдуть на боротьбу з опонентом, і в цьому полягає слабка сторона прямого спростування, бо немає нічого гіршого, ніж опинитися в полоні у інтересів противника, дозволити йому нав'язати нам тему полеміки і, таким чином, опинитися в ситуації , коли замість розвитку власних поглядів розбирають чужі, обговорюють те, що цікавить противника.

стверджує, що «Іванов - серйозний учений» (теза), то ми говоримо, що дотримуємося іншого погляду, і підбираємо відповідні аргументи, наприклад: «Іванов погано знає історію питання» (1); «Іванов не знає нову спеціальну літературу» (2) тощо.

серйозний учений.
- Чому ви так вважаєте?
- У нього більше трьохсот публікацій [аргумент ad numerum].
- Це говорить тільки про те, що він любить писати [reductio ad absurdum).

жінок або представників різних рас чи національностей) в цивілізованому суспільстві обговорювати і ставити під сумнів не прийнято, тому вони також мають статус аксіом.
У богослов'ї існує поняття катафазиса [грец. 'твердження'] - твердження якоїсь істини як такої аксіоми, логічний аналіз, осягнення, дослідження і пізнання якої лежать за межами можливостей людського розуму, а тому є предметом замовчування.

відповідно до античної традицією, паралогізмом.
Паралогізми виникають через низьку культуру мислення, через поспіх і з деяких інших причин.

софізмом, або лептологією.
Софізм являє собою навмисну ​​логічну помилку в доказі, допущену з метою введення опонента в оману, з наміром виграти суперечку будь-якими засобами.
Софізм у вузькому сенсі є логічним прийомом або, точніше, логічною хитрістю, підтасовуванням, псевдологічним або квазілогічним прийомом.

логіки і математики». Подібність не тільки зближує ці дві категорії доказів, але й робить їх важко розрізнюваними. Кожен квазілогічний аргумент «віддзеркалює» логічний: ще С. І. Поварнін підкреслив, що софізм і помилка (паралогізми) «розрізняються тільки тим, що помилка - ненавмисна, софізм - навмисний. Тому, скільки є видів помилок, стільки видів і софізмів».
Аргументація, заснована на свідомому (софістичному) порушенні правил аргументації, іменується некоректною.